
- •Основи психолінгвістики
- •1.1. Об'єкт і предмет психолінгвістики
- •1.2. Визначення психолінгвістики
- •1.3. Причини появи психолінгвістики
- •1.4. Міждисциплінарність психолінгвістики
- •1.5. Мова - мовлення - мовленнєва діяльність
- •II. З історії психолінгвістики
- •II.1. Мова - це діяльність людського духу
- •II.5. Мова обмежує пізнання світу
- •II. 6. Мова є умовою спілкування
- •II.8. Сучасний стан психолінгвістики
- •III. Експеримент у психолінгвістиці
- •III.2. Асоціативний експеримент
- •III.2.1. Процедура асоціативного експерименту
- •III.2.2. Інтерпретація відповідей асоціативного експерименту
- •111.3. Метод семантичного диференціала
- •Iiі.6. Методи непрямого дослідження семантики
- •III.7. Градуальне шкалювання
- •IV. Онтогенез мовлення
- •IV.2. Тварини, що говорять
- •IV.4. Опанування мови дитиною
- •IV.4.9. Засвоєння значення слова
- •IV.5. Теорії формування свідомості в онтогенезі
- •V. Продукування мовлення
- •V.1. Мовленеві помилки
- •V.2. Теорії походження мови
- •V.3 Особливості продукування мовлення
- •V.4. Моделі продукування мовлення
- •V.4.1. Стохастична модель
- •V.4.2. Модель безпосередніх складників
- •V.4.3. Трансформаційно-генеративна модель н. Хомського
- •V .4.4. Теорія рівнів мови
- •V.4.5. Модель т-о-т-е
- •V.4.6. Когнітивні моделі
- •V.4.7. Циклічні моделі
- •V.4.8. Думки о.Р. Лурії та м.І. Жинкіна про породження мовлення
- •V.4.9. Модель л.С. Виготського
- •V.4.10. Модель о.О. Леонтьєва
- •3. Етап моторного програмування.
- •4. Вихід мовлення - реалізація.
- •VI. Сприйняття мовлення
- •VI.1. Неусвідомлюваність сприйняття
- •Vі.2. Рівневість сприйняття мовлення
- •Vі.З. Свідомість сприйняття
- •Vі.4. Сприйняття букв і слів
- •Vі.5. Сприйняття речень
- •Vі.6. Співвідношення з дійсністю
- •VI.7. Механізм еквівалентних замін
- •Vі.8. Механізм імовірнісного прогнозування
- •VI.9. Сприйняття і розуміння
- •VI. 10. Значення і смисл
- •VI.11. Моделі сприйняття мовлення
- •VII. Текст як об'єкт психолінгвістики
- •VII.І. Слово - висловлення - текст
- •VII.2. Включеність тексту у немовленнєву діяльність
- •Viі.З. Модель продукування тексту
- •Vіі.4. Затекст - текст - підтекст
- •Vіі.5. Сприйняття тексту
- •Vіі.6. Властивості тексту
- •VII.7. Методи аналізу тексту у психолінгвістиці
- •VIII. Етнопсихолінтвістика
- •VIII.1. Мова і культура
- •VIII.2. Гіпотеза лінгвістичної відносності
- •VIII.З. Національно-культурна специфіка слова
- •VIII.4. Лакуни
- •VIII.5. Міжкультурні контакти
- •VIII.7. Акультурація
- •VIII.9. Лінгвістичний шок
- •IX. Патопсихолінгвістика
- •IX. 1. Мовлення у стані емоційної напруженості
- •IX.6. Мовлення глухонімих
- •Тестові завдання
- •V. Продукування мовлення
- •VI. Сприйняття мовлення
- •VII. Текст як об'єкт психолінгвістики
- •VIII. Етнопсихолінгвістика
- •IX. Патопсихолінгвістика
- •II. З історії психолінгвістики
- •III. Експеримент у психолінгвістиці
- •IV. Онтогенез мовлення
- •V. Продукування мовлення
- •VI. Сприйняття мовлення
- •VII. Текст як об'єкт психолінгвістики
- •VIII. Етноіісихолінгвістика
- •IX. Патопсихолінгвістика
- •II. З історії психолінгвістики
- •III. Експеримент у психолінгвістиці
- •IV. Онтогенез мовлення
- •V. Продукування мовлення
- •VI. Сприйняття мовлення
- •VII. Текст як об'єкт психолінгвістики
- •VIII. Етііопсихолінгвістика
- •IX. Патопсихолінвистіка
- •Список літератури
1.3. Причини появи психолінгвістики
Психолінгвістика постала на початку 50-х років XX ст.. але передумови її виникнення існували раніше.
