II. З історії психолінгвістики

Ключові слова: мова, діяльність, культура, мислення, свідомість.

Теоретичне підґрунтя ряду досліджень, що проводяться в сучасній психолінгвістиці, можна знайти ще в працях лінгвістів XIX ст. Серед них - Вільгсльм фон Гумбольдт (1767-1886), Август Шлейхср (ІХ2І-1868), Хсйман Штсйнталь (1828-1899), Гсрман Пауль (1846-1921), Олександр Опанасович Потебня (1885-1891), Іван Олександрович Бодуен де Куртенс (1845-1929) та інші вчені, у чиїх роботах було закладено психологічне розуміння мови і мовленнєвої діяльності людини.

II.1. Мова - це діяльність людського духу

У мовознавстві XIX ст. мала поширення "біологічна" концепція мови, у якій розвивалося уявлення про мову як про організм. Так, у кінні "Німецька мова" А. Шлейхер писав: "Мови - це природні організми, утворені зі звуків, причому найвищі з усіх, - виявляють свої властивості природного організму не тільки в тому, що вони класифікуються на роди, види, підвиди і т. д., але і в тому, що їх зростання відбувається за певними законами" (А. Шлейхер).

Метафорично уподібнюючи мову організму, А. Шлейхср вважав, що мова незалежна від волі індивідів. Мова - це щось зовнішнє для людини, дане їй ззовні. Це ж підкреслював і відомий німецький філософ і мовознавець В. Гумбольдт, виділяючи антиномію об'єктивного і суб'єктивного в мові. „Постаючи щодо пізнавального суб'єктивним, мова об'єктивна щодо людини" - тік сформулював він дну із суперечностей мови.

„Мова, - наголошував В. Гумбольдт, є безперервною діяльністю духу, що прагне перетворити звук на вираження думки" (В. Гумбольдт).

У межах діалектичної картини світу, за В. Гумбольдтом, мова й усе з нею пов'язане постають то як щось готове, закінчене, то як те, що перебуває в процесі формування. Так, з одного боку, мовний матеріал постає як уже вироблений, а з іншого - як такий, що ніколи не досягає стану завершеності, закінченості. Розвиваючи перший погляд, В. Гумбольдт пише, що кожен народ отримує з давніх часів матеріал своєї мови від минулих поколінь, і діяльність духу, що працює над продукуванням вираження думок, має справу вже з готовим матеріалом і відповідно не творить, а тільки перетворює. Розвиваючи другий погляд, В. Гумбольдт зауважує, що склад слів мови не можна уявляти як готову масу. Не кажучи про постійне створення нових слів і форм, весь запас слів у мові, поки мова живе в устах народу, є результатом словотвірних сил, постійно триває і відтворюється. Вона відтворюється, по-перше, цілим народом, котрому мова зобов'язана своєю формою, в навчанні дітей мовленню і в щоденному вживанні мовлення.

У мові як у постійній роботі духу не може бути ні хвилини простою, її природа - безперервний розвиток під впливом духовної сили кожного мовця. Дух постійно прагне внести в мову щось нове, щоб, втіливши в ній це нове, знов стати під її вплив.

В. Гумбольдт вважає, що в мові слід вбачати не якийсь матеріал, який можна проглянути в його сукупності або передати частинами, а організм, який вічно себе породжує, в якому закони породження визначені, але обсяг і певною мірою спосіб породження залишаються довільними. Як приклад В. Гумбольдт розглядає засвоєння мови дітьми, то являє собою не тільки ознайомлення зі словами, не просіє запам'ятовування і не повторення їх, а зростання мовної здатності і роками і вправами.

Про те, що мова - це діяльність, писав і X. Штейнталь, вважаючи, що мова с великим засобом перетворення суб'єктивного на об’єктивне.

ІІ.2. Мова відображає культуру народу

В. Гумбольдт констатував, то мова - це частина культури На його думку, мова постає основною діяльністю не тільки людською духу, але й національного духу - духу народу. Ц поняття „національний дух народу", за В. Гумбольдтом, входить психічний стан народу, образ його думок, філософія, наука, мистецтво і література. Він вважав, що „дух народу" і його мова настільки щільно пов'язані одне з одним, що якщо існує одне, то інше можна вивести з нього.

