54. Методи знаходження причинних зв'язків

Таких методів п'ять: метод єдиної схожості, метод єдиної різниці, сполучений метод схожості і різниці, метод супутніх змін та метод остач (залишків).

Метод єдиної схожості

Цей метод полягає ось у чому. Припустімо, ми підшукуємо причину якогось явища а. Із спостереження нам відомо, що явище а мас місце за обставин АВС. Обставина ABC є складною, вона е сукупністю різних частин (елементів): А, В, С. Яка частина (елемент) цієї складної обставини (А, або В, або С) є причиною явища а, зі спостереження тільки одного випадку зв'язку а з обставиною ABC сказати не можна. Тоді ми ставимо перед собою завдання відшукати кілька випадків, коли існує явище а. Спостерігаючи, ми встановлюємо, що явище а мас місце також за обставин AD і за обставин AFD*

Порівнюючи ці три випадки, ми виявляємо, що явище а має місце за обставин (ABC,ADE,AFG), котрі в усьому відмінні і лише в одному схожі — всі вони мають одну й ту ж обставину А, Оскільки обставини В, С, D, Е, F, G не можуть бути причиною а, тому що явище а настає і за відсутності будь-якої з цих обставин, то робиться висновок, що причиною явища а є єдина схожа в усіх випадках обставина А.

Застосування методу єдиної схожості складається з трьох послідовних етапів.

1. Перш за все встановлюються всі ті випадки, де наявне явище а, причину котрого ми з'ясовуємо.

2. Потім аналізується кожен випадок і виділяються обставини, за яких виникає явище а.

3. Після цього відшукуються спільні для всіх цих випадків обставини, котрі і є причиною явища а, що нас цікавить.

Висновок за методом єдиної схожості ґрунтується на такому правилі: якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають спільну лише одну обставину, а всі інші обставини різні, то ця єдина схожа обставина і є причиною цього явища.

Метод єдиної різниці

Метод єдиної різниці — це умовивід про причину явища, яке ґрунтується на порівнянні випадку, коли явище, котре вивчається, настає із випадком, коли це явище не настає. Якщо випадок, у котрому досліджуване явище настає і випадок, у якому воно не настає, в усьому схожі й різні тільки в одній обставині, то ця обставина, наявна в першому випадку і відсутня у другому, і е причиною явища, що вивчається.

Метод різниці порівняно з методом схожості має ряд переваг, завдяки яким він є ціннішим, ніж метод схожості, і частіше застосовується у науковій і практичній діяльності людини. Переваги ці такі:

1. Якщо метод схожості пов'язаний, як правило, зі спостереженням, то метод різниці пов'язаний головним чином із експериментом. Тому висновки за методом різниці мають більший ступінь імовірності, ніж висновки, здобуті за методом схожості.

2. Використовуючи метод схожості, слід брати якомога менше випадків, коли явище настає. Застосовуючи ж метод різниці, досить знати два випадки, і збільшення кількості випадків не збільшує ступеня ймовірності висновку.

Метод різниці в судовій практиці застосовується досить широко. Особливо часто ним користуються в судовій експертизі, під час проведення слідчих експериментів, а також висування версій із кримінальних справ.

Сполучений метод схожості і різниці

Сполучений метод схожості і різниці е сполучення методу схожості і методу різниці. Умовивід за допомогою цього методу будується таким чином. Розглядаються ряди в усьому відмінні і тільки за однієї обставини схожі випадки, в яких досліджуване явище настає. Потім розглядають ряд випадків, у котрих те ж саме явище не настає і які відрізняються від випадків першого ряду тим, що в них відсутня схожа для першого ряду випадків обставина. Оскільки за наявності обставини, спільної для всіх випадків першого ряду, явище, котре вивчається, настає, а за відсутності цієї обставини у випадках другого ряду подібне явище не настає, то роблять висновок, що єдино схожа для випадків першого ряду обставина і е причиною явища, що вивчається.

Загальне правило сполученого методу схожості і різниці формується так: якщо два чи більше випадків виникнення досліджуваного явища мають загальним лише одну обставину, а два чи більше випадків не виникнення цього явища мають загальним тільки відсутність тієї ж обставини, то ця обставина і є причиною явища, що вивчається.