Теоретичне підґрунтя для виникнення психолінгвістики було закладено ше науковцями XIX ст. Корені цієї науки можна простежити в працях І.О. Бодуена де Куртене., В. Вундта. В. фон Гумбольдта., Г. Пауля, О.О. Потебні, А. Шлейхера, X. Штсйнталя.
Психолінгвістика виникла не стільки як теоретична дисципліна, скільки як орієнтована на практику концепція. У 40-х і 50-х роках XX ст. існував ряд проблем, які могли бути вирішені тільки завдяки міждисциплінарному підходу.
В умовах масової міграції населення і пов язаної з нею необхідності навчання іноземним мовам різних груп населення постав цілий ряд питань:
1) яка оптимальна організація мовного матеріалу в підручниках іноземної мови залежно віл віку учня й етапу навчання?
2) з якого віку можна навчати дітей іноземній мові? Як зробити учня білінгвом за максимально короткий термін?
3) як засвоїти чужу культуру (яке співвідношення мовних знань і реальних дій), які механізми акультурації (засвоєння чужої культури) та окультурації (засвоєння своєї рідної культури)?
4) чи відбувається при вивченні нової мови переклад з рідної мови або формуються нові структури мислення?
Відповісти на ці питання самостійно викладачі іноземної мови не могли, оскільки для цього необхідно було залучити знання з психології.
При навчанні рідній мові також не до кінця було зрозуміло, як відбувається засвоєння правил вживання мови, якщо дорослі не формулюють їх при навчанні дітей (і взагалі начебто не навчають дітей мові). Виникали проблеми і з навчанням розумово відсталих дітей, глухонімих і сліпоглухонімих. Тут також була потрібна допомога психолога.
Ще однією причиною появи психолінгвістики була необхідність відновлення мовлення при його порушеннях. Так, при травмуванні (особливо на війні) людина нерідко зберігала здатність орієнтуватись у навколишньому середовищі, але або не розуміла мовлення інших людей, або не могла сама продукувати правильні мовні висловлення. Отже, була необхідна допомога не тільки нейрохірурга, але й лінгвіста, який знав би, як продукується мовлення і які механізми керують його функціонуванням. Так з'явилась потреба в нейролінгвістиці як розділі психолінгвістики. с
Під час передачі інформації на великі відстані по каналах зв'язку за допомогою технічних засобів зв'язківці нерідко одержували спотворені повідомлення (були пропущені букви, одні букви замінені іншими). Це виникало і в силу помилки самих зв'язківців, і в силу перешкоди у каналах зв'язку (через так званий "білий шум"). Військових, серед яких були інженерні лінгвісти, зацікавила проблема визначення рівня перешкод, який би дозволяв зрозуміти спотворене повідомлення. Тому психолінгвістика зайнялася також і проблемами кодування і декодування повідомлення у зв'язку зі структурою мови та психологією розуміння інформації людиною.
1.4. Міждисциплінарність психолінгвістики
На думку О.О. Леонтьєва, термін "психолінгвістика" - це зручний «ярлик" для дуже різних теорій і конкретних експериментальних Досліджень у сфері мовознавства. „У широкому розумінні предмета психолінгвістики полягає і безліч її проблем: ця дисципліна не існує як жорстка парадигма, ряд її положень достатньо розмитий" (О.О. Леонтьев). На жаль, такий стан речей зберігається і до сьогодні, особливо у вітчизняній психолінгвістиці. Коло проблем, якими займається ця дисципліна, достатньо широке і деколи включає абсолютно різнорідний матеріал.
