VIII.2. Гіпотеза лінгвістичної відносності

Гіпотеза лінгвістичної відносності була актуалізована в 30-х роках XX ст. Б. Уорфом на основі ідей Е. Сепіра, широку популярність вона здобула лише в 50-х роках. Сутність гіпотези лінгвістичної відносності полягає в тому, що структура мови визначає структуру мислення і спосіб пізнавання зовнішньої світу.

Характер пізнання дійсності, згідно з гіпотезою Сепіра - Уорфа, залежить від мови, якою мислить суб'єкт, що пізнає. Люди членують світ, організовують його в поняття і розподіляють значення так, а не інакше, оскільки є учасниками певної угоди, що мас силу тільки для певної мови. Пізнання, за цією теорією, не має об'єктивного, загальнозначущого характеру.

Б. Уорф приписує мові функцію впорядкування по відношенню до хаосу явищ об'єктивної дійсності, здатність створювати струнку, для кожної мови іншу картину світу - а значить, і здатність обмежувати пізнання людини: "Ми розчленовуємо природу в напрямі, підказаному нашою рідною мовою. Ми виділяємо в світі явищ ті або інші категорії і типи зовсім не тому, що вони (ці категорії і типи) самозрозумілі; навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, що повинен бути організований нашою свідомістю, а це означає - в основному мовною системою, що зберігається у нашій свідомості" (Б. Уорф).

Е. Сепір і Б. Уорф прагнули довести, що розбіжності між "середньоєвропейською" (західною) культурою та іншими культурними світами (а саме, культурою північноамериканських індіанців) зумовлені розходженнями в мовах.

Вивчаючи мову індіанців хопі, вчені розкрили її відмінність від європейських мов, тим самим установивши інакшість сприйняття індіанцями хопі навколишнього світу. Виявилося, що індіанці сприймають речі не як стани, а як процеси. Унікальним є і їхнє сприйняття часу: вони усвідомлюють час не у вигляді прямої, як у європейській культурі, а у вигляді клубка. Оскільки індіанці не розмежовують матеріальні та духовні цінності, у їхній мові відсутні слова на позначення душевних переживань. Для культури хопі неактуальним є протиставлення форми та змісту. У європейських мовах певну кількість речовини неможливо позначити одним словом, потрібна двочленна конструкція, де одне слово вказує на кількість, а друге - на речовину: склянка води, мішок борошна. У мові хопі назви речовин є водночас і назвами посуду різних форм, у якому перебувають ці речовини. Двочленній конструкції європейських мов тут відповідає однослівне позначення. На основі спостережень Е. Сепір і Б. Уорф зробили висновок про лінгвістичну відносність мов, про їхню неперекладність.

О.О. Селіванова виділила такі принципи, на яких ґрунтується концепція лінгвістичної відносності Сепіра - Уорфа:

- мова детермінує тип мислення, впливаючи на його логічну будову: граматика сама формує думку, є програмою мисленневої діяльності людини, керуючи нею;

- заперечується загальнолюдський характер мислення, наявність спільної для всіх людей логічної будови мислення;

- людські знання не мають об'єктивного загальнозначущого характеру (лінгвістичний агностицизм);

- розподіл світу, мовних значень є конвенційним для мовців; картини світу в кожного народу свої, їхня близькість ґрунтується лише на близькості мов, це зумовлює наявність власних культур у різних народів.

Існують різні варіанти гіпотези Сепіра - Уорфа. Сильний варіант. який виражений у самій гіпотезі, передбачає, що мова впливає на мислення людей, на їх світогляд, на їх поведінку. Наприклад, в українській мові для позначення дії взяти мотузку і взяти м'яч використовується одне і те ж дієслово взяти. А в мові індійців племені навахо використовуються абсолютно різні дієслова, оскільки поняття дії у них нерозривно пов'язано з тими типами об'єктів, на які вона спрямовується.

Наявність такого роду випадків дозволяє дослідникам зробити висновок, що абсолютно правильно перекласти з Однієї мови іншою неможливо, оскільки "слів, тотожних в різних мовах за семантичними ознаками, немає" (Л. Уорф).

Прихильники слабкого варіанта гіпотези лінгвістичної відносності вважають, що відмінності в мові існують насправді, але вони долаються в мові шляхом опису, синонімії, різних уточнень. Наприклад, в українській мові є дієслова руху йти та їхати, які в англійській мові репрезентовані одним дієсловом to go. Але в мові можливим постає уточнення to go on foot (пересуватися пішки), to go to bus (пересуватися на автобусі), що знімає наявну суперечність і полегшує взаєморозуміння. Розробкою гіпотези лінгвістичної відносності займався і Л. Вейсгербср: він вважав мову проміжним світом, що перебуває між об'єктивною дійсністю і свідомістю.

Дослідження Д. Олфорда, Дж. Керрола, Д. Хаймса надали гіпотезі лінгвістичної відносності більшої актуальності і обґрунтованості. Д. Хаймс додав ще один принцип функціональної відносності мов, згідно з яким існують розбіжності в комунікативних функціях мов

Деякі вчені (Г.В. Колшанский, Б.О Серебреников, Р.М. Фрумкіна) критикують гіпотезу Сепіра - Уорфа. Б.О. Серебреников висуває такі контраргументи: 1) джерелом понять є предмети і навколишнього світу. Будь-яка мова є результатом, людиною навколишнього світу, а не творить світ - 2) мова значною мірою пристосована до особливостей фізіологічної організації людини, однак особливості виникли внаслідок пристосування організму до навколишнього світу; 3) неоднакове членування континууму виникає в період первинної номінації. Воно характеризується неоднаковістю асоціацій і розбіжностями в мовному матеріалі, що зберігся з попередніх епох.

У радянській лінгвістиці сформувалась антитеза до гіпотези лінгвістичної відносності Сепіра - Уорфа. Нею стала теорія інваріанта О.О. Лєонтьва, що застосовувалась під час перекладу. За цією теорією автор і перекладач породжують мовлення на базі предмстно-образотворчого коду, який виступає в якості міжмовного інваріанта. Принцип мовної додатковості Г. Брутяна визначав спільність логічної картини мислення народів світу та додаткові форми, специфічні в різних мовах, як додаткове джерело пізнання дійсності.

Гіпотезу лінгвістичної відносності оцінюють по-різному, однак саме вона дозволяє вирішити питання співвідношення мови та культури, мови та мислення.