Господарське право

питання іспиту для студентів заочної форми навчання

(2013/2014 Навчальний рік)

1. Поняття та ознаки господарської діяльності.

2. Підприємництво як основний спосіб здійснення господарської діяльності в сучасних умовах.

3. Фіктивна діяльність суб'єкта господарювання.

4. Об’єктивні підстави державного регулювання господарської діяльності.

5. Правові форми та методи державного регулювання господарської діяльності в Україні.

6. Поняття та ознаки господарських правовідносин.

7. Види господарських правовідносин.

8. Методи господарського права.

9. Господарське право як галузь українського права.

10. Наука господарського права. Господарське право як навчальна дисципліна.

11. Система господарського права.

12. Поняття та ознаки господарського законодавства.

13. Господарсько-правові норми та їх особливості.

14. Система господарського законодавства України.

15. Поняття та види суб’єктів господарського права.

16. Правовий статус суб’єктів господарювання.

17. Поняття підприємства та його основні ознаки.

18. Види та організаційно-правові форми підприємств.

19. Порядок державної реєстрації підприємств.

20. Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства).

21. Підприємства комунальної форми власності.

22. Підприємства колективної власності.

23. Приватні підприємства.

24. Поняття та ознаки господарських товариств.

25. Повне товариство.

26. Командитне товариство.

27. Товариство з обмеженою відповідальністю.

28. Товариство з додатковою відповідальністю.

29. Акціонерне товариство.

30. Громадянин-підприємець як суб’єкт господарського права.

31. Порядок набуття громадянином статусу підприємця.

32. Кредитні спілки у сфері господарювання.

Згідно зі ст. 130 ГК України громадяни, які постійно проживають на території України, можуть об'єднуватися у кредитні спілки. Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована громадянами у встановленому законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації. Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки. Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна. Кредитна спілка не може бути засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності. Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спілки визначається Господарським кодексом, законом про кредитні спілки та іншими законами. Відповідно до Закону України “Про кредитні спілки” від 20.12.2001 р. кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних началах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні і наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених законом. Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний баланс, банківські рахунки, які відкриває і використовує відповідно до законодавства в самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп і бланки зі своїм найменуванням, власну символіку. Кредитна спілка набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації. Державна реєстрація кредитних спілок здійснюється спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в сфері регулювання ринків фінансових послуг при наявності всіх необхідних документів протягом одного календарного місяця. Реєстрація кредитних спілок здійснюється шляхом внесення відповідного запису до державного реєстру фінансових установ. Кредитна спілка може укладати від свого імені договори та інші угоди, що не суперечать закону, іншим нормативно-правовим актам та статуту кредитної спілки, набувати майнові і немайнові права, мати обов'язки, що випливають із законодавства України та укладених кредитною спілкою угод, бути позивачем та відповідачем у судах. Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відповідальність за результати своєї діяльності і виконання зобов'язань перед своїми членами, партнерами, державним і місцевим бюджетами. Кредитна спілка несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах вартості майна, що належить їй на праві власності. Кредитна спілка діє на підставі статуту, що не суперечить законодавству України. У статуті кредитної спілки обов'язково вказуються: найменування кредитної спілки та її юридична адреса; мета створення і завдання кредитної спілки; ознака членства в кредитній спілці; порядок утворення і діяльності органів управління кредитної спілки, порядок утворення філій і відділень, їх повноваження; права та обов'язки членів кредитної спілки; умови і порядок вступу в кредитну спілку, порядок припинення членства; порядок сплати вступних та інших внесків; джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна кредитної спілки, у тому числі порядок і умови надання кредитів членам кредитної спілки, порядок формування і використання фондів, утворених спілкою; порядок звітності і здійснення контролю за діяльністю органів управління кредитної спілки; порядок внесення змін і доповнень до статуту кредитної спілки; порядок припинення діяльності кредитної спілки і вирішення майнових питань у зв'язку з її ліквідацією (реорганізацією); порядок покриття можливих збитків кредитної спілки; порядок розподілу доходів кредитної спілки. Майно кредитної спілки формується за рахунок: вступних, обов'язкових пайових та інших внесків членів кредитної спілки (крім вкладів (внесків) на депозитні рахунки); плати за надання своїм членам кредитів та інших послуг, а також доходів від здійснення інших видів статутної діяльності; доходів від придбаних кредитною спілкою державних цінних паперів; грошових та інших майнових пожертвувань, благодійних внесків, грантів, безкоштовної технічної допомоги як юридичних, так і фізичних осіб, у тому числі іноземних; інших надходжень, не заборонених законодавством. Майно кредитної спілки є її власністю. Кредитна спілка володіє, користується і розпоряджається належним їй майном відповідно до закону та свого статуту. Капітал кредитної спілки складається з пайового, резервного і додаткового капіталів, а також залишку неподіленого доходу спілки і не може бути менше 10 відсотків від суми його загальних зобов'язань. Кредитна спілка не може бути засновником, співзасновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності, крім місцевого кооперативного банку, як на території України, так і за її межами (п.4 ст.З Закону України “Про кредитні спілки”). Кредитні союзи в Україні діють відповідно до Господарського кодексу, Закону України “Про кредитні спілки” та інших законів. Закон “Про кредитні спілки” визначає організаційні, правові та економічні основи створення і діяльності кредитних спілок, їх об'єднань, права та обов'язки членів кредитних спілок та їхніх об'єднань.

33. Особисте селянське господарство.

Поняття особистого селянського господарства

Особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку.

 Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності.

 Відносини, пов'язані з веденням особистого селянського господарства, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законом України «Про особисте селянське господарство» та іншими нормативно-правовими актами.

 Земельні ділянки особистого селянського господарства

Для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом.

Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону.

Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів особистого селянського господарства.

У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості). 

34. Благодійні та інші неприбуткові організації.

Певні особливості правового статусу у сфері господарювання мають благодійні та інші неприбуткові організації.

Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

Відповідно до ст. 6 Закону України від 16 вересня 1997 р. "Про благодійництво та благодійні організації"1 благодійні організації можуть утворюватися у таких організаційно-правових формах:

членська благодійна організація;

благодійний фонд;

благодійна установа;

інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником).

Як зазначено в ч. 1 ст. 5 Закону "Про благодійництво та благодійні організації", засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.

Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.

У статуті (положенні) згідно зі ст. 12 Закону "Про благодійництво та благодійні організації" зазначаються:

назва, місцезнаходження, статус та організаційно-правова форма благодійної організації;

предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяльності;

порядок утворення і діяльності органів управління благодійної організації;

джерела фінансування та порядок використання майна і коштів благодійної організації;

порядок внесення змін до статуту (положення) благодійної організації;

порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації, використання її майна і коштів у разі припинення діяльності;

умови і порядок прийняття в члени благодійної організації та вибуття з неї;

права і обов'язки членів благодійної організації.

До статуту (положення) можуть включатися інші положення, пов'язані з особливостями діяльності благодійної організації.

Статут (положення) благодійної організації не повинен суперечити законодавству України.

Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються, крім ГК, Законом "Про благодійництво та благодійні організації", іншими законами.

Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

35. Правове становище господарських об’єднань.

