Розділ 1. Загальна статистика руху капіталу скандинавських країн

1.1 Сучасний стан руху капіталу Скандинавських країн

До скандинавських країн включають країни Північної Європи (Швецію, Фінляндію, Данію, Норвегію й Ісландію). Їх розвиток хара­ктеризується специфічними рисами, завдяки чому з'явилось поняття «скандинавська модель» розвитку. Вона означає сукупність загальних рис економічного, соціального і політичного розвитку країн, а також концепцій і тенденцій суспільного розвитку, включаючи історичні і національно-культурні особливості даного регіону. (Відверто кажучи, слід зазначити, що Фінляндія є північноєвропейською, але не сканди­навською державою, проте у літературі скандинавськими країнами часто називають усі п'ять країн. Має місце також поняття "Фіноскан-дія") [17].

Над формування скандинавської моделі «працюють» багато факто­рів. Це подібні природно-географічні умови, загальні кордони і тра­диційні історичні зв'язки (не говорячи вже про те, що, наприклад, Фінляндія кілька століть входила до складу Швеції, а Норвегія - до складу Данії), мовна, релігійна і культурна близькість. У національ­них традиціях і менталітеті всіх скандинавів, також існує багато спільного і подібного.

До особливостей скандинавської моделі відносяться і багато поза­економічних факторів. Це:

• активна участь соціал-демократів і інших лівих партій в уряді і законодавчих органах влади;

• високий ступінь «юніонізації» (частка членів профспілок серед працюючих у різних галузях у країнах Скандинавії складає 70 – 90/%);

• висока політична та економічна активність жінок;

• особливий екологічний менталітет усіх скандинавів;

• специфічна скандинавська культура праці та етика бізнесу.

Усі країни Північної Європи відносяться до групи так званих ма­лих країн (критерії віднесення до малої країни - це абсолютні обсяги ВВП, промислового виробництва й інші абсолютні показники, а не показники, розраховані на душу населення). На них припадає усього 1 % населення, 3 % ВВП і промислової продукції розвинутих держав. Проте за показникам ВВП і промислового виробництва на душу на­селення (розрахованими по паритетах купівельної спроможності ва­лют) скандинавські країни входять у перші 12 - 15 найбільш високо-розвинутих держав світу, а відповідно до класифікації, запропонова­ної «Програмою розвитку ООН», за показником «індекс людського розвитку», що включає в себе вимірники різних аспектів життя лю­дини (освіта, рівень доходів, грамотність дорослого населення, рівно­правність жінок і ін.) країни Північної Європи займають місця в пер­шій п'ятірці держав світу [12, 17].

Динаміка економічного розвитку у повоєнний період країни Пі­внічної Європи розвивалися динамічно, темпи їхнього економічного росту перевищували середні показники для країн-членів ОЕСР. Проте на початку 90-х рр. почалася глибока економічна криза у Фінляндії і Швеції і спад виробництва в Данії, Норвегії й Ісландії.

Для фінської економіки це було найбільшим потрясінням за останні сто років. У 1990 р. темпи економічного росту уповільни­лися, а в 1991 р. обсяг ВВП упав на 6,5/%. В усіх галузях національної економіки відбулося падіння виробництва, а також платіжного балансу зображено у (табл.1).

Таблиця 1.1

Платіжний баланс Скандинавських країн у 2011-2012рр. в млн. євро

Значення	2011			2012
	Кредит	дебіт	сальдо		кредит	дебіт	сальдо
Рахунок поточних операцій	189 411	142 488	2 400		163 234	161 349	1 885

Продовження таблиці 1.1

Товари	13 720	19 159	-5 439	9 334	14 063	-4 729
Послуги	51 205	29 793	21 411	41 019	23 855	17 165
Доходи	119 232	131 105	-11 873	108 768	118 960	-10 191
Поточні трансферти	5 254	6 325	-1 071	4 113	4 472	-360

Криза початку 90-х рр. виявила «структурну слабість» фінської економіки і термінову необхідність у ній великих структурних змін для адаптації до нових умов і подальшого розвитку національного го­сподарства. До 80-х рр. економічний ріст у Фінляндії базувався в ос­новному на залученні у виробництво усіх нових ресурсів (природних, трудових, капітальних). З 80-х рр. ситуація почала змінюватися. Усе більша увага стала приділятися інтенсивним факторам економічного росту: підвищенню продуктивності праці, фондовіддачі і т. ін. Почав­ся так званий перехідний період від «переважно екстенсивного типу економічного росту» до «переважно інтенсивного» (до якого основні країни-конкуренти Фінляндії почали переходити на 10 - 20 років ра­ніш, ніж вона). Проте структурні зрушення, що відбувалися, у фінсь­кій економіці і підвищення ефективності використання різних вироб­ничих ресурсів у 80-і рр. виявилися недостатніми для збалансованого економічного розвитку.

Могутніми зовнішніми факторами, що вплинули на глибину кризи у Фінляндії, були економічний спад у країн членів ОЕСР (основних торгових партнерах Фінляндії), а також катастрофічно швидке і рі­зке падіння зовнішньоторговельного обороту з колишнім СРСР, а по­тім і з Росією. Падіння ролі СРСР (пізніше СНД) в зовнішній торгівлі Фінляндії від максимальної - у 25 – 27/% у середині 80-х рр. до 4 – 5/% у даний час, тобто в 6 разів, - не могло не позначитися негативно на фінській економіці. Особливо постраждали від відсутності радянсь­ких (а потім російських) замовлень суднобудування, легка та харчова промисловість.

