Розділ 2. Зарубіжний досвід організації соціальної та соціально-педагогічної роботи

2.1. Організація соціальної допомоги в античному та середньовічному суспільствах.

Соціальна робота, як і будь-який вид діяльності, має власну історію і логіку розвитку. Проте спроби визначи­ти більш-менш точну дату її виникнення не були успіш­ними, оскільки науковці схиляються до різних точок відліку цієї історії. Це зумовлено тим, що до соціальної роботи часто відносять програми суспільної допомоги, традиції доброчинності й волонтерства.

Система соціальної допомоги подолала в своєму роз­витку шлях від філантропічного підходу в підтримці со­ціально вразливих груп населення, що зародився в пра­давні часи, до перетворення її на професійну діяльність.

За твердженням авторів енциклопедичного словника із соціальної роботи, становлення її відбувалося за такою логікою: «потреби індивіда та суспільства, суспільне усвідомлення їхньої значущості — накопичення прак­тичного досвіду допомоги у реалізації індивідуальних і загальносоціальних потреб, його осмислення і формуван­ня теоретичної бази — визнання необхідності професій­ної підготовки кадрів для здійснення цього специфічного виду діяльності». Відповідно до цього підходу чимало ав­торів розпочинають відлік історії соціальної роботи від Давніх Єгипту, Китаю, часів античності, часів Київської Русі тощо.

Теорія соціальної роботи, як і будь-яка наукова теорія, вбирає в себе, з одного боку, тенденції розвитку цієї науки у світовому науковому просторі. З другого боку, її тенденції та закономірності виникають у конкретному географічному, соціально-економічному та науковому середовищі тієї чи іншої країни. Отже, паростки соціальних теорій виростають на власному соціальному і науковому підґрунті, що вимагає для розуміння їх сутнісних і специфічних рис вивчення і врахування впливу на їх формування і розвиток соціальних характеристик цього підґрунтя. По відношенню до теорії соціальної роботи мова йде про соціальні, моральні, духовні, політичні та економічні передумови виникнення паростків цієї науки в Україні.

Виникненню соціальної роботи як фаху передувало суспільне визнання необхідності задоволення потреб пев­них груп людей у сторонній допомозі й підтримці. Перед­історія соціальної роботи охоплює такі послідовні етапи:

1. первіснообщинні і родові форми, церковно-монас­тирська допомога;

2. зародження державних і громадських підходів;

3. наукова філантропія, пов'язана із усвідомленим прагненням добровольців створити теоретичну і цінніс­ну базу своєї діяльності.

Антропологічні дослідження свідчать про функціо­нування певної суспільної допомоги у давньому світі. Наприклад, у Давньому Єгипті (2700—2200 рр. до н. є.) турбота суспільства була спрямована насамперед на збе­реження трудових ресурсів. Вона була прерогативою держави, зацікавленої в підтримці життєвого рівня лю­дей, зайнятих на суспільних роботах — будівництві ка­налів, пірамід, гробниць і храмів. Ця допомога мала на меті запобігання голодним бунтам, які загрожували стабільності держави. Для цього у Давньому Єгипті ви­користовували методи централізованого планування виробництва, розподілу продуктів харчування серед різних регіонів, міграційну політику.

У Давньому Китаї (І ст. до н. є.) побутувала думка, що в надзвичайних ситуаціях слід вдаватися до таких заходів, як безплатний або за мінімальну плату розпо­діл зерна; використання незайнятих земельних ділянок для засіву безплатним зерном; переселення голодуючих у благополучні регіони країни.

В античних державах (Давня Греція, Давній Рим) допомога бідним мала прагматичний характер, оскіль­ки забезпечувала врегулювання політичних проблем, особливо у передвиборчий період, що сприяло виживан­ню суспільства, утвердженню в ньому духу солідарно­сті. За словами сучасного російського науковця Олексія Козлова, суспільна допомога була «відображенням по­треби суспільства у забезпеченні його трудовими ресур­сами, пом'якшенні наслідків соціальних заворушень, які приносять суспільству розруху, людські жертви і перешкоджають стабільному розвитку економіки, а та­кож потреби в об'єднанні суспільства навколо держави і уряду для її зміцнення і для захисту національних ін­тересів».

Останнім часом з’явилося багато досліджень, присвячених проблемам соціального виховання. Під соціальним вихованням сучасні науковці розуміють створення умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій.

Більшість сучасних науковців виникнення теоретичного обґрунтування соціальної педагогіки відносять до кінця ХІХ ст.. Але, використовували практичні прийоми соціального виховання ще у давні часи.

В античних державах Греції, Риму, Сходу виховання підростаючого покоління містило елементи соціальної педагогіки. Теорія цих процесів базувалася на релігійних теоріях, філософських і соціально-політичних концепціях того часу.

Вивчаючи історію розвитку соціального виховання науковці виокремлювали такі питання:

• яким чином виховання впливає на формування особистості людини;

• як необхідно виховувати людину, щоб максимально пристосувати його до життя в суспільстві;

• хто повинен займатися такою діяльністю;

• наскільки здатне виховання сформувати людей, які змогли би не тільки пристосуватися до існуючих соціально-економічних умов, але й змінити їх на краще.

Само поняття соціальне виховання виникло в античні часи. Платон і Аристотель вважали, що таке виховання підростаючим поколінням повинна давати держава, з метою підготовки громадян. (Треба мати на увазі, що суспільне виховання в епоху античності завершалося к 30 рокам). Аристотель вважав, що суспільне виховання повинне доповнюватися сімейним, а результат соціального виховання залежить від особистих якостей дитини.

Платон запропонував досить обґрунтовану систему соціального виховання, яка базувалася на необхідності спрямованого впливу суспільства на формування окремих особистостей і соціальних груп відповідно до здібностей і талантів. Платон вважав, що найголовніше завдання виховання – наблизити людину до добра і гармонійного життя на основі суворого дотримання соціальних ролей між громадянами. На здійснення виховання повинні бути спрямовані найкращі сили держави, воно повинні бути суспільним, єдиним. Перш за все передбачалося вивчення наук і мистецтва, розвиток фізичного стану. Але Платон зазначав, що саме суспільство, держава повинна брати на себе обов’язки з виховання дітей. Вплив інших „стихійних” факторів соціалізації, в тому числі і сімейного виховання заперечувався. Отже, виховання неминуче становилося схематичним, авторитарним і одноманітним. Але це була одна з перших концепцій соціального виховання.

Аристотель критично переробив і доповнив її. Він зробив її більш реальною.

• Виховувати не стільки громадян ідеального держави, скільки освічених і гармонійно розвинених людей, які живуть у реальному суспільстві.

• Сімейне виховання поряд із суспільним повинно відігравати важливу роль у формуванні особистості людини і громадянина.

• Обидва види виховання повинні бути нерозривно пов’язаними і вирішувати загальне завдання – досягнення стану щастя людини (при умові розумного соціального устрою суспільства).

• Урахування усіх зовнішні та внутрішніх факторів виховання.

• Впровадження державної системи освіти та суспільного виховання.

Втім, соціальне виховання він ставив вище сімейного. Аристотель підкреслював, що кожному суспільному ладу повинне відповідати своє специфічне суспільне виховання, воно має набагато більше шансів бути правильно організованим, чим «стихійне» сімейне. У випадку прийняття розумних законів суспільне виховання зуміє благотворно позначитися на розвитку громадян більшою мірою, чим домашнє.

Таким чином, можна відзначити, що спрямований соціальний виховний вплив з боку держави й суспільства на людей всіх вікових груп існувало й описувалося ще в античній літературі.