У межах психолінгвістики є дослідження, орієнтовані на філософські аспекти мовознавства та психології. До них належать роботи з проблем взаємодії мови і мислення; мови і свідомості; з проблем становлення людської свідомості в онтогенезі й у філогенезі (Паризьке суспільство в 1865 р. заборонило розгляд будь-яких гіпотез про продукування мови як „даремних" і „непродуктивних"); проблем знаковості мислення.
Наприклад, книга німецького дослідника Л. Вайсгербера називається „Рідна мова і формування духу". Ця робота написана у межах філософії мови, але широко цитується в працях із психолінгвістики. Л. Вайсгсрбер пише про можливості знаку і говорить, що знак: „а) фіксує одну мить у перебігу подій, виділяє її з інших і дає тим самим нову визначеність; б) робить можливим і полегшує довільне відтворення цього переживання; в) допомагає встановити зв'язок між різними переживаннями і веде від зв'язку з конкретним переживанням до узагальнення безлічі явищ" (Л. Вайсгербср). Цей постулат досить поширений у психолінгвістиці.
Близькою до цього напрямку психолінгвістики постає герменевтика як наука про розуміння й інтерпретацію текстів. Герменевтика бере початок від екзегізи, зокрема християнської, створеної для тлумачення Священного писання відповідно до церковних догматів. Причому таке тлумачення покликане не лише показати співвідношення Старого і Нового заповіту, буквального і духовного смислів, але й пояснити темні місця, усунути суперечності в сакральних текстах. Певні процедури і правила знаходження смислу сформулювали отці Церкви: Ориген, Климент Олександрійський, Фома Аквінський, Августин. Проте засновником герменевтичної науки вважається Ф. Шлсйєрмахер.
Традиційна герменевтика має три взаємопов'язаних складники: розуміння, тлумачення та застосування. Проблема розуміння стосується багатьох наук - лінгвістики, психології, історії, соціології, логіки, філософії тощо. Питання, пов'язані з розумінням, виникають й у повсякденному спілкуванні, коли потрібно виявити наміри мовця за допомогою міміки, жестів, зміни інтонації. Незалежно від сфери вивчення, актуальною залишається потреба визначити смисл повідомлення, встановити адекватність його розуміння. Звичайно, складність того, що потрібно зрозуміти, є різною. Так, філологічний аналіз потребує більше спеціальних знань, ніж повсякденне спілкування. Ф Шлсйсрмахер визначає розуміння з позиції доцільності. На його думку, розуміння має усвідомлювати, що його спрямовують, усвідомлювати ж себе воно починає, коли стикається з певними проблемними" висловленнями, що вимагають інтерпретації. Основною передумовою розуміння є спільна семантична компетенція, а умовою виведення смислу - контекст. Згідно з правилом "технічної інтерпретації" Ф. Шлейсрмахера, кожне слово повинно розумітися на основі свого контексту. Будь-яке розуміння може бути водночас і нерозумінням через переоцінку або ж недооцінку певних фактів. Тут важливою є проблема "комунікативного провалу", тобто врахування навіть найменшої деталі і разом із тим уникнення надання надзначущості незначущому елементу. Той, хто тлумачить текст, повинен визначити, наскільки певний факт є актуальним для розуміння. В такому випадку можна використати процедуру гермеіїевтичиого кола, згідно з якою розуміння будь-якої деталі можливе тільки на основі цілого.
Тлумаченням є будь-яка інтерпретація. Це стосується не лише темних місць і суперечливих моментів. Розуміння переходить у тлумачення, коли семантичної компетенції не достатньо. Тлумачення покликане дати відповідь на такі питання: "що ти маєш на увазі? ", "що ти вкладаєш у ці слова?", "до чого ти це говориш?". Коли усвідомлюється необхідність застосування особливих процедур і виведення смислу, розуміння стає тлумаченням. Існує відоме гермеїіевтнчне правило: якщо певне повідомлення не задовольняє вимог або видається безглуздим, то варто задуматися, чи не приховується тут щось інше.
Тлумачення переходить у застосування, коли підпорядковується зовнішній меті, а висновки узгоджуються з відповідною доцільністю. Застосування змінює іманентну структуру тексту, а виведений смисл регламентується зовнішніми чинниками (політичними, ідеологічними, естетичними тощо). Тлумачення залежить від базової позиції, яку , детермінує прагматичний контекст, а обмежують - аксіологічні настанови інтерпретатора, які визначають виведення смислу. Адже стратегія, застосовувана до тексту, містить у собі орієнтири, за якими відбувається поділ аналізованого матеріалу і відбір інтерпретантів.