Із розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції і реалізовувати значні промислово-фінансові проекти, підприємствам уже недостатньо функціонувати в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватися в групи підприємств за галузевими, територіальними чи іншими принципами. Такі об'єднання підприємств у цивільному праві називають господарськими об'єднаннями. Останні мають свої специфічні ознаки, що відрізняють їх від господарських товариств. Чинне законодавство України виділяє чотири основні види об'єднань підприємств, до яких належать асоціації, корпорації, консорціуми і концерни. Як свідчить світовий досвід, джерелом стратегічних переваг для учасників об'єднань є конкурентні переваги, головним чином у сфері технологічного розвитку і забезпечення їх ресурсами. На Україні діють специфічні фактори, що спонукають підприємства поєднуватися у великі структури: необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності всіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів; лобіювання інтересів підприємств (більш успішно це може бути зроблено не одним підприємством, а їх групою, що має спільні інтереси). Об'єднання підприємств здійснюється на добровільних принципах з метою спільної діяльності на основі комерційного розрахунку і самофінансування. Відповідно до Господарського кодексу підприємства мають право на добровільних засадах поєднувати свій виробничий, науковий, комерційний та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. У зв'язку з цим, однією з найважливіших функцій Антимонопольного комітету України є проведення аналізу діяльності наявних і створюваних об'єднань підприємств для виявлення, запобігання, обмеження та недопущення в їх діяльності монополізму. Об'єднання діють на основі договору або статуту, що затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, що входять до складу цих організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них поширюються норми чинного законодавства. До об'єднань підприємств, зареєстрованих в Україні, можуть входити підприємства інших держав, а також підприємства України зареєстровані в інших державах. Порядок вступу до об'єднань у цих випадках здійснюється згідно з чинним законодавством України про зовнішньоекономічну діяльність. Рішення про створення об'єднання (установчий договір) узгоджується з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством. Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, що входять до його складу, а підприємства — за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачене установчим договором (статутом). Умови, розміри і порядок такої відповідальності визначаються, як правило, у межах внеску кожного із засновників у статутний фонд, що відзначається в установчих документах. Об'єднання виконує тільки ті функції і має тільки ті повноваження, які йому делегували підприєм-ства-учасники. Підприємства, що належать до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань і укладених договорів з іншими підприємствами й організаціями. Вихід структурних підрозділів та самостійних підприємств з об'єднань може здійснюватися за згодою власника майна або уповноваженого ним органу і за участю трудового колективу з наданням їм права підприємства. Відмова власника може бути оскаржена трудовим колективом у суді. Основним принципом у взаєминах між учасниками об'єднання є добровільність при створенні об'єднання. Юридичною формою її вираження є установчий договір, затверджений усіма членами об'єднання. У ньому, крім загальних, містяться дані про склад об'єднання, основні цілі його діяльності, органи управління, порядок прийняття ними рішень, у тому числі рішення, які повинні прийматися одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів членів об'єднання. Це стосується, насамперед, питань про порядок розподілу майна при ліквідації об'єднання. Об'єднання створюються для спільного вирішення завдань, що стоять перед його учасниками, для підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об'єднання зусиль і засобів, організації спільної діяльності, розподілу роботи, спеціалізації та кооперації, а також з метою проведення інших заходів виробничого, комерційного або природоохоронного характеру. Об'єднання підприємств у межах делегованих йому повноважень може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції й інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку. Об'єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання його учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проектно-конструкторських, зовнішньоторговельних, юридичних, інформаційних, консультативних та інших послуг; організовувати підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, прокат устаткування, фірмове обслуговування споживачів продуктів; здійснювати заходи щодо соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов працівників підприємств і структурних підрозділів об'єднання. Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, що входять до нього. Ліквідація об'єднання здійснюється в порядку, установленому Законом України «Про підприємства в Україні». Майно, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання. До основних видів об'єднань підприємств належать: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдинги, конгломерати, промислові, фінансово-промислові групи, франчайзинг. Згідно з чинним законодавством господарські об'єднання поділяються на договірні і статутні. До договірних об'єднань належать асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни. Першим видом договірного об'єднання є асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність своїх членів. Такі об'єднання підприємств створюються, насамперед, за галузевою, територіальною або іншими ознаками з метою забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або міжнародному ринку. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними і недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює і поширює передовий досвід підприємств, бореться за права своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, здійснює видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо. Але головними в діяльності асоціації є функції виробничого характеру — координація виробничої діяльності між членами асоціації, поглиблення між ними кооперації, науково-технічного співробітництва, здійснення спільних підприємницьких проектів. Асоціація являє собою форму централізації зусиль її учасників, для якої характерні: менша централізація управлінських зв'язків порівняно з іншими видами об'єднань; можливість одночасно бути членом декількох асоціацій; на відміну від інших видів об'єднань, що мають переважно сервісний характер, асоціація централізує тільки одну або кілька господарсько-виробничих і управлінських функцій. Створюються асоціації на суто добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства усіх форм власності, що укладають між собою різнобічний установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об'єднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін догово-РУ-Другим видом договірного об'єднання є корпорації — договірні об'єднання, створені на основі спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожному з учасників. Особливістю цього виду договірного об'єднання підприємств є побудова діяльності корпорації на повній фінансовій залежності від одного або кількох її членів. Корпорації — це досить розвинута форма об'єднання, оскільки їх діяльність ґрунтується на створенні системи управління, що відзначається тісними фінансовими, організаційними, маркетинговими зв'язками між учасниками. Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. У корпорації, так само як і в асоціації, зберігається принцип добровільного членства. Звідси випливає те, що юридичною основою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому положенні договірних об'єднань, що відрізняє їх від статутних, є принцип добровільного членства. Підприємства, що добровільно входять до складу господарського об'єднання, мають право добровільно вийти з нього, але за загальним правом у випадку виходу зберігають силу взаємні зобов'язання і договори, укладені підприємствами з об'єднанням і між собою. Тепер розглянемо статутні об'єднання. На відміну від договірних статутні об'єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов'язано з тим, що юридичною основою цих об'єд нань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об'єднання від одного або групи підприємств. Основним видом статутного об'єднання підприємств є концерн. Створення концернів значною мірою викликано необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також потребою в реалізації значних фінансових проектів. Концерн — це статутне об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Першою характерною ознакою концернів є те, що їх засновниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни'загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України, а склад членів і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства. Територіальні статутні об'єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, що поєднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об'єднання підприємств на основі статуту, а не установчого договору, є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств. Іншою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і мету їх діяльності визначають власники або уповноважені ними органи, а не самі члени об'єднань. Особливістю правового становища статутних об'єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти зі статутного об'єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу). Ще однією характерною ознакою концернів є те, що фінансова залежність породжує адміністративну, тобто підприємство-засновник стає вищим органом щодо підприємств-членів об'єднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то концерн буде успішно функціонувати тільки при забезпеченні постійного потоку інформації від дочірніх фірм у материнську компанію. Таким чином, об'єднання капіталу і зосередження адміністративних функцій у руках центрального органу управління дає можливість більш ефективно реалізовувати значні фінансові проекти й оперативно реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. На відміну від асоціацій і консорціумів, учасники концерну не мають права бути одночасно учасниками інших об'єднань без згоди концерну, згідно з установчими документами можуть нести субсидіар-ну юридичну відповідальність за зобов'язаннями концерну, в свою чергу концерн — за зобов'язаннями учасників. Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних об'єднань. Законодавство визначає консорціум як тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-промислових проектів, коли проект перевищує фінансові можливості одного банку. Створюються консорціуми на термін виконання проектів. Після досягнення поставленої мети вони ліквідуються або реорганізуються в постійні господарські об'єднання. У консорціум можуть об'єднуватися також промислові підприємства без участі банківського капіталу, що у сукупності мають достатні фінансові можливості для реалізації проекту. Підприємства можуть зберігати при цьому відомчу підпорядкованість. Консорціум ґрунтує свою господарську діяльність на засадах розпорядження і використання майна, яке виділяють його засновники у вигляді паїв, централізованих засобів, що виділяються державою на реалізацію відповідних цільових програм, а також інших ресурсів, у тому числі позичкових фінансових засобів. Розподіл обов'язків між учасниками консорціуму базується на спеціалізації за принципом найбільшої компетенції, наявності підприємницького досвіду у вирішенні проблем певних сегментів програми або проекту. Діяльність консорціуму охоплює, як правило, проблеми декількох галузей або відомств. Учасники консорціуму можуть бути членами декількох консорціумів одночасно. За своїми обов'язками консорціум несе солідарну майнову відповідальність перед кредиторами. Конгломерат — статутне об'єднання підприємств, що здійснює спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий на вертикальний концерн і створюється з підприємств, технологічно взаємозалежних і взаємопов'язаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма об'єднання надає учасникам можливість більшого маневру щодо своїх капіталів та інвестування його в багатообіцяючий проект без одержання згоди на це інших учасників конгломерату. Холдинг — холдингове добровільне об'єднання підприємств для керування іншими компаніями через володіння контрольними пакетами їх акцій. Розрізняють два види холдингу — чистий холдинг, що створюється спеціально для виконання названої вище функції, а також змішаний холдинг, що поряд з керуванням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність у промисловості, кредитно-банківській, торговельній, транспортній та інших сферах. Функції холдингу фактично здійснює яка-небудь велика компанія, що володіє контрольними пакетами акцій інших компаній. Холдинги мають різні організаційні форми — гос-подарського товариства, одноосібного, державного підприємства. Як правило, учасники холдингу мають досить широку економічну незалежність в оперативно-господарській діяльності. Промислово-фінансова група (далі ПФГ) — об'єднання, в яке можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи й організації усіх форм власності, метою яких є одержання прибутку, і яке створюється за рішенням уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництво кінцевої продукції. Порядок створення, реорганізації і ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрація регулюються спеціальним законодавством. Характерними рисами промислово-фінансової групи є: • ПФГ — господарська організація корпоративного типу; • добровільність створення, але на підставі рішення уряду України; • вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи; • ПФГ належить до господарських організацій, що здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами; • відсутність (як основної) мети одержання прибутку; • різний склад учасників; • тяжіння до монополізму, що обумовлює необхідність узгодження питання про створення ПФГ з Антимонопольним комітетом і здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ; • відсутність статусу юридичної особи; • мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції; • заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг; • обов'язкова участь банку у ПФГ й одночасна вимога участі лише одного банку; • наявність визначених умов для створення ПФГ (мета створення; укладання між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про спільну діяльність тощо); • тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк); • відсутність спеціально створених органів управління, функції яких покладаються на головне підприємство, для якого закон установлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, збут, сплата податків і т. і.); • особливий порядок реєстрації для ПФГ, що здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції; • вихід головного підприємства або іншого учасника з ПФГ здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів України й обов'язково спричиняє реорганізацію ПФГ і її нову реєстрацію в Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції; • діють на підставі Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 p., постанов Кабінету Міністрів України про створення відповідних ПФГ, генеральної угоди про спільну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ. Франчайзинг. На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, яка у комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси і сприяти відродженню вітчизняної економіки. Термін «франчайзинг» походить від французького franchir — звільняти; в англійському варіанті franchising — право привілей. Суть франчайзингу зводиться до такого: головна компанія (франчайзер) надає індивідуальному підприємцеві (франчайзі) або групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами або надання послуг під торговельну марку даної компанії на обмеженій території, на строк і за умов, визначених договором. У такий спосіб фран-чайза одержує готове підприємство. Саме в цьому полягає головна привабливість франчайзингу. Франчайзі не потрібно створювати підприємство крок за кроком, як робить це підприємець, який починає з нуля. Навпаки, підприємство франчайза виникає дуже швидко. За фіксовану плату франчайза одержує кваліфіковану допомогу, яка в протилежному випадку була б значно дорожчою для окремого підприємства. По суті, франчайзинг процвітає тому, що поєднує стимул до власності малим підприємством з управлінською майстерністю великого бізнесу. Перевагою для початкуючого підприємця є приналежність до єдиної франчайзингової системи, а використання відомої торговельної марки значно знижує ризики. Постійна підтримка і контроль з боку франчайзера дає можливість власникам франшиз навчитися ефективних методів керування бізнесом, підвищити свій професіоналізм і компетентність. Але їх підприємницька ініціатива обмежена: крім того, що франчайзер втручається в усі сфери діяльності підприємства, він може приймати важливі рішення, не беручи до уваги думки окремих франчайз. І все-таки франчайза має справу з перевіреним бізнесом; послуги франчайзера конкурентоздатні, а товари надійні. І ті, й інші стандартизовані, і турбота про подальше удосконалювання якості цілком лежить на франчайзері. Відповідно ініціатива власника фран-шизи із відновлення і розширення асортименту обмежена цими стандартами. Безперебійне постачання продукції, сировини і матеріалів, що цілком забезпечують потреби підприємства, — безперечно, пози-тивний фактор. Але в деяких випадках асортимент чітко регламентований умовами договору, і фран-чайза не має права його порушувати, продаючи інші товари або послуги, оскільки може скласти конкуренцію товарам франчайзера. Франчайза контролює визначений район, тим самим маючи гарантію від вторгнення франшиз-кон-курентів і, так би мовити, стає монополістом. Однак і ріст його бізнесу обмежений територією, яка закріплена за ним згідно з договором. Франчайзер цілком відповідає за маркетинг продукції і послуг, включаючи організацію рекламних кампаній; витрати франчайзи на рекламу становлять незначні відрахування до централізованого рекламного фонду франчайзингової системи. Однак напрямок і ціль реклами визначає також франчайзер, а засоби на неї відраховують незалежно від фактичної віддачі, яку має власник франшизи від рекламної кампанії. Загалом франчайза може розраховувати на різноманітні фінансові пільги як при купівлі самої франшизи, так і під час розрахунків за постачання, але постійні відрахування франчайзеру згідно з договором франчайзинга можуть значно знижувати загальний дохід власника франшизи. Практика франчайзинга у зарубіжних країнах продемонструвала, що франчайзи наближені до споживача, тому швидше враховують його настрій, коливання попиту й умови конкуренції. Для франчайзера вони можуть стати джерелом новаторських ідей і вдалим іспитовим стартом для апробацій нових товарів і послуг. Як власник підприємства, франчайза ефективніший і більш надійний, ніж найманий керівник або службовець. З іншого боку, як самостійний підприємець він гостріше усвідомлює свою залежність від франчайзера і прагне її позбавитися. Для власника франчайзингової системи — це потенційна загроза. Вихід окремої франчайзи з франчайзингової мережі відразу ж складає конкуренцію на відповідному сегменті ринку, а її банкрутство підриває репутацію франчайзера, навіть якщо його безпосередньої провини в провалі немає. Отже, франчайзинг — явище специфічне. Особливість цієї форми підприємництва в тому, що підприємства, які працюють у системі франчайзинга, незважаючи на юридичну самостійність, є частиною єдиної системи. Таким чином, франчайзинг допомагає уникнути цілого ряду перешкод, пов'язаних з функціонуванням незалежного малого бізнесу, але одночасно породжує проблеми, властиві будь-якій корпоративній структурі. Розвиток франчайзингу в Україні буде сприяти вирішенню багатьох проблем формування малого підприємництва: залучення до бізнесу широкого кола осіб, які не мають змоги займатися бізнесом без підтримки і навчання; освоєння малим бізнесом нових технологій, розширення сфер діяльності малих підприємств; підвищення якісного рівня підготовки кадрів для вітчизняного малого підприємництва. На вітчизняному ринку перспективним є розвиток і створення франчайзингових систем у сфері споживання, послуг із працевлаштування, побутового обслуговування населення, обслуговування автотранспорту, готельного господарства, в будівництві тощо.

