II. З історії психолінгвістики

Психолінгвістика має три основні теоретичні джерела. Перше - психологічний напрям у мовознавстві. Мовознавці писали про те, шо мова - це діяльність духу і відображає культуру народу. При цьому мова містить не тільки фізичний, але й психічний компонент і тим самим належить індивіду. Наділена мовною здатністю, людина мислить за допомогою мови. Постаючи умовою спілкування і регулюючи діяльність людини, мова разом із тим обмежує пізнання світу і робить неможливим повне розуміння іншої людини.

Друге джерело - праці американських дескриптивістів (і в тому числі Н. Хомського), які вважали, шо володіння мовою ґрунтується на здатності будувати правильні речення.

Третім джерелом психолінгвістики є праці психологів, шо займалися питаннями мови і мовлення.

У концепції Л.В. Щерби постулюється наявність мовного матеріалу, мовної системи і мовленнєвої діяльності як діяльності говоріння і розуміння мовлення. Вітчизняна психолінгвістика сформувалася як теорія мовленнєвої діяльності.

III. Експеримент у психолінгвістиці

Психолінгвістика - це наука, що активно використовує експеримент для верифікації гіпотез, які дозволяють пояснити механізми мовленнєвої діяльності людини. В експерименті носій мови виступає не тільки як інформант, шо повідомляє про своє знання мови, але її як анкетований зі своєю системою цінностей і мотивів.

Під час асоціативного експерименту анкетованих просять дати реакцію на пропонований стимул. Як правило, розрізняють синтагматичні (кішка - нявкає) й парадигматичні (кішка - собака) асоціації. Результати дозволяють отримати інформацію про структуру ментального лексикону, про образи свідомості представників різних культур.

Під час експерименту з методики доповнення анкетованих просять відновити пропущені у фразі або тексті мовні елементи. Результати дозволяють визначити закономірності організації мовленнєвих висловлень і ступінь знайомства анкетованих з описуваним фрагментом дійсності.

Семантичний диференціал служить для побудови суб'єктивних семантичних просторів шляхом кількісної її якісної індексації значень слова за допомогою двополюсних градуйованих шкал з антонімічною парою прикметників на полюсах. Існують різновиди семантичного диференціала, що мають більшу відповідність назв шкал досліджуваним об'єктам, графічні позначення полюсів, одновимірні шкали, шкали різного розміру. Основний недолік такої методики полягає в тому, шо одне і те ж позначення шкали може мати як пряме, так і переносне значення.

IV. Онтогенез мовлення

Незважаючи на численні спроби навчити тварин мові (у тому числі і жестовій), тварини виявилися нездатними спілкуватися на рівні більш високому, ніж дворічна дитина.

Діти, позбавлені людського спілкування, мають шанси адаптуватися до соціуму навіть в тому випадку, якщо вони повернулися в суспільство у віці старше 6 років (але не пізніше 13 років).

Дитина без спеціального навчання за допомогою дорослих засвоює мову до чотирьох років. На домовленнєвому етапі в неї спостерігаються крик, агусіньки, лепетання і модульоване лепетання. Розвиток фонемного слуху дозволяє дитині засвоювати фонеми. У півтора року в її мовленні з'являються звуконаслідувальні слова, до двох років - двослівні фрази і починається засвоєння граматики. До трьох років словник дитини значно збільшується.

Під час засвоєння мови дитина робить безліч помилок, оскільки вона намагається застосувати до всього вимовленого найбільш загальні правила. Багато помилок дітей є типовими. Словотворення відображає творчий характер засвоєння мови.

Опанування синтаксису починається з однослівних речень, потім з'являються двоскладні, де можна виділити „опорні" слова і слова „відкритого класу".

Засвоєння значення слова дитина починає з виокремлення наочного компонента (фоносемантичного). потім слово стає для неї більш конкретним, і лише в силу засвоєння предметного світу в спілкуванні з дорослими вона проникає в смислову природу слова. Інтеріоризація значень слів відбувається в спілкуванні і діяльності.