В результаті кризи швидко зростало число банкрутств підприємств. Серйозною соціально-економічною проблемою стало безробіття. Як­що в 1990 р. число безробітних склало 88 тис. чоловік, а рівень без­робіття - 3,4 %, то всього за рік - до 1991 р. - число безробітних скла­ло вже 193 тис. чоловік при рівні безробіття в 7,6/%. Протягом насту­пних років безробіття продовжувало зростати і у 1993 р. вже охоплювало більш 18 % економічно активного населення Фінляндії.

Показники «незатребуваності» робочої сили Фінляндії в 2 - 3 рази перевищують аналогічні показники практично для всіх розвинутих країн (тільки в Іспанії ситуація з зайнятістю є ще гіршою).

За останні роки безробіття у Фінляндії почало скорочуватися, хоча як і раніше залишається на досить високому рівні. Фінські економісти відзначають, що безробіття має яскраво виражений структурний ха­рактер, і не дають оптимістичних прогнозів із приводу швидкого по­ліпшення ситуації на ринку праці.

На початку 90-х рр. у глибокій економічній кризі знаходилася і Швеція. За 1991 - 1993 р. ВВП скоротився на 5 % (скорочення ВВП у Швеції не спостерігалося жодного разу з 30-х рр.). Швидко зростаю­чий дефіцит бюджету склав близько 14 % ВВП. Середній рівень без­робіття в роки кризи зріс до 8 % (у попередній період він складав 1,5 -2/%).

Для Швеції з її «повною зайнятістю» це було досить серйозним ударом. Як і у Фінляндії, усі ці гострі проблеми носили не кон'юнк­турний, а структурний характер. У звіті урядової комісії під керівни­цтвом відомого професора економіки А. Ліндбека вказувалося на причини такої глибокої економічної кризи у Швеції: «Розвиток дер­жави та добробуту у 70-х та 80-х рр. було зв'язано з ростом держав­них витрат і ослабленням економічних стимулів. Аналогічне поло­ження склалося і в області заробітної плати. Вимога її підвищення слабко сполучалося із суспільно економічними можливостями: за­мість заохочення ефективності переважали аспекти розподілу».

Тривалий підйом у шведській економіці в 80-і рр. приховував бага­то структурних проблеми. Насамперед, це величезний дефіцит держ­бюджету, що почав рости ще в 70-і рр. у зв'язку зі швидким розши­ренням державного сектора. Разом з дефіцитом держбюджету збіль­шувався державний борг. Було порушено оптимальне співвідношення між державним і приватним сектором. Розширення державного сек­тора вимагало підвищення рівня оподатковування (і без того найви­щого у світі), що послабляло і стимули до праці найманої робочої си­ли, і стимули до підприємництва. Усе більша частка шведів залежала від стягнутих у бюджет податків (усі службовців державного сектора, різні категорії учнів, пенсіонери, безробітні і багато інших груп гро­мадян, що одержують різні допомоги і дотації).

Збільшення заробітної плати перевищувало ріст продуктивності праці, росли витрати виробництва, погіршувалася конкурентноздат­ність продукції і, відповідно, падав експорт. Банківська криза і не­стійкість національної валюти поглибили економічну кризу.

Для подолання кризових явищ в економіці Швеції і Фінляндії були знижені податки і соціальні трансферти.

У Норвегії, Данії, Ісландії з кінця 80-х рр. почалося уповільнення темпів економічного росту, а на початку 90-х рр. кризові явища про­довжували стрімко наростати. Спостерігалося падіння виробництва в окремих галузях промисловості, знижувалися валові капіталовкла­дення, росло безробіття. Проте сформована соціально-економічна си­туація в цих країнах докорінно відрізнялася від найглибших криз на­ціональних господарств у Швеції і Фінляндії.

Кризові явища в економіці скандинавських країн деякі фахівці вважають проявом кризи безпосередньо «скандинавської моделі», проте збереження ідей побудови «держави загального добробуту» спростовує дану точку зору, хоча, безумовно, деякі міри державної і соціальної політики вимагають серйозного корегування, оскільки пе­ретворилися в гальмо подальшого ефективного розвитку цих країн.

В другій половині 90-х рр. усі скандинавські країни мали відносно сприятливі тренди в загальногосподарській кон'юнктурі [5, 12].

Галузева структура економіки і фактори економічного розвит­ку. Галузева структура національного господарства скандинавських країн цілком відповідає сучасній структурі економіки інших високо-розвинених країн (частка сільського господарства і видобувної про­мисловості у ВВП складає від 2 до 4\% (тільки в Ісландії вона дорів­нює приблизно 9\% через інтенсивний розвиток рибальства); обробної промисловості і будівництва - 25-30\%, сфери послуг - 65-75/%). Та­ким чином, у структурі ВВП усіх скандинавських країн за останні де­сятиліття відбувалися зрушення, аналогічні структурним змінам у світовому господарстві, а саме: ріст частки сфери послуг, падіння ча­стки сільського господарства, що зростає значення новітніх наукомістких галузей.

У національних господарствах скандинавських країн провідними є два великих комплекси галузей: лісова промисловість, що включає в себе деревообробку і целюлозно-паперове виробництво, і так назива­на металопромисловість, що поєднує металургію, металообробку і всі галузі машинобудування, серед яких виділяються автомобілебуду­вання, суднобудування, виробництво устаткування для всього ком­плексу галузей лісової і харчової промисловості, виробництво засобів зв'язку, електротехнічного й електронного устаткування. Крім того, у Норвегії найважливішим галузевим комплексом є нафто- та газови-добуток. Нафтопереробка і хімічна промисловість розвиваються там на основі власної сировини, а в інших державах регіону - імпортова­ного. Харчова промисловість досягла особливо високого рівня розви­тку в Данії.