36. Правове становище холдингових компаній

Ст. 126 ГКУ + закон ГК - Холдингова компанія - відкрите акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності) Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства.  ЗАКОН- корпоративне підприємство - господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія;  ГК – кооперативними підприємствами є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються й формі господарських товариств, і також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.  Холдингові компанії можуть утворюватися:  а) органами, уповноваженими управляти державним майном, державними органами приватизації самостійно або разом з іншими засновниками шляхом об'єднання у статутному фонді холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв);  б) іншими суб'єктами на договірних засадах.  У випадках, передбачених законодавством, холдингові компанії утворюються за умови попереднього отримання дозволу відповідного органу Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України на концентрацію, узгоджені дії суб'єктів господарювання.  Державна реєстрація холдингових компаній проводиться державним реєстратором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" та інших нормативно-правових актів.  Статутний фонд холдингової компанії формується за рахунок вкладів засновників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових вкладів у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії. Частка у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії, не повинна перевищувати 20 відсотків статутного фонду холдингової компанії.  Господарське товариство не може мати у власності цінні папери холдингової компанії, корпоративним підприємством якої воно є.  До виключної компетенції загальних зборів холдингової компанії належить вирішення питань:  формування єдиної фінансової, інвестиційної, виробничо-господарської та науково-технічної політики щодо корпоративних підприємств;  визначення напрямів та порядку використання прибутку корпоративних підприємств;  затвердження планів виробничого та соціального розвитку корпоративних підприємств.  До виключної компетенції загальних зборів холдингової компанії законом або статутом може бути також віднесене вирішення інших питань

37. Правове становище товарної біржі

Товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до цього ЗУ „Про товарну біржу” та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу. Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами: рівноправності учасників біржових торгів; застосування вільних (ринкових) цін; публічного проведення біржових торгів.

Товарна біржа створюється на засадах добровільного об’єднання заінтересованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та управління, а також державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті. Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків. Кожний із засновників сплачує пайовий внесок. Вступний внесок члена біржі має дорівнювати вартості "біржового місця”, що визначається виходячи з попиту та пропозиції на “біржове місце”. Товарна біржа забезпечує: створення умов для проведення біржової торгівлі; регулювання біржових операцій; регулювання цін на підставі співвідношення попиту та пропозиції на товари, що допускаються до обігу на біржі; надання членам і відвідувачам біржі організаційних та інших послуг;

збір, обробку і поширення інформації, пов’язаної з кон’юнктурою ринку. Член товарної біржі має право сам або через свого представника: здійснювати біржові операції на біржі та одержувати за це винагороду; брати участь у вирішенні питань діяльності біржі, обирати і бути обраним до її керівних органів; здійснювати всі управнення, що випливають із сплати пайового або вступного внеску; користуватися всіма послугами біржі. Вищим органом управління товарної біржі є загальні збори її членів. У період між загальними зборами членів товарної біржі управління нею здійснює біржовий комітет (рада біржі). Контролюючим органом товарної біржі є контрольна (ревізійна) комісія. Біржовий комітет (рада біржі) і контрольна (ревізійна) комісія обираються загальними зборами членів товарної біржі, компетенція та повноваження комітету і комісії визначаються статутом товарної біржі.

38. Правове становище фондової біржі

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами, та провадить свою діяльність відповідно до ЦК України, ЗУ «По цінні папери та фондовий ринок» та ін законів. Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками). Фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками - торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності та взяли на себе зобов'язання виконувати всі правила, положення і стандарти фондової біржі на фондовому ринку. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою, ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі.

Для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал в розмірі, не меншому ніж З мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, - не меншому ніж 6 мільйонів гривень. Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації.  Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Діяльність фондової біржі як організатора торгівлі тимчасово зупиняється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в разі, коли кількість її членів стала менш ніж 20. Членство у фондовій біржі припиняється у разі анулювання ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, виданої торговцю цінними паперами.

Кожний член фондової біржі має рівні права щодо організації діяльності фондової біржі як організатора торгівлі. Статут фондової біржі затверджується вищим органом фондової біржі. Як організатор торгівлі фондова біржа створює організаційні умови для укладання договорів з цінними паперами шляхом котирування цінних паперів на основі даних попиту і пропозицій, отриманих від учасників торгів на фондовій біржі. у торгах на фондовій біржі мають право брати участь чле-ни фондової біржі та інші особи відповідно до законодавства. Торгівля на фондовій біржі здійснюється за правилами фондової біржі, які затверджуються біржовою радою та реєструються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

39. Правове становище торгово-промислових палат.

Правове становище торгово-промислових палат визначається Законом України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні»'. Цей Закон встановлює загальні правові, економічні та соціальні засади створення торгово-промислових палат в Україні, встановлює організаційно-правові форми і напрями їх діяльності, а також принципи їх взаємовідносин з державою. Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання. Завданнями торгово-промислових палат є: - сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків, експорту українських товарів і послуг, подання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних 1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 13. — Ст. 52. операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва; представлення інтересів членів палати з питань госпо дарської діяльності як в Україні, так і за її межами; організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів; участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців — громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі; надання довідково-інформаційних послуг, основних відо мостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність ук раїнських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокре ма через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та прави ла торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовніш ньоекономічного співробітництва українських підприємців; сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва;