Головним у лінгвістичній концепції В. Гумбольдта є вчення про тотожність "духу народу" і йото мови ("мова народу становить йот дух і дух народу становить його мову - важко уявити собі що-небудь більш тотожне"). Як зазначає, Ф.М. Березін, у цьому положенні ідеї В Гумбольдта перегукуються з ідеями Шеллінга и Гегеля.

Філософія природи Шеллінга і його трансцендентальний ідеалі їм пули засновані на тотожності духу і природи. Суб'єкт і об'єкт нероздільно пов'язані в абсолютному розумі. Розум перестає бути чимось суб'єктивним або об'єктивним, оскільки об'єкт можливий тільки по відношенню до суб'єкта думки. Філософія приходить до тотожності суб'єктивного й об'єктивного. Саме так підходить до розуміння мови і В. Гумбольдт - згадаємо його антиномію суб'єктивного й об'єктивного у мові.

Розуміння духу В. Гумбольдтом подібне до трактування духу у Гегеля. У концепції абсолютного ідеалізму Гегеля абсолютний дух - це природний початок, "абсолютна ідея", наділена самостійним існуванням Дух складає третій і останній (після логіки та природи) ступінь абсолютної ідеї. Дух, у розумінні Гегеля, є ідеальним цілим, якому притаманні системність і динамічність. Гегель розуміє це ціле як процес, па відміну від класичного раціоналізму, де поряд із системністю підкреслювалася нерухомість такого цілого. Всепроникна характеристика духу є діяльністю, породжуваною його іманентною потребою в самозміні, що становить стимул до його руху та розгортання.

Проходячи три етапи розвитку, дух виступає передусім як суб’єктивний дух (суспільство і суспільна свідомість - мораль, право), і, нарешті, - як абсолютний дух (єдність того й іншого), що приймає форму мистецтва, релігії, філософії. Основною рисою духу, за Гегелем, є спонтанна, розумна активність; вона властива і діяльності як атрибуту духу, яка, з.-. Гегелем, має цілераціональний характер.

У розумінні В. Гумбольдта, дух не має інших позитивні: атрибутів, окрім діяльнісного початку. За В. Гумбольдтом, самобутній, вільний, самостійний, цілеспрямований, діяльнісний, усепроникний, певною мірою індивідуалізований

Положення В. Гумбольдта про етапи розвитку мови близьке ;ю ідей Гегеля, а також до ідей Я. Гримма та німецьких романтиків За В. Гумбольдтом, на першому етапі становлення мови відбувається активна звукотворчість. Багатство і повнота форм мови компенсую 11. примітивне мислення. На другому етапі розвитку мови бурхливо розвивається мислення, а саме в цей час кожна мова набуває свит колориту та характеру; у розвитку граматичної форми мови паски стагнація. В. Гумбольдт, визнаючи штучність поділу на два періоди. вважає, що в історії людства або певного народу немає етапу, для якого була б характерна одна будова мови.

Необхідний взаємозв'язок, взаємозумовленість, взаємовплив мови та мислення є тим чинником, що "робить людину людиною" відокремлюючи її від іншої природи. Природний звук, В. Гумбольдтом, завершує лише "почуття", для думки ж необхідна мова

Зв'язок мови та мислення зумовлює й особливий погляд В. Гумбольдта на походження мови. На його думку, породження мови не може відбуватися окремими шматками або окремими словами, для розуміння окремих слів уся мова вже мас бути закладена в людині Оскільки в мові немає нічого одиничного, то кожен окремий її елемент виявляє себе лише як частина цілого. Варто зазначити,що це положення отримало різну інтерпретацію лише у мовознавців XX ст., що поклали поняття системи та структури в основу своїх лінгвістичних теорій.

Імовірно, В. Гумбольдт був першим, хто ввів поняття мовної свідомості. Він писав: „Мова в своїх взаємозалежних зв'язках є створенням народної мовної свідомості" (В. Гумбольдт). Але оскільки мова розвивається за законами духу, вона розвивається за законами людської свідомості.

