1.3. Парафіяльна та монастирська практика допомоги нужденним в Україні

Церковна практика допомоги з перших років християнства до становлення державності на Русі розвивалася по двох основних напрямках: допомога через монастирі - монастирська система допомоги й допомога через приходи - парафіяльна система допомоги. Поряд з даними видами підтримки існувала і язичеська форма допомоги - «ґедзя», милість, що потім переосмислюється в контексті християнської моралі як милостиня.

Тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перервані, як і весь хід суспільного розвитку нашого народу, татаро-монгольським нашестям, що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного владарювання на перший план у збереженні та об'єднанні духовних сил народу об'єктивно висувається православна церква. Вона стала одночасно і єдиним притулком для вбогих, старців, немічних. Церква та монастирі повністю взяли на себе благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, поважливо ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про опіку тих, хто її потребував.

У скрутні часи національного гноблення і розпорошення українських земель православна церква підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат. Вона надихала народ на боротьбу за національне визволення і відродження.

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні, її суспільно-політичний розвиток ще довго стримувало поневолення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські впливи; війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслювалися два провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного. Перший — продовження традицій Володимира та інших князів, які подали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, старців, сиріт й інших страдників. Другий - посилення організуючого начала, вдосконалення форм і масштабу державної підтримки соціальне уразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

В Україні XI ст. виникають великі монастирі як «аристократичні закриті організації для релігійних потреб князівської родини». У них були свої лікарні. Пізніше з'являються мирські монастирі. Мир вибирав і фінансував церковний клір, щоб він служив «філантропічним цілям», на випадок старості, хвороби, інвалідності.

Монастирі виконували чотири основних функції: лікування, забезпечення незаможних (милостиня), навчання й контроль.

Постригающиеся в чернечий сан зобов'язані були приносити дарунок монастирю, що дозволяло вести стабільне й сите життя в його стінах. Так складається «пансіонна» система підтримки. Дарунок приносився у вигляді земельних угідь. Діяльність приходів не обмежувалася тільки наданням допомоги калікам, увічним, жебракам. Вони розглядали різні судові справи, серед них: розлучення, суперечки, отруєння.

Перед навалою монголо-татар у Київській Русі налічувалося 120 монастирів.

Монастирська система допомоги представляє два основних етапи розвитку монастирів. Перший - об’єднання земель навколо монастирів у центральній часті Pyci (XIV-XVI ст.), другий - колонізація Півночі (XVI-XVII ст.).

У середні віки суспільну допомогу здебільшого нада­вали церковні організації; на зміну монастирським фор­мам допомоги приходили парафіяльні, які передбачали надання матеріальної допомоги, позик нужденним чле­нам громади, а також їх виховання й перевиховання.

З ХVІ ст. осередками відродження православ’я, а отже, і організованої благодійницької діяльності стають братства - українські православні громадські об'єднання.

Діяльність братств України в XVI – XVIII століттях була багатогранною. Окрім політичної, національно-релігійної боротьби вони були осередками соціальної роботи. Братства здійснювали соціально-педагогічну діяльність з сім’єю. Можемо виокремити з діяльності братств щодо сім’ї дві основні складові соціально-педагогічної допомоги: освітньо-виховну та психолого-посередницьку. Ще одним із найважливіших напрямків діяльності братств був освітницький. Братствам належать великі заслуги в справі підвищення рівня шкільної освіти на України, створення братських шкіл. Братства України займалися і благодійницькою діяльністю та взаємодопомогою. Благодійницька діяльність та взаємодопомога виявлялись у матеріальній допомозі бідним та потерпілим, у безкоштовному навчанні бідних дітей, дітей-сиріт; піклуванні про старих та дітей-сиріт. Братства як осередки соціальної роботи здійснювали і медико-соціальну діяльність. Скрізь братства виступали як установи взаємодопомоги та філантропії, часто мали шпиталі, інколи й притулки для подорожніх, братства взяли на себе утримування шпиталів. Cтворювалися лікарні та інші благочинні заклади. Так, у передмістях Львова ними у XIV ст. були відкриті чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і "шпиталь для людей вбогих, уломних, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських". У Кам'янець-Подільському функціонував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої громади, де лікували хворих різних національностей.

Особливий імпульс для розвитку соціальна благодійність на Україні отримала за Козацької доби. Саме у період XVІ-XVІІ ст. тут сформувалися основи соціальної козацької педагогіки, якою декларувалася необхідність захисту потреб, інтересів, прав як окремої особистості, так і груп людей. Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями з середніх верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах, в критичних ситуаціях намагалися допомогти найбільш знедоленим. Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно-руських землях існували і зміцнюватися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття.

В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, користуватися козацькими правами й свободами. На думку Д.І.Яворницького, "запорізька община доходила до повного ідеалу рівності, не відомі ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при правлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях". На багатьох сторінках трьохтомної праці вчений пише про свободу, рівність, самоврядність, "скорий, правий і повний суд", що існував на Запоріжжі. В Січі цінувалися лише "особисті достоїнства - хоробрість, досвід, розум, кмітливість"; тут всі справи вирішувалися спільно, громадою, курінні отамани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; великим моральним авторитетом користувалися після старшин і козацьких отаманів т. з. "знатні радці", сивоусі діди, тобто колишні військовики, які стали старими; гостинність до прибулих не знала меж. Чисельність війська в час найбільшого розквіту сягала разом із зимівниками та слободчанами 100 тис. осіб.

Хто залишався поза військом, теж був вільною людиною і тільки замість служби в ньому виконував інші повинності. За переписом 1654 р. половина населення належала до козацького стану, половина до міщанського, або так званого поспільства. Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж.

Основою організації шкільної освіти (зокрема полкових, січових шкіл, шкіл джур) був принцип соціальної благодійності, що знайшло відображення в організації безкоштовного, демократичного за формою навчання, у тому числі й дітей – сиріт, яких, за традицією, всиновлювали, а отже, і виховували козацькі курені. Вони ж опікувалися й матеріальним забезпеченням сімей загиблих козаків.

Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало їх зналося на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалося лікувати хворих і поранених за винагороду з військового скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, козаки застосовували дуже своєрідні та ефективні засоби медичної самодопомоги і взаємодопомоги. Багато козаків (т. з. характерників) володіли таємницями лікування навіюванням. Такі цілителі, часто самоуки, підтримували стосунки з дипломованими лікарями, які за власною ініціативою лікували місцевих жителів та передавали їм знання з медицини, санітарії.

На берегах річки Самари в Придністров'ї, у Трахтемирові під Каневом, в Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля старовинного Овруча - скрізь по Україні були благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Лише руїни залишилися подекуди від цих воістину народних осередків милосердя. Як свідчать записи, таких шпиталів у Ніжинському полку було 138, в Чернігівському - 118, у Любенському - 107, у Переяславському - 52, в Полтавському - 42, у Миргородському - 29 і т. д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

Отже, у діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце в Україні в епоху Відродження: особиста благодійність і громадська (державна) соціальна допомога при збереженні та заохоченні, філантропічної функції церкви. Загальновідомі скромність, мужність, жертовність перших поколінь гетьманської держави, що була на той час унікальним політичним утворенням. Та згодом в ній замість соціальної рівності, що була ідеалом людської свободи та революції, настало загострення соціальних відносин і поділ на верстви пануючих і поневолених.