надання послуг для здійснення комерційної діяльності іноземним фірмам та організаціям; встановлення і розвиток зв'язків з іноземними підприєм цями, а також організаціями, що об'єднують або представля ють їх, участь у роботі міжнародних неурядових організацій та інших спільних організацій; сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил про фесійної етики у конкуренції для різних сфер підприємниць кої діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань під приємців; виконання інших завдань, передбачених її статутом. Торгово-промислові палати створюються за принципом добровільного об'єднання їх засновників. Принцип добровільного об'єднання підприємців у торгово-промислову палату полягає у праві вибору входити або не входити до її складу. Торгово-промислові палати створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні торгово-промислові палати). У межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути створена лише одна торгово-промислова палата. На території України діє Торгово-промислова палата України. Торгово-промислові палати мають право: проводити за дорученням державних органів незалежну експертизу проектів нормативно-правових актів з питань еко номіки, зовнішньоекономічних зв'язків, а також з інших пи тань, що стосуються прав та інтересів підприємців; представляти і захищати законні інтереси торгово-про мислової палати або за дорученням її членів їх інтереси; надавати за дорученням українських та іноземних юри дичних і фізичних осіб послуги, пов'язані із захистом їх прав та інтересів, відповідно до законодавства України та міжна родних договорів України; звертатися за дорученням осіб, права яких порушені, до Антимонопольного комітету України із заявами про порушен ня законодавства про захист від недобросовісної конкуренції; проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість;

засвідчувати і видавати сертифікати про походження то варів, сертифікати визначення продукції власного виробницт ва підприємств з іноземними інвестиціями та інші документи, пов'язані із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності; здійснювати декларування зовнішньоторговельних ван тажів у випадках, передбачених законом; організовувати міжнародні виставки, національні вистав ки іноземних держав і окремих іноземних фірм, забезпечувати підготовку і проведення виставок українських товарів в Ук раїні та за її межами; організовувати семінари, конференції, ділові переговори з економічних питань за участю українських підприємців та іно земних фірм як в Україні, так і за її межами; укладати необхідні для виконання функцій палат зовніш ньоекономічні та інші угоди з українськими та іноземними суб'єктами підприємницької діяльності, а також з окремими громадянами; видавати інформаційні, довідкові, рекламні та методичні матеріали з питань своєї діяльності, а також газети, журнали та інші друковані матеріали для забезпечення підприємниць кої діяльності; створювати, реорганізовувати і ліквідовувати підприєм ства та інші організації з метою виконання статутних завдань у порядку, встановленому законом; самостійно визначати методи здійснення своєї діяльності, встановлювати структуру, штатний розпис, чисельність праці вників, форми і розміри оплати та матеріального стимулюван ня їхньої праці згідно з законодавством України; створювати за ініціативою учасників спору третейські суди відповідно до законодавства України, галузеві або територі альні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців- консультантів; виконувати інші повноваження, що не суперечать законо давству України. Методичні та експертні документи, видані торгово-промисловими палатами в межах їх повноважень, є обов'язковими для застосування на всій території України.

40. Джерела формування та склад майна суб’єкта господарювання.

Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлю­ється ст. 133 ГКУ, Цивільним кодексом України та відповідни­ми законами України з урахуванням зазначених видів майна.

Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких (відповідно до ст. 140 ГК):

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).

Майнова база суб'єктів господарювання - неоднорідна.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст.

139 ГК).

Основні фонди - це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий, інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів. За цим критерієм основні фонди поділяються на 3 групи: І - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації -20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календарний рік); II - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації- 25%); НІ - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2, норма амортизації- 15% балансової вартості на рік). Дозволяється за рішенням підприємства прискорена амортизація основних фондів III групи за диференційованими по роках експлуатації нормами амортизації, що їх встановлено Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст.8). Виняток становлять підприємства, ціни (тарифи) на продукцію (роботи, послуги) яких регулюються державою.

Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

1 Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви - грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства.

Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна. До перших (обов'язкових) належать: амортизаційний (призначається для відновлення основних фондів,

формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відрахувань), фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону від 14.12.1992 р. «Про охорону праці»; джерелами формування цього фонду є частина прибутку, що визначається колективним договором, та спеціальні відрахування від собівартості продукції"). Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств (за винятком корпоративних інвестиційних фондів) і виробничих кооперативів обов'язковими є страховий або резервний фонд (формується за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а у виробничому кооперативі - пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди; в комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному Національним банком України (Положенням про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, затвердженим постановою Правління НБУ від 27.06.2001 р. № 244). Підприємства можуть формувати згідно з положеннями своїх установчих та/або внутрішніх документів й інші (необов'язкові) спеціальні фонди та резерви, в т. ч. фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державного інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських, топологічних робіт та фінансування інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізованої продукції).

Запровадження з 1 січня 2000 р. в Україні міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності зумовило використання нових понять — оборотні та необоротні активи, що значною мірою охоплюють зміст вищезазначених (основні та обігові кошти, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви).

41. Облік майна та звітність щодо його використання при здійсненні господарської діяльності.

Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону. Суб'єкти господарювання відповідно до закону (ст. 145 ГК, Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні») зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати 148 фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів. Питання, пов'язані із бухгалтерським обліком та фінансовою звітністю підприємств та інших господарських організацій відповідно до нових стандартів, визначається низкою нормативно-правових актів як загальної, так і спеціальної сфери дії. Так, Закон України від 16.07.1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, в т. ч.: розкриває зміст цих понять (згідно зі ст. 1 зазначеного Зако ну, бухгалтерський облік - процес виявлення, вимірювання, реєст рації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користува чам для прийняття рішень; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, ре зультати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звіт ний період;

передбачає, що метою ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності є надання користувачам для прий няття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових кош тів підприємства (ч. 1 ст. 2); встановлює обов'язковість ведення підприємством бухгал терського обліку, на даних якого ґрунтуються фінансова, податко ва, статистична та інші види звітності, що використовують грошо вий вимір (ч. 2 ст. 2); визначає основні засади державного регулювання бухгатер- ського обліку та фінансової звітності (статті 6-7); закріплює вимоги до первинних облікових документів та ре гістрів бухгалтерського обліку (ст. 9), а також вимогу щодо обо в'язковості періодичної інвентаризації активів та зобов'язань під приємства з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерсь кого обліку та звітності та регулює інші питання. Подання фінансової звітності здійснюється згідно з Порядком, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 р. № 419, а склад та принципи підготовки фінансової звітності визна- 149 чаються стандартами бухгалтерського обліку та звітності, затвердженими Міністерством фінансів України (накази від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290). Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс» (загальні положення) у балансі відображаються активи, зобов'язання та власний капітал підприємства, при цьому активи визначаються як ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод у майбутньому; власний капітал -частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань; зобов'язання - заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють в собі економічні вигоди). Активи підприємства згідно з цим Положенням поділяються на оборотні та необоротні (оборотні активи — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації та споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців від дати балансу, а необоротні активи — всі активи, що не є оборотними).

42. Право власності - основне речове право у сфері господарювання: поняття та зміст.

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам. Власність, в економічному розумінні,- це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах. Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні -це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності. Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах. Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому Сім) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК. У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право: • одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, 151 інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства; особисто або через уповноважені ним органи з метою здійс нення підприємницької діяльності засновувати господарські органі зації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної гос подарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і по рядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установ чих документах господарської організації, а також здійснювати без посередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановле них законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої ор ганізації та припиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;

здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших за конів; приймати рішення про об'єднання створених власником уні тарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, пе редбачені ГК та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шля хом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань). Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення. Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності (питання щодо яких розглядатиметься в наступній темі).