На думку В. Гумбольдта, різні мови є різними світобаченнями У 1801 р. у фрагментах монографії про басків В. Гумбольдт висунув тезу про те, що різні мови - це не різні іменування однієї речі, а різні погляди на неї.

Приблизно в той же час у мовознавстві існувала концепція психології народів, або народної психології, яку запропонував X. Штейнталь. Він розглядав психологію народів як „пояснювальну" для історії та інших наук про людину, її духовну діяльність. Видаючи „Журнал психології народів і мовознавства", X. Штейнталь закликав до співпраці всіх, хто досліджує історичні явища мови, релігії, мистецтва і літератури, науки, побуту, суспільного і державного устроїв.

Ці дослідження й уможливили появу етнопсихолінгвістики.

О.О. Потебня розглядав мову насамперед як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а й попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору та постійно відновлюється літературою. На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя. Відтак, вважав О.О. Потебня, усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному "вродженому націоналізмі", притаманному тільки даному народу. Тому він виступав протії національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, призводить до дезорганізації суспільства та деградації особистості. Історичний розвиток народів за нормальних обставин, наголошував О.О. Потебня, мас наслідком не денаціоналізацію, а взаємне пристосування націй. "Цивілізація, писав він. - не лише сама по собі не загладжує народностей, а й сприяє їхньому зміцненню".

ІІ.З. Мова містить психічний компонент

І.О. Бодуен де Куртене вважав, що „... як складне об'єктивно психічне явище мова утворюється багатьма групами різнорідних уявлень:

1) Перший елемент - фонації. Групи уявлень фонаційних, уявлень фізіологічних рухів.

2) другий елемент - психічний. Це групи уявлень аудиційних, уявлень акустичних результатів (наслідків) вищезазначених фізіологічних рухів.

3) третій елемент - церебрапії. Це групи уявлень винятково церебрапійних".

З цих двох або трьох процесів основу мови складає тільки церебрапія, тобто мозковий процес. Дослідник писав: „Сутність людської мови винятково психічна, існування і розвиток мови зумовлені суто психічними законами. Немає і не може бути в людському мовленні або в мові жодного явища, яке не було б разом з тим психічним" (І.О.. Бодуен де Куртене). При цьому «мова як психічне явище існує тільки в душах людських", - писав І.О. Бодуен де Куртене. На його думку, тільки індивідуальна мова мас реальне буття, а спільна національна, племінна мова є фікцією, науковою абстракцію, гіпотетичною рівнодійною окремих індивідуальних мовних мислень.

Важливими для психолінгвістики є думки X. Штейнталя про предметне та мовне мислення У предметному мисленні ми, за X. Штейнталем, маємо справу з уявленнями про предмети та явища об'єктивного світу. Змістом уявлень виступають не самі предмети в їх матерії, а певна уявна сукупність ознак цих предметів.

Говорячи про мовне мислення. X. Штейнталь зазначав, що в ньому ми маємо справу з уявленнями про уявлення, які вичленували зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення - явище двічі суб'єктивне.

За X. Штейнталем, мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення - це духовна діяльність, подібно до того як до психологічних наук належить і вчення про мислення і волю, тобто вчення про виникнення думок і вольових імпульсів. Мова визначається ним як „відображення усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і стосунків за допомогою артикулювальних звуків" (X. Штейнталь). Уся увага вченого була зосереджена на індивідуальному акті мовлення - акті, на його думку, цілком психічному. Все, що є психічного н розпитку уявлень, здійснюється всередині окремої психіки за загальними законами індивідуальної психології. X. Штейнталь вважав, що „навіть прості звуки артикуляції зумовлюються духовним началом; вони можуть підлягати суто психологічному спостереженню" (X. Штейнталь).