Метод супутніх змін

Сутність методів супутніх змін полягає ось у чому. Припустімо, нам необхідно визначити причину явища а, котре спостерігається за обставин ABC. Якщо виявиться, що щоразу слідом за зміною обставини А за незмінністю всіх інших обставин (ВС) змінюється також і явище а, котре вивчається, то можна дійти висновку, що явище а перебуває в причинному зв'язку з обставиною А

Загальне правило методу супутніх змін формулюється так: якщо виникнення чи зміна одного явища щоразу неодмінно викликає певні зміни іншого явища, то обидва ці явища перебувають у причинному зв'язку одне з одним.

Метод остач

Метод остач є висновок про причину явища, який ми робимо на основі дослідження обставин, до складу яких, окрім відомих причин, що викликають уже відомі явища, входить ще якась невідома нам причина (обставина), що зумовлює те явище, причину котрого ми шукаємо.

Загальне правило методу остач таке: якщо складне досліджуване явище (аbс) викликається складною причиною (АВС), котра складається із сукупності однорідних передуючих обставин і ми знаємо, що деякі з цих обставин є причинами частини явища, то остача цього явища викликається останніми обставинами.

Яскравим прикладом висновку за методом остач відомим в історії науки було відкриття планети Нептун. Астрономи, спостерігаючи планету Уран, установили, що вона відхиляється у своєму русі від вирахуваної орбіти. Спроба пояснити їх відхилення та впливи інших відомих на той час планет позитивних результатів не дала. Розрахунки показали, що ні інші планети, ні Сонце не є причиною спостережуваного відхилення орбіти Урана. Залишалося допустити тільки одне: наявна ще якась невідома планета, котра і впливає на рух Урана. Вирахувавши місцезнаходження цієї невідомої планети, вчені дійсно виявили незабаром нову планету, що дістала назву Нептун

53. Сорит. Його види

Сорит – це ланцюжок пов'язаних між собою суджень, у якому кожне наступне судження випливає з попереднього. Вид складного силогізму, в якому подається тільки останній висновок, що проводиться через ряд засновків; інші, проміжні висновки не висловлюються, а тільки маються на увазі.

Є два види соритів: гокленіївський та аристотелівський.

Гокленіївський сорит здобувають із прогресивного полісилогізму, випускаючи в ньому проміжні висновки (більші засновки).

Аристотелівський – скорочена форма регресивного полі силогізму, в котрому випущені всі менші засновки. Сорит є нерідко формою міркування під час юридичної кваліфікації заподіяного. До складноскорочених умовиводів відноситься і епіхейрема. Це такий складноскорочений силогізм, у котрому засновками є ентинеми (Ентимема - це умовивід, у якому пропущений один із засновків або висновок.)

Возьмём, например, вот такую цепочку несокращённых силлогизмов: П1: Все гопники курят. П2: Все учащиеся техникумов -- гопники. З: Все учащиеся техникумов курят. П1: Все курящие люди расточительны. П2: Все учащиеся техникумов -- курящие. З: Все учащиеся техникумов -- расточительны. П1: Расточительные люди -- это будущие воры или нищие. П2: Все учащиеся техникумов расточительны. З: Все учащиеся техникумов -- это будущие воры или нищие. Аристотелевский сорит будет выглядеть так: Э1: Учащиеся техникумов курят, так как все гопники курят. Э2: Учащиеся техникумов расточительны, так как все курящие люди расточительны. Э3: Учащиеся техникумов -- это будущие воры или нищие, так как все расточительные люди -- это будущие воры или нищие. Гоклениевский сорит будет выглядеть так: Э1: Учащиеся техникумов курят, так как они -- гопники. Э2: Учащиеся техникумов расточительны, так как они курят. Э3: Учащиеся техникумов -- это будущие воры или нищие, так как они расточительны.