43. Похідні від права власності правові титули майна суб'єктів господарювання.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називається похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою “підрегульовує” свої відносини з відповідним суб'єктом.    Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до нового Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” (19.06.2003 р.) і “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 1 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом та договором межах (ст. 26 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 8 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).    Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.    Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.    Право оперативного використання майна - новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

44. Правові засади приватизації державного та комунального майна.

Приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та вилучення коштів на структурну перебудову економіки України. Таке визначення містить стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Об'єктами приватизації можуть бути: а) майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні підприємства; б) об'єкти незавершеного будівництва; в) акції (частки, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання.

Відповідно до частини 3 статті 146 ГК приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх майна здійснюється такими способами:

а) купівля-продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців. Цей спосіб приватизації здійснюється у порядку, встановленому Законом «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», згідно з яким продаж об'єктів на аукціоні - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну, а продаж об'єктів за конкурсом — спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта (некомерційний конкурс), або за рівних фіксованих умов — найвищу ціну (комерційний конкурс);

б) викуп цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених законом. Приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів, крім невеликих державних підприємств, здійснюється шляхом продажу належних державі акцій відкритих акціонерних товариств (далі - товариства), заснованих державними органами приватизації та орендарями. При перетворенні орендних підприємств у відкриті акціонерні товариства його засновниками виступають з боку держави відповідний державний орган приватизації, а з боку орендаря - господарське товариство, створене орендарями. До статутного фонду товариства вноситься державне майно, здане в оренду (за винятком майна, що не підлягає приватизації або щодо якого встановлено особливий порядок приватизації), та майно, що є власністю орендаря. На вартість свого внеску орендар отримує акції створеного товариства. Продаж акцій, що належать державі, здійснюється державними органами приватизації згідно з законодавством про приватизацію;

 в) викуп майна державного (комунального) підприємства в інших випадках, передбачених законом.

Порядок приватизації державного майна передбачає наявність таких стадій:

- опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, У виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;

- прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації;

- опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта;

- проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);

- затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.

Державний орган приватизації протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта затверджує склад комісії з приватизації об'єкта і встановлює строк подання проекту плану приватизації.

Під способом приватизації розуміють встановлені законом для кожної кваліфікаційної групи об'єктів приватизації юридичну підставу і договірну угоду щодо відчуження майна державного підприємства суб'єктом приватизації - продавцем (державним органом приватизації) суб'єктові приватизації - покупцеві (недержавній юридичній або фізичній особі).

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про приватизацію державного майна", яка називається "Способи приватизації", приватизація майна державних підприємств може здійснюватися шляхом:

- продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом. Цей спосіб приватизації здійснюється у порядку, встановленому Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", згідно з яким продаж об'єктів на аукціоні - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну, а продаж об'єктів за конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта (некомерційний конкурс), або за рівних фіксованих умов - найвищу ціну (комерційний конкурс);

- продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;

- продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного майна";

- викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

45. Правовий режим права державної власності у сфері господарювання.

Згідно з ч.І ст. 141 Господарського кодексу України до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.    Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві господарського відання або оперативного управління (казенні підприємства). Здійснюючи вказане право, державне підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, однак цими правомочностями воно користується не в повному обсязі. Так, державним підприємствам заборонено безоплатно передавати закріплене за ними майно іншим підприємствам і громадянам, рішення про ліквідацію або реорганізацію державного підприємства приймає уповноважений державний орган тощо.    Особливість правового режиму державного майна у сфері господарювання полягає в тому, що у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній формі власності. Таке саме право належить йому і у разі визнання державного підприємства банкротом, за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника і згоди кредиторів.    Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України та, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Державні підприємства входять у галузеві системи, які очолюють відповідні міністерства. Керівництво ними полягає у нагляді за їх діяльністю у встановлених межах. Міністерствам та іншим органам виконавчої влади забороняється пряме втручання у господарську діяльність державних підприємств.    Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації та ліквідації; затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання і приймають рішення у зв'язку з їх порушенням; укладають і припиняють контракти з керівниками підприємств; здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна, за дотриманням правил господарювання, веденням обліку, а також здійснюють інші правомочності відповідно до Закону України “Про власність”, Декрету Кабінету Міністрів “Про управління майном, що знаходиться у загальнодержавній власності” від 15.12.1992 р. та іншими нормативно-правовими актами.    Державне майно може безкоштовно передаватися у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється у порядку, встановленому Законом України “Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності” від 03.03.1998 р.    Згідно з ч.2 ст.2 Закону не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям, а також казенні підприємства. Перелік видів діяльності, яку можуть здійснювати виключно державні підприємства, встановлений у ст. 4 Закону України “Про підприємництво”.    Не можуть бути передані з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.    Виключно державними підприємствами та організаціями може здійснюватися діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою.    Діяльність, пов'язана з виробництвом високооктанових кисневмісних добавок — абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.    Законодавством встановлені види майна, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається. Види майна, що може перебувати лише у державній власності, визначені у Законі України “Про приватизацію державного майна” в редакції від 19.02.1997 р.    Згідно з ч.2 ст.5 Закону приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), які мають загальнодержавне значення. Так, загальнодержавне значення мають об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, об'єкти права власності Українського народу, які складають матеріальну основу суверенітету України та інші об'єкти.    Перелік державних підприємств, які не підлягають приватизації, затверджено Законом України “Про перелік об'єктів права державної власності, які не підлягають приватизації” від 07.07.1999 р.

46. Правовий режим права комунальної власності у сфері господарювання.

Особливості правового режиму державного та комунального майна

Управління державним та комунальним майном. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно, акції (частки, паї) держави в майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його в господарській діяльності.

Управління об’єктами державної власності відповідно до законодавства здійснюють Кабінет Міністрів і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб’єкти.

Особливістю правового режиму майна державних підприємств є те, що в разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію чи ліквідацію державного підприємства трудовий колектив має право вимагати передачу майна підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності.

Таке ж право належить йому і в разі визнання державного підприємства банкрутом за умови прийнятття на себе боргів банкрута і згоди на це кредиторів.

Прибуток, що залишається в державного підприємства після виплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток) спрямовується в розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить члену трудового колективу, створює його вклад. На нього підприємство щорічно виплачує дивіденди (статті 37, 38 Закону України “Про власність”).

Згідно з Господарським кодексом України (ст. 137) майно, що є в державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи це право, казенне підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном у межах, встановлених законодавством. Розпоряджатися ж майном, що належить до основних фондів, воно має право лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються в його статуті.

Казенне    підприємство, відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності в казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несе власник – держава.

Відповідно до Закону України від 26 березня 1993 року "Про власність" право оперативного управління на державне майно мають і державні установи (організації), які перебувають на державному бюджеті (ст. 39).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням його майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучення в суб’єкта господарювання надлишкового майна, а також майна, що не використовується або використовується ним не за призначенням.

Як суб’єкт господарювання відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна. Обсяг майнових правомочностей суб’єкта господарювання в межах права оперативного використання визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт.

Передача об’єктів права державної та комунальної власності. До особливостей правового режиму державного майна слід віднести і порядок передачі його об’єктів у комунальну власність.