Розглядаючи мову як індивідуально-психічне утворення, X. Штейнталь писав: ..Ми повинні чітко розрізняти три моменти, що реалізуються при говорінні: органічну механіку, психічну механіку і понятійний або світоглядний зміст, що підлягає вираженню. Метою мовлення виступає уявлення і відображення змісту за допомогою психічної й органічної механіки. Ми можемо уявити органічну механіку як орган, психічну механіку - як органіста, зміст як композитора" (X. Штейнталь).

На думку німецького психолога В. Вундта (1832-1920). мовлення настає вербалізацією невербальної мисленневої картини і ґрунтується не тільки на асоціаціях як на недовільному зв'язку слів, але і на апперцепції як на довільній увазі.

Г. Пауль, виступаючи проти „народної психології", вважав, що будь-яка психічна взаємодія здійснюється в надрах індивіда, тому слід визнати, що насправді існує лише індивідуальна психологія і ніяка етнопсихологія не може їй протиставлятися.

З цього, на думку Г. Пауля й інших молодограматиків, випливає, що насправді в кожний момент у певній мовній спільноті нараховується стільки діалектів, скільки мовців, причому кожний із цих діалектів наділений власним історичним розвитком і підлягає безперервним змінам. Індивідуальну мову можна вивчати, за переконаннями Г. Пауля. тільки за її виявами, тобто за окремими актами мовленнєвої діяльності.

ІІ.4. Мова - це умова думки

Лінгвісти XIX ст. неодноразово зазначали, що мова - це умова думки.

Так, А. Шлейхер писав, що мова є „мислення, виражене звуками", „мова має своїм завданням створити звуковий образ уявлень, понять і наявних між ними відношень, вона втілює у звуках процес мислення. Мова через точні і рухомі звуки може з фотографічною точністю відобразити найтонші нюанси мисленневого процесу", „мова - це сприйманий вухом симптом діяльності цілого комплексу матеріальних відношень у побудові мозку і мовленнєвих органів з їх нервами, кістками, м'язами тощо".

X. Штейнталь стверджував, що слово і поняття, речення і судження, граматичні категорії і логічні категорії не є і не можуть бути тотожними. Він увів у теорію мови такі поняття, як психологічний суб'єкт, психологічний предикат та ін. Крім того, він на противагу логічному уявленню про єдиний спосіб мислення для всього людства, відстоював положення про різні типи мислення, кожному з яких відповідає своя логіка.

На думку Г. Пауля, всі мовні засоби зберігаються як складні психічні утворення, що формуються різноманітними зчепленнями уявлень. Ці збережені у свідомості уявлення зумовлюють можливість повторної появи в свідомості того, що вже в ній було, а звідси і можливість розуміння або вимови того, що раніше вже розумілося або вимовлялося. Відповідно, „будь-яка граматична категорія виникає на основі психологічної" (Г. Пауль).

Велику увагу проблемі мови і мислення приділяй О.О. Потебня. Спираючись на ідеї X. Штейнталя, О.О. Потебня вважав, що сфера мови зовсім не збігається зі сферою думки, і при цьому зазначав, що мислення може існувати і без мови. Зокрема, він писав, що „сновидіння переважно складаються зі спогадів чуттєвого сприйняття, часто не супроводжуються ні гучним, ні беззвучним мовленням. Творча думка живописця, творця, музиканта не може виразитися словом і реалізується без нього, хоча і передбачає певний ступінь розвитку, що дається тільки мовою. Глухонімий теж постійно мислить - і притому не тільки образами, як художник, але і про абстрактні предмети - без звукової мови, хоча, мабуть, ніколи не досягає тієї досконалості розумової діяльності, яка можлива для тих, хто може говорити. Нарешті, в математиці - науці, найбільш досконалій за формою, - людина, яка вміє говорити, відмовляється від слова і здійснює найскладніші міркування тільки за допомогою умовних знаків".

О.О. Потебня писав про те, що історія людства знає періоди, коли мова не була пов'язана з мисленням: „На середньому етапі людського розвитку думка може бути пов'язана зі словом, але спочатку вона, мабуть, ще не доросла до нього, а на високому ступені абстрагованості залишає його як те, що не задовольняє її вимогам" (О.О. Потебня).