Герменевтику можна визначити як "діяльність людини або колективу при розумінні або інтерпретації тексту або колективу при розумінні або інтерпретації тексту, або того, що може тлумачитися як текст" [Богин 2001: 1]. Оскільки спрямованість на розуміння властива всім галузям знань, можна говорити про зв'язок герменевтики з багатьма науками. У герменевтиці існування і сприйняття мовного тексту розглядаються в контексті людського тлумачення дійсності. Тут, як і у психолінгвістиці, прийнятий постулат про множинність інтерпретацій тексту.
У психолінгвістиці є ряд проблем, що стосуються сфер суміжних із культурологією і національною психологією. Зокрема загальним положенням тут постає твердження, що розбіжності у мовних картинах світу зумовлені не тільки структурою мови, але й іншим баченням світу носіями цієї мови. Як писав Л. Вайсгсрбср, „у мов, заключний досвід народу, все, що здається важливим його представникам" (Л. Ваисгербер).
Національно-культурні особливості комунікації виявляються як мінімум у двох аспектах. Цс, по-перше, співвідношення мови, мислення, пам'яті, спілкування і в цілому місце мови в різних видах людської діяльності. По-друге, це процеси і засоби спілкування, що наділені національною специфікою. Перше коло проблем описується гіпотезою лінгвістичної відносності Сепіра - Уорфа, другий - етнопсихологією
На межі психолінгвістики й етнопсихології перебуває проблема вивчення мовної поведінки різних народів. Зокрема, спостереження показують, що північні народи - наприклад, норвежці, шведи, фіни говорять тихіше і менш емоційно, ніж південні - особливо іспанці й італійці. Багато південних народів - грузини, цигани, турки, арапи, високорослі етнічні групи негроїдної раси, - як правило, говорять голосніше за італійців та іспанців. Деякі східні народи - японці, в'єтнамці, бірманці, індуси - спілкуються неголосно. Тут, імовірно, разом з іншими чинниками важливу роль відіграють місце проживання і пов'язані з ним кліматичні умови. Проте по-різному з погляду гучності говорять і народи-сусіди, що живуть на одній географічній широті - німці, французи, англійці.
Немовна поведінка не є об'єктом аналізу в лінгвістиці - це швидше за все сфера агіографії. Але оскільки аналізу підлягає і мовлення, що супроводжує поведінку, такі явища розглядаються етнопсихолінгвістикоіо як розділом психолінгвістики.
У межах культурологічного напряму в психолінгвістиці є праці присвячені міжкультурній комунікації. Міжкультурна комунікація - це спілкування представників різних народів між собою. Прикладом таких досліджень можуть бути роботи з вивчення того, як розуміються реципієнтом однієї культури тексти, створені в межах іншої культури. Такі тексти можуть бути названі іншокультурними текстами.
Психолінгвістика постає близькою і до соціолінгвістики, яка вивчає різні впливи соціального середовища на мову і на мовленнєву поведінку. Соціолінгвістика спрямована на встановлення характеру використання мовних знаків людиною та визначення впливу різних чинників (вік, стать, соціальний статус, рівень освіти, рівень культури гоню) на цей процес. Термін "соціолінгвістика" введений до наукового обігу в 1952 р. американським соціологом Г. Каррі. Соціолінгвістика постала на перетині двох наук - соціології та лінгвістики. Об'єктом вивчення ціп науки є функціонування мови в суспільстві. Психолінгвістична наука використовує багато понять соціолінгвістики. Зупинимось детальніше на деяких із них.