Основні умови передачі об’єктів права державної власності в комунальну власність і навпаки передбачені Законом України від 3 березня 1998 року “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності”.

Він регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності в комунальну власність територіальних громад, сіл, селищ, міст або в їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності в державну. Така передача здійснюється безоплатно щодо цілісних майнових комплексів підприємств, установ,  організацій,  їх структурних підрозділів;  нерухомого майна (будівлі, споруди, в тому числі об’єкти незавершеного будівництва); іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємств; акцій (часток, паїв), що належать державі або суб’єктам права комунальної власності в майні господарських товариств.

Під передачею цілісних майнових комплексів підприємств розуміють передачу всіх активів і пасивів підприємств, їх лімітів, фондів, планів фінансово-господарської діяльності тощо; об’єкти незавершеного будівництва передаються з проектно-кошторисною документацією.

Об’єкти житлового фонду та соціально-культурного призначення передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об’єкти, в тому числі з основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспортними засобами, прибиральною технікою, в частині, що визначається комісією з питань передачі об’єктів.

До складу комісії входять представники органів, уповноважених управляти державним майном, виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі.

У разі передачі об’єктів, закріплених за самоврядною організацією, або об’єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію орендованого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі або суб’єктам права комунальної власності в майні господарських товариств, до складу комісії з питань передачі об’єктів включаються представники відповідно самоврядної організації або державного органу приватизації.

Передача об’єктів з державної в комунальну власність територіальних громад здійснюється за рішенням: Кабінету Міністрів за наявності згоди відповідних рад, якщо інше не передбачене законом, а в спільну власність територіальних громад зазначених населених пунктів – за наявності згоди районних і обласних рад, якщо інше не передбачене законом.

З комунальної в державну власність передача об’єктів здійснюється за рішенням сільських, селищних, міських рад.

Вона оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. З дати підпису виникає право власності набувача.

Відповідно до Закону України "Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності", Кабінетом Міністрів постановою від 21 вересня 1998 року затверджено "Положення про порядок передачі об’єктів права державної власності", яке визначило порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності із сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, об’єднань підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно.

Якщо об’єкт права державної власності передається від одного підприємства іншому, що належить до сфери управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, така передача здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації.

Зазначеною постановою Кабінету Міністрів затверджено також Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної в державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об’єктів у державну власність.

Реєстр об’єктів державної власності, що використовуються у сфері господарювання. З метою забезпечення ефективності управління державним сектором економіки Кабінет Міністрів України постановою від 14 квітня 2004 року запровадив Реєстр об’єктів державної власності, які використовуються у сфері господарської діяльності. Цією постановою затверджено Положення про цей Реєстр. Відповідно до Положення Реєстр об’єктів державної власності, які використовуються у сфері господарської діяльності, впроваджується як автоматизована система збирання, обліку, накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про державні підприємства, корпоративні права держави, державне майно, передане в оренду, майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації.

Реєстр формується шляхом створення на єдиних методологічних засадах інформаційних систем у Держкомстаті, Мінекономіки, Фонді державного майна, Мінфіні, Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державній податковій адміністрації, інших органах, уповноважених управляти державним майном і корпоративними правами держави.

Метою цих інформаційних систем є ведення обліку об’єктів державної власності, створення умов для визначення оптимальних меж державного сектора економіки; створення основи для проведення моніторингу структурних змін в економіці, зумовлених реорганізацією об’єктів державної власності; здійснення контролю за ефективним використанням державного майна та фінансів державних підприємств; забезпечення ефективності управлінських рішень, відкритості та прозорості інформації про державний сектор економіки.

Реєстр складається з баз даних державних підприємств, корпоративних прав держави, державного майна. До бази даних державних підприємств включаються відомості про державні підприємства, в тому числі казенні.

Порядок та критерії внесення до Реєстру даних про філії, представництва, інші відокремлені підрозділи державних підприємств визначаються Мінекономіки і Фондом державного майна України.

До бази даних корпоративних прав держави включаються відомості про господарські товариства, у статутних фондах акції (частки, паї) належать державі, а до бази даних державного майна – відомості про майно, передане в оренду, майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, а також балансоутримувачів зазначеного майна.

47. Правовий режим права колективної власності у сфері господарювання.

Право колективної власності - це юридично визначене і забезпечене право організації - юридичної особи, створеної на базі об'єднання майна її членів (учасників), використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників).    При праві колективної власності суб'єкт, який передав своє майно до такої власності, втрачає на цю річ право власності, отримуючи натомість зобов'язальні (корпоративні) права щодо нового власника - організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб'єкт, а саме: а) право на отримання грошового чи майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника - юридичної особи у разі виходу зі складу її учасників (членів); б) право участі в розподілі майна юридичної особи у разі її ліквідації; в) право на отримання частини чистого прибутку (дивідендів) суб'єкта колективної власності; г) право участі в управлінні справами юридичної особи, що діє на базі колективної власності, якщо інше не передбачено її установчими документами.    Суб'єктом права колективної власності є організація корпоративного типу зі статусом юридичної особи.    Об'єктами права колективної власності можуть бути:    - статутний (складений) капітал юридичної особи - суб'єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайових внесків) її учасників (членів);    - викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;    - кредити банків, отримані суб'єктом права колективної власності;    - виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, набуте суб'єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).    Однак не може бути об'єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту, в т. ч. цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, що є монополією держави (діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням та реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охороною найважливіших об'єктів права державної власності).    Як правило, суб'єкт права колективної власності сам використовує належне йому майно своєю владою і в інтересах його учасників (членів). При цьому він може використовувати такі правові форми реалізації права колективної власності:    - право господарського відання при створенні суб'єктом права колективної власності унітарного підприємства-невласника, що має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;    - право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права колективної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;    - оренда, на підставі якої об'єкти права колективної власності передаються в користування іншим особам.

48. Правовий режим права приватної власності у сфері господарювання.

 Право приватної власності — це юридично визначене і забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.    Суб'єкт права приватної власності - фізична особа (фізичні особи) чи створене ним (ними) приватне підприємство-власник.    Об'єктами права приватної власності може бути майно виробничого призначення, в т. ч. засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, цінні папери, гроші, за винятком майна, вилученого з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких здійснюється діяльність, що належить до монополії держави.    Суб'єкт права колективної власності зазвичай сам використовує належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, однак може застосовувати такі правові форми реалізації права приватної власності, як:    - право господарського відання при створенні унітарного підприємства-невласника з найманим працівником, яке має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;    - право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права приватної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;    - оренда, на підставі якої об'єкти права приватної власності передаються в користування іншим особам.

49. Поняття та ознаки цінних паперів

У більшості випадків права та обов'язки осіб набуваються із договорів. Проте у випадку необхідності передати ті чи інші права (грошові або інші майнові) набувач зобов'язаний погодити з відчужувачем низку умов та підписати відповідний договір, а якщо це необхідно, то і погодити такий договір з боржником.

У зв'язку зі складністю та тривалістю такої процедури передачі права виникла нагальна потреба у її спрощенні. З цією метою одне чи декілька прав зафіксували у одному документі, передача якого мала своїм наслідком безумовну передачу усіх засвідчених таким документом прав. У зв'язку із тим, що закріплені у такому документі права мали значну цінність, вони і отримали назву "цінні папери".