52. Гіпотеза, її види та способи підтвердження

Гіпотеза (від грец. hypothesis, що означає передбачення, основа) — це науково обґрунтоване передбачення про існування деякого предмета чи предметів мислення або пояснення причин чи закономірних зв'язків між ними. Гіпотеза базується на минулих, уже відомих знаннях і, зберігаючи наступність по відношенню до цих знань, містить принципово нові знання. За своєю логічною природою гіпотеза є умовивід, у якому один чи більше засновків невідомі. Гіпотеза — і не істинна, і не хибна. Одержавши підтвердження, гіпотеза перетворюється в істину після чого перестає бути гіпотезою. Якщо гіпотеза спростовується, то вона стає хибним положенням і знову ж таки перестає бути гіпотезою. Гіпотезу слід відрізняти від безпідставної фантазії.

Загальна гіпотеза - припущення про певні закономірності,  які стосуються всієї множини явищ відповідної предметної сфери.

Науку цікавлять загальні закономірності, а наукові положення виражаються, як правило, у формі загальних суджень.

Часткова гіпотеза - припущення про певні закономірності, які стосуються тільки деяких елементів множини явищ відповідної предметної сфери.

Після з'ясування специфіки підмножини явищ, кожного з яких стосується передбачувана закономірність, часткова гіпотеза перетворюється на загальну.

Одинична гіпотеза (гіпотеза для одиничного випадку: ad hoc - "для цього") - припущення, що стосується характеристики одного-єдиного предмета чи явища..

Описова гіпотеза - припущення про притаманні предмету властивості або форми зв'язку між спостережуваними предметами і явищами.

Ця гіпотеза намагається дати відповідь на питання: "Що становить собою даний предмет?", або "Які властивості має даний предмет?", або "В якому зв'язку перебувають дані предмети?".

Пояснююча гіпотеза - припущення про причини виникнення досліджуваних явищ.

Вона відповідає на питання "Які причини виникнення даних явищ?".

Підтвердження:

Будь-яка гіпотеза має ймовірний характер, а тому потребує перевірки на істинність. Існує кілька способів доведення гіпотези. Найпоширеніший — виведення з неї (з основного припущення) наслідків і їх верифікація, тобто перевірка фактами.

Сформулювавши гіпотезу, намагаються вивести з неї якомога більше наслідків. При цьому ступінь імовірності гіпотези буде тим вищий, чим різноманітнішими і численнішими виявляться наслідки, виведені з цієї гіпотези, і чим більше вони будуть перевірені відповідними фактами. Міркують: якщо наше припущення відповідає дійсності й гадана закономірність справді існує, то вона якось повинна виявлятися.

Потім роблять висновок про те, якими мають бути ці вияви, і намагаються їх віднайти або викликати до життя з допомогою відповідних експериментів. Виявлення таких явищ, безумовно, підвищує ймовірність припущення, але не завжди може бути достатньою підставою для обґрунтування істинності гіпотези, оскільки ці явища можуть бути спричинені й іншими обставинами.

Щоб домогтися необхідного висновку про істинність гіпотези на основі знання істинності наслідку, треба, щоб гіпотеза була достатньою і необхідною підставою для наслідку, а наслідок, у свою чергу, був достатньою і необхідною умовою для визнання істинності підстави (гіпотези). З цією метою з гіпотези намагаються вивести не один, а кілька наслідків, які в сукупності можуть становити не тільки необхідну, але й Достатню умову для того, щоб їх істинність була достатньою підставою для визнання істинності гіпотези. Схемою такого міркування буде знову ж таки умовнокатегоричний умовивід.

Існують й інші способи доведення гіпотез. Так, одиничну гіпотезу підтверджують безпосереднім виявленням того предмета (чи властивості предмета), існування якого передбачали в гіпотезі.

51. Спростування. Види спростування. Правила доведення і спростування

Спростуванням називають логічну операцію встановлення хибності або необґрунтованості раніше висунутої тези.

Оскільки операція спростування спрямована на руйнування здійсненого доведення, то в залежності від мети критичного виступу вона може бути критикою тези, критикою аргументів, критикою демонстрації.

1) Критика тези

Ефективна за своєю критичною силою операція, мета якої - показати неслушність (хибність або помилковість) висунутої пропонентом тези. Тезу вважають хибною, якщо пропонент наперед знає про це, але відстоює її, створюючи штучну аргументацію. Помилковою теза буде в тому випадку, коли пропонент не знає, що його твердження не відповідає дійсності.