Мовне співтовариство. Звичайно, мовне співтовариство можна визначити як співтовариство людей, які розмовляють однією мовою. (Ішак цього буде недостатньо. Адже людей, що розмовляють однією мовою, не завжди можна об'єднати в одне мовне співтовариство (наприклад, англійці й американці). Межі поширення мов дуже часто не збігаються з політичними кордонами. Так, мова суахілі поширена в Танзанії, Кенії, Уганді, частково в Заїрі і Мозамбіку. Саме тому при визначенні поняття "мовне співтовариство" важливими є врахування лінгвістичних і соціальних ознак. Мовне співтовариство - це сукупність людей, об'єднаних спільними соціальними, економічними, політичними і культурними зв'язками, які реалізують у повсякденному житті безпосередні й опосередковані контакти між собою і з різними соціальними інститутами за допомогою однієї мови або різних мов, поширених у межах цієї сукупності.
Мовний код. Кожне мовне співтовариство користується відповідними засобами спілкування - мовами, їхніми діалектами, жаргонами, стилістичними різновидами мови. Будь-який із цих засобів можна назвати кодом. У загальному смислі код - це засіб комунікації: природна мова (українська, французька, німецька), штучна мова /есперанто, волапюк, машинні мови), азбука Морзе, морська прапорцева сигналізація тощо. Поряд із терміном "код" вживається і термін "субкод", що позначає різновид, підсистему певного загального коду, комунікативний засіб меншого обсягу, вужчої сфери використання і меншого набору функцій, ніж код. Наприклад, українська національна мова - це код, а літературна мова, територіальні діалекти, соціальний жаргон - це субкоди, або підсистеми, єдиного коду. У вітчизняній науці субкоди називають формами існування мови, в європейській традиції '«кріпився термін "регістр" відповідної мови.
Соціально-комунікитивна система мовного співтовариства це сукупність кодів і субкодів, використовуваних у відповідному мовному співтоваристві, які перебувають один із одним у відношеннях функціональної додатковості. Поняття соціально-комунікативної системі ввів у науковий обіг А.Д. Швейцер у середині 1970-х років ХХ ст.
Мовна ситуація. Компонент соціально-комунікативної системи що обслуговують те чи інше мовне співтовариство, перебувають один з одним у відповідних відношеннях. На кожному етапі існування мовного співтовариства ці відношення більш-менш стабільні. Водночас зміни політичної обстановки в країні, зміна державного ладу, економі перетворення, нові орієнтири в соціальній і національній політиці й інші чинники можуть певною мірою впливати на стан соціально-комунікативної системи, на її склад і на функції її компонентів - кодів і субкодів. Функційні відношення між компонентами соціально-комунікативної системи на певному етапі існування мовного співтовариства формують мовну ситуацію, характерну для цього співтовариства. Поняття мовної ситуації застосовується переважно до великих мовних співтовариств - країн, регіонів, держав. Суттєвим для цього поняття є чинник часу.
Перемикання і змішування кодів. Функції мов (кодів) і діалектів, стилів (субкодів), які утворюють соціально-комунікативну систему, функційно розподілені. Залежно від умов спілкування той самий контингент мовців певного мовного співтовариства використовує спільний набір комунікативних засобів. Так, якщо в якості коду розглядати літературну мову, то в науковій діяльності її носії використовують засоби наукового стилю мовлення, в юриспруденції - засоби офіційно-ділового стилю, в релігійній сфері - слова і конструкції конфесійного стилю. Таким чином, залежно від сфери спілкування мовець перемикає субкоди. Перемикання кодів (кодове перемикання) це перехід мовця в процесі мовного спілкування з однієї мови (стилю, діалекту) на іншу залежно від умов комунікації.
Психолінгвістична проблематика стосується питань, які вивчає такий розділ соціолінгвістики, як гендерна лінгвістика. І гендерна лінгвістика вивчає відмінності в мові та мовленнєвій поведінці чоловіків і жінок. Можна також говорити і про ідеологічну мову як про об’єкт психолінгвістики.
У вітчизняній психолінгвістиці є розділ, пов'язаний з масовою комунікацією. Теорія масової комунікації вивчає сприйняття текси радіо, ефективність телебачення, дію газетних текстів, вплив на свідомість людини політичних плакатів і гасел, реклами. Зокрема, детально вивчений такий механізм, шо актуалізується при сприйнятті текстів масової комунікації, як сатиація - втрата значення слова при його багаторазовому повторенні або позаситуативному вживанні.