Отже, цінні папери фіксують певний обсяг майнових та/або грошових прав. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять усі посвідчені ним права.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (розмістила, видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з його випуском (розміщенням), а також можливості передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам (ст. 194 ЦК України). Аналогічне визначення цінного паперу надається і у ч. 1 ст. З Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" та ст. 163 Господарського кодексу України.

Отже, сутність цінного паперу полягає в особливому правовому зв'язку між правом на цінний папір (як на документ) та правом з цінного паперу (можливістю реалізувати сукупність прав, посвідчених таким документом).

Існування поняття "право на цінний папір" свідчить про поширення на цінні папери норм речового права, що пов'язано з необхідністю спрощення обігу сукупності прав, які втілюються у цінному папері. Проте варто мати на увазі, що застосування положень чинного законодавства України про речі до цінних паперів не є безмежним, а допускається тільки в тій частині, що не врегульована спеціальним законодавством.

З правом на цінний папір нерозривно пов'язане право з цінного паперу. Право з цінного паперу уособлює в собі грошове або будь-яке інше майнове право.

При цьому поруч з одним із цих прав може існувати і немайнове право (у такому разі цінним папером посвідчується сукупність прав). Набуття права на документ зумовлює набуття права з цього паперу, однак можливість реалізації прав з цінного паперу може потребувати вчинення додаткових формальних процедур.

Яскравим прикладом подвійної правової природи цінного паперу є акція, випущена в документарній формі. Так, придбаваючи акції, особа набуває право власності на них з моменту укладення відповідного договору (якщо інше прямо не встановлено самим договором або законом)1. Одночасно з отриманням права власності на акцію особа отримує право нею розпоряджатися (право на акцію), вимагати у товариства інформацію про діяльність товариства (право з акції) тощо. Водночас право на управління акціонерним товариством (право з акції) виникає у акціонера тільки після внесення його до реєстру власників іменних цінних паперів.

Ознаки цінних паперів умовно можна поділити на дві групи: основні та додаткові.

До основних ознак цінного паперу належать.

1. Цінні папери - це завжди документ встановленої форми з відповідними реквізитами. В Україні цінні папери можуть існувати у двох формах:

- документарна форма цінного паперу - паперовий документ, який являє собою спеціальний бланк, що містить реквізити відповідного виду цінних паперів. Перелік необхідних реквізитів встановлюється законом або під законним нормативно-правовим актом залежно від виду цінного паперу;

- бездокументарна форма цінного паперу - здійснений уповноваженим суб'єктом електронний обліковий запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір. При здійсненні облікового запису заповнюються ті самі реквізити, що характерні і для документарної форми цінного паперу, якщо інше не обумовлено формою цінного паперу.

2. Цінні папери завжди посвідчують певне грошове або інше майнове право (наприклад, отримання майна за цільовими облігаціями), а іноді поряд з ними також і немайнове право (наприклад, право на управління товариством, яке надається акцією). При цьому у певних випадках реалізувати засвідчене цінним папером право можна тільки при його пред'явленні (наприклад, вимагати оплати векселя можна тільки за умови його пред'явлення).

3. Цінним папером є тільки ті документи, які визнані такими законом (ч. 2 ст. 195 ЦК України). Так, не можуть бути віднесені до цінних паперів документи які хоч і посвідчують грошове або інше майнове право (наприклад, лотерейні квитки, право на проїзд у залізничному транспорті, жетон із гардеробу), але не є такими в силу того, що не віднесені до цінних паперів чинним законодавством. Водночас відповідно до Директиви Європейського союзу № 2004/39/ЄС від 21 квітня 2004 р. "цінні папери, що підлягають обігу" означають ті види цінних паперів, що можуть виступати предметом угоди на ринку капіталів, за винятком таких платіжних інструментів, як: акції товариств та інші цінні папери, еквівалентні акціям товариств або інших суб'єктів, та депозитні свідоцтва щодо акцій; облігації та інші боргові зобов'язання у формі цінних паперів, включаючи депозитні свідоцтва щодо таких цінних паперів; будь-які інші цінні папери, які надають право на придбання чи продаж будь-яких цінних паперів, що підлягають обігу, або зумовлюють оплату готівкою цінних паперів, що підлягають обігу, валюти, відсоткової ставки чи процентних доходів, товарів або інших індексів чи заходів. Вказане визначення цінних паперів дозволяє дійти висновку, що перелік цінних паперів може бути відкритим і не підлягати вичерпному закріпленню в законі.

Деякі автори виділяють також і інші ознаки цінних паперів: 1) цінний папір посвідчує правовідносини між особою, яка випустила цінний папір, і його власником1; 2) цінний папір передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску2; 3) цінний папір передбачає можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам; 4) цінний папір завжди може бути об'єктом обігу шляхом укладення правочину3; 5) презумпція публічної достовірності цінного паперу, яка полягає в тому, що зобов'язана за цінним папером особа (боржник) повинна здійснити виконання будь-якій особі, що пред'явила цінний папір та відповідає певним формальним ознакам, при цьому боржник не вправі ні перевіряти статус пред'явника цінного паперу як кредитора, ні висувати будь-яких заперечень проти виконання, крім тих, які базуються на зазначених ознаках4.

50. Класифікація цінних паперів.

У науковій та навчальній літературі3 запропоновано чимало підходів до класифікації цінних паперів. Серед запропонованих класифікацій можна виділити такі: 1) за визначенням управомоченої особи: а) на пред'явника - у цьому виді цінних паперів для визнання особою уповноваженою достатньо пред'явлення самого цінного паперу (наприклад, облігації); б) іменні - в таких цінних паперах безпосередньо визначено особу, яка є уповноваженим суб'єктом. Крім того, така особа значиться в реєстрі (книзі, переліку) власників таких цінних паперів (наприклад, акції); в) ордерні - у таких цінних паперах уповноважена особа визначається у самому цінному папері, яка може здійснювати свої права особисто чи передати їх третій особі шляхом здійснення передавальних написів (наприклад, векселі); 2) залежно від особи, що випустила цінні папери: а) державні; б) цінні папери органів місцевого самоврядування; в) цінні папери приватних осіб; 3) за строком обігу, а) строкові - цінні папери з визначеним строком обігу (довгострокові зі строком обігу понад 5 років, середньострокові - до 5 років, короткострокові - до 1 року); б) без встановленого строку обігу.

Класифікація цінних паперів також встановлюється ч. 5 ст. З Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", відповідно до якої в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів та сертифікатів ФОН), надають власнику право на участь в управлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента (крім сертифікатів ФОН). До пайових цінних паперів належать: акції; інвестиційні сертифікати; сертифікати ФОН;

2) боргові цінні папери посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів належать: облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик: казначейські зобов'язання України; ощадні (депозитні) сертифікати; векселі;

3) іпотечні цінні папери - цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів належать: іпотечні облігації; іпотечні сертифікати; заставні;

4) приватизаційні цінні папери посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду;

5) похідні цінні папери - цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів;

6) товаророзпорядчі цінні папери надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

51. Емісія цінних паперів.

Емі́сія ці́нних папе́рів — встановлена законодавством послідовність дій емітента з розміщення емісійних цінних паперів.