3. Засоби правового захисту та відповідальності сторін за порушення зобов’язань за договором міжнародної купівлі-продажу товарів

Однією з особливостей міжнародного економічного права, як і міжнародного права в цілому, є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим державам, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації. Зазначену особливість слід враховувати і під час з’ясування питання про забезпечення виконання міжнародних економічних договорів.

Як свідчить практика міжнародного економічного співробітництва, абсолютна більшість міжнародних економічних договорів,  а отже і зобов’язань, що закріплюються в них, виконується належним чином. Це відповідає міжнародному правопорядку. Всі суб’єкти міжнародних економічних відносин відповідно до нього повинні виконувати вимоги міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, а також ті конкретні зобов’язання, що випливають із відповідних договорів. Будь-які порушення норм, що діють у цій сфері, невиконання або неналежне виконання своїх міжнародних зобов’язань є правопорушенням, тобто міжнародним деліктом, який потребує свого відповідного розгляду, з тим щоб у певний спосіб зреагувати на такий факт. Норми багатьох міжнародно-правових актів спрямовані на правове забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів.

Так, у главі шостій Статуту ООН [4] передбачені мирні засоби розв’язання всіх спорів між державами, зокрема і спорів міжнародного економічного характеру. Держави, між якими виникли спірні питання, з метою забезпечення міжнародного миру і безпеки повинні передусім намагатися вирішувати їх через дипломатичні переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітражний або судовий розгляд, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами. Які засоби обрати — це справа держав, між якими виник спір.

У Хартії 1974 р. зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати відносно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або будь-яких інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення її суверенних прав або отримання з цього якої-небудь вигоди.

Важливі положення з цього питання містяться в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (серпень 1975 р.). У ньому, зокрема, сказано, що держави-учасниці будуть:

• розв’язувати спори між ними мирними засобами у такий спосіб, щоб не піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;

• добросовісно і в дусі співробітництва використовувати такі засоби, як переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд або інші мирні засоби за їхнім вибором, включаючи будь-яку процедуру врегулювання, погоджену до виникнення спорів, у яких вони були сторонами;

• утримуватись від будь-яких дій, котрі можуть погіршити становище до такої міри, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру і безпеки, і тим самим мирне урегулювання спорів стане важчим.

Питання правового захисту інтересів сторін урегульовано і в окремих конвенціях. Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у разі порушень договору продавцем (ст. 45—52) і покупцем (ст. 61—65). Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції, якщо продавець не виконає яких-небудь своїх зобов’язань щодо договору або вказаної Конвенції, покупець може здійснити ряд прав, передбачених нею (замінити товар, заявити про розторгнення договору, відмовитися від приймання товару).

Відповідні засоби захисту передбачені Конвенцією і в разі порушення договору з боку покупця.

На забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів спрямована діяльність Міжнародного арбітражу, Міжнародного суду та деяких інших міжнародних структур. Їх функціонування і використання при цьому міжнародно-пра­вових норм слід розглядати як один із важливих напрямів правового регулювання забезпечення виконання міжнародних економічних договорів.

Арбітражний розгляд міжнародних спорів передбачений рядом міжнародно-правових документів, серед яких можна назвати Гаазьку конвенцію про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1907 р., Загальний акт про мирне розв’язання міжнародних спорів 1928 р., Статут ООН, статути регіональних міжнародних організацій, Зразкові правила арбітражного процесу 1958 р., арбітражні договори та інші угоди між окремими країнами.

Прикладом такої угоди є Угода, укладена 20 березня 1992 р. у Києві між державами — учасницями Співдружності незалежних держав (СНД) про порядок розгляду господарських спорів, які по­в’язані зі здійсненням господарської діяльності. Цією угодою урегульовані питання розгляду справ, які випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин між господарськими суб’єкта­ми (підприємствами, об’єднаннями, організаціями будь-яких організаційно-правових форм, а також громадянами-підприємцями).

Водночас слід зазначити, що й національне законодавство багатьох країн також спрямоване на забезпечення належного виконання міжнародних та зовнішньоекономічних договорів. Наприклад, шостий розділ Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить норми (ст. 32—39), які передбачають відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності. Зокрема, ст. 33 цього закону встановлює такі види відповідальності, як майнову і кримінальну [2].

Майнова відповідальність застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Кримінальна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності застосовується у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.