Процеси масової комунікації розглядають на широкому тлі системи соціального та міжособистісного спілкування. При цьому враховують двоступеневий характер сприйняття масової комунікації, тобто опосередкованість цього сприйняття спілкуванням у межах певної і рупії. Другий важливий аспект - зумовленість лінгвістичних характеристик масової комунікації її соціально-психологічними і психолінгвістичними характеристиками. Розвиток засобів масової комунікації може бути сильним чинником, що впливає на існування мови в суспільстві і на перебудову її системи.
Необхідно підкреслити, що психолінгвістика спирається на дані лінгвістичного аналізу - що розглядаються нею, проте, як проміжні. За словами О.О. Леонтьєва, „розподіл праці" між лінгвістом і психологом у дослідженні мовленнєвої діяльності такий: лінгвіст вивчає те, що засвоюється, а психолог вивчає психологічні кореляти лінгвістичної моделі і процеси, що відбуваються в свідомості людини при засвоєнні, сприйнятті або продукуванні лінгвістичної моделі, тобто те, як мовці насправді конструюють і розуміють речення. Останній підхід і характерний і для психолінгвістики.
Якщо виділяти лінгвістичний напрям у психолінгвістиці, то і. ньому можна виявити ряд більш дрібних напрямів. Один із них фоносемантика, що займається дослідженням значення форми слова, тобто співвідношення в мовній свідомості звуку і смислу. У мовознавстві існує два погляди на проблему співвідношення звуку і смислу в мовній свідомості. Більшість лінгвістів вважають, що звук не є носієм значення, інші науковці заперечують це твердження. При тому, що в більшості випадків якість звуку ніяк не пов'язана із значенням слова, є винятки - зокрема, звуконаслідувальні слова, звукова форма яких пов'язана з їх значенням. Поява таких слів спричинена наслідуванням людиною звуків природи. В українській мові це такі слова: гавкати, тупотіти, дзенькати, булькати, кукурікати, тьохкати, охати. Від багатьох подібних слів можна утворити похідні типу нявкати — нявкання, свистіти - свисток. У кожній розвинутій мові існує 2-3 тисячі таких слів, інколи в кількох мовах фігурують подібні за звучанням звуконаслідувальні слова. У мовознавстві існує звуконаслідувальна теорія походження мови, започаткована Демокритом і Платоном, згідно ) якою перші слова були відтворенням природних звуків. Ця теорія не може пояснити виникнення слів на позначення абстрактних понять. Проте прибічники такого погляду наводять приклад "примітивних мов", У яких і тепер мало слів на позначення абстрактного, а також мов з ієрогліфічною писемністю, у яких часто ієрогліф, що позначає конкретний предмет, може використовуватися для позначення складнішого, збірного поняття. Наприклад, у китайській мові слово «ліс» позначається трьома ієрогліфами "дерево", які на вигляд схожі на дерево. Цей ієрогліфічний принцип називається принципом «примарної (первинної) мотивації форми знака. У словах типу «тьохкати», «фиркати» також спостерігаємо примарну мотивацію. Такі слова-асоціації, називаються ідіофонами. Використання ідіофонів характерне для дитячого мовлення: "ту-ту" означає потяг, "би-би" – машину. У художній літературі, частіше в поезії, досить поширеним є звукопис - створення художнього образу за допомогою звуків. Наприклад - "Вітер тоскно протягло доносив 3 неба сірого осені спів... " (В. Павловський).
О.Р. Лурія звернув увагу на словосполучення типу тепле слово, холодний погляд, різкий звук, солодка брехня тощо. Дія психофізичного механізму зв'язку таких відчуттів пояснюється тим, що нервові імпульси, які йдуть від наших рецепторів у підкорковій сфері, індукують один одного, оскільки нейротвірні шляхи взаємонаближені.