Спростування тези може бути прямим та непрямим. Пряме спростування будується у формі міркування, яке отримало назву "зведення до абсурду". Здійснюється це так: припустивши істинність висунутої пропонентом тези, будують його пряме доведення. Якщо в ході доведення між будь-якими твердженнями виникає протиріччя, то це свідчить про хибність тези, оскільки хибні твердження завжди є логічним наслідком хибної підстави. З хибності висунутої тези випливає істинність суперечливого їй твердження (антитези).

Непряме спростування тези будується у формі апагогічного доведення, коли висунуту пропонентом тезу прямо не спростовують, а будують доведення власного твердження, що суперечить тезі пропонента (антитеза). Оскільки з двох суперечливих тверджень одне є істинним, а друге - хибним (закон виключеного третього), то у випадку успішного обгрунтування істинності антитези роблять висновок про хибність висунутої пропонентом тези.

2) Критика аргументів.

Оскільки операція доведення - це обгрунтування тези, то в ході доведення слід використовувати лише такі аргументи, істинність яких не викликає сумнівів. Якщо опоненту вдається показати сумнівність або хибність аргументів, то це суттєво ослаблює позицію пропонента, бо така критика свідчить про необґрунтованість його тези.

Критика аргументів може полягати в тому, що опонент вказує на: суперечність між аргументами; невідповідність їх дійсним подіям; неправильні структури виводу, коли висновок не випливає з підстав тощо. Усе це свідчить про сумнівність форм та методів аргументації.

Сумніви в правильності доводів з необхідністю переносяться й на тезу, яка є логічним наслідком з аргументів і теж розглядається як сумнівна. У випадку виявлення хибності аргументів теза вважається необґрунтованою й потребує нової аргументації.

3) Критика демонстрації

Спосіб спростування, в якому намагаються показати, що в міркуваннях пропонента немає логічного зв'язку між аргументами та тезою. Якщо теза логічно не слідує з аргументів, то це означає, що вона позбавлена основи доведення і є необґрунтованою. Вихідний та кінцевий пункти розмірковування виявляються поза логічним зв'язком одне з одним.

Успішне використання критики демонстрації як способу спростування вимагає чіткого уявлення про правила та можливі помилки у відповідних формах умовиводів, за допомогою яких здійснюється доведення пропонентом.

Критика аргументів та демонстрації самі по собі лише руйнують доведення і показують необґрунтованість тези: про таку тезу можна лише сказати, що вона не спирається на достатні доводи або спирається на сумнівні доводи, і тому вимагає нового обґрунтування.

Правила доведення і спростування та логічні помилки під час їх порушення

Доведення і спростування здійснюється за правилами, дотримання яких зумовлює необхідність виведення істинності тези з істинних аргументів. У зв'язку з їх порушеннями виникають логічні помилки, внаслідок чого теза залишається недоведеною на істинність або неспростованою на хибність. Усі правила формулюють на підставі логічних законів (див. 3.3).

Виокремлюють правила стосовно тези, стосовно аргументів, і стосовно демонстрації.

І. Правила стосовно тези:

- вона повинна бути сформульована чітко, зрозуміло, однозначно ("Закони потрібно поважати" );

- у ній має чітко визначатись, якій кількості елементів, що належать до певного класу, притаманна властивість Р (одному, більшості елементів, загалом усьому класові). Якщо не називати точно цю кількість, то теза буде сформульована нечітко і, відповідно, із наведених аргументів вона не випливатиме з необхідністю ("Усі люди вірують у Бога", "Жоден студент не хоче вчитися");

- тезою не повинно бути висловлювання самоочевидне («Енергія здатна кудись зникати»);

- теза повинна залишатися незмінною впродовж усього процесу її доведення та спростування "Ця театральна вистава високохудожня за постановкою" її підмінюють тезою "Ця театральна вистава є цікавою";

- тезою не має бути висловлювання внутрішньосуперечлеві ("Неіснуюче існує").