Фоносемантика вивчає емоційний зміст звуків мови. Спроба характеристики деяких звуків була здійснена ще О.О. Потебнею. Наприклад, звук «а» вчений описав як загальний вираз рівномірною, тихого, ясного почуття, спокійного спостереження, але разом з тим і подиву, звук у асоціювався з прагненням суб'єкта віддалити від себе предмет, з почуттям протидії, страху, звук «і» розглянутий як вираження бажання, любові, прагнення наблизити до себе предмет. Відомий лінгвіст А.П. Журавльов провів такий експеримент: анкетованим (опитано близько 10 000 осіб) було запропоновано анкети зі звуколітерами російської мови, а перпендикулярно до них було наведено шкалу характеристик: 1) тихий - дзвінкий, 2) світлий - темний, 3) сильний - слабкий, 4) тьмяний - блискучий, 5) нерівний - рівний, 6) великий - маленький, 7) червоний - білий, 8) зелений - голубий. 9) яскраво-червоний - небесно-голубий, 10) голубуватий - яскраво-жовтий тощо. На перетині цих ліній учасники експерименту мали відзначити певні характеристики. Експериментальні дані показують, що голосним звуколітерам російської мови її носії приписують такі колірні значення: а - червона, я - яскраво-червона, о - біла, жовто-зелена, є - зелена, є - зеленувата, - синя, у - синьо-зелена, ю - бузкова, и - темно-коричнева. Дослідження доводить існування зв'язку між звучанням мовленнєвих фрагментів і зорово-дотикових образів. Звуки мовлення змістовні і мають певні значення. Значення, яке несуть у собі мовленнєві звуки, називається фонетичним значенням. Фоносемантнчна характеристика притаманна не лише окремим звукам, а й цілим текстам.
Значну роль у психолінгвістичних дослідженнях лінгвістичного плану посідає проблема семантики слова. З'явилася навіть особлива наука психосемантика, що вивчає продукування, будову і функціонування індивідуальної системи знань Психосемантика виникла у межах психологічної школи Московського університету. Психосемантика ґрунтується на постулаті, що мова подвоює наш світ. Про це писав видатний психолог О.Р. Лурія: „Людина має подвійний світ у який входить і світ предметів, що відображаються безпосередньо, і світ образів, об'єктів, відносин і якостей, що позначаються словами. Отже, слово - це особлива форма відображення дійсності. Людина може довільно називати ці образи незалежно від їх реальної наявності, може довільно керувати цим другим світом" (О. Лурія).
Психологія граматики як розділ психолінгвістики вивчає особливості сприйняття і розуміння висловлень залежно від їх граматичної форми. Важливим тут постає момент перекодування фрази при рецепції. Стверджується, що окрім поверхневої структури фраза маг і глибинну, для розуміння значення необхідно „переробити" фразу з поверхневої на глибинну. Значна кількість експериментів виявила певні труднощі розуміння синтаксично складних фраз (зокрема, з'ясувалося, що для сприйняття пасивних або негативних конструкцій ніч більше часу).
Психолінгвістика пов'язана з лінгвістикою тексту - галуззю мовознавства, яка вивчає правила побудови зв'язного мовлення, комунікативні різновиди тексту, зумовлені текстоутворювальними функціями мовних одиниць та орієнтацією повідомлення на певного адресата. Тема, мета, адресат визначають як змістову, так і формальну структуру тексту [Українська 2004: 312]. До кола проблем, які вирішує лінгвістика тексту, належать такі: смисловий аспект тексту, експліцитність / імпліцитність смислу, показники зв'язності тексту, послідовність розгортання та сприйняття тексту, роль контексту, пресупозицій для розуміння, комунікативно-прагматичні особливості тексту. Проте є і ряд відмінностей. У лінгвістиці тексту текст розглядається статично - як закінчений продукт написання або говоріння. У психолінгвістиці текст розглядається динамічно - як продукт мовленнєвої діяльності. Для психолінгвістики істотні такі характеристики тексту, як цілісність, шпаруватість, зв'язність, істинність, емоційність.
Крім того, вітчизняна психолінгвістика підходить до тексту достатньо широко. Зокрема, вона може розглядати як текст і малюнок, і ілюстрацію. Експерименти показують, як супровід вербального тексту зоровим рядом покращує або погіршує результат сприйняття, допомагає або заважає правильному розумінню „словесного тексту".
При широкому розумінні психолінгвістикою тексту вона стає близькою до психологічного літературознавства та психопоетики
Як правило, основні прийоми , методи досліджень у межах психолінгвістики запозичені з психологи - саме тому вона нерідко вважається підрозділом не лінгвістики, а саме психології.