Розділ III. Спогади про волинський край в російських повістях т. Г. Шевченка («Прогулка с удовольствием и не без морали», повість «Варнак»).

Останньою Шевченковою повістю російською мовою була «Прогулка с удовольствием и не без морали». Першу її частину закінчено 30 листопада 1856 року, а другу – 22 квітня 1857 року в Новопетровському укріпленні, незадовго до звільнення зі служби. Адже під час повернення із заслання Шевченко у Нижньому Новгороді опрацьовує другу редакцію, дотувавши її 16 лютим 1858 року.

З усіх Шевченкових повістей ця є найбільша за обсягом і найвільніша за композицією, з широким колом обсервацій.

Це, власне, дорожні враження, зустрічі, пригоди, міркування художника – тут Шевченкові спогади про перебування в Україні у 40-ві роки поєдналися з новими ідеями і певною мірою трансформувалися у наступних творах.

Подорожанин – не випадковий гість на землі мандрів, а її пристрасний патріот і добрий знавець. Тож у повісті описи українських краєвидів чергуються з екскурсами в національну історію, а етнографічні нотатки - зі спостереженнями над механікою суспільних відносин, з гіркими враженнями від хижацького і розпусного життя кріпосників.

Тут знову поет контрастно зіставляє в етичних вимірах спосіб життя трудового прошарку – хуторян, кріпаків, наймитів – і деморалізованого поміщицтва. І знову виходить з погляду, що людину формує навколишня атмосфера, в якій вона живе і в якій вибудовується її моральна модель поведінки.

Проте доповнюється ця ідея іншою – не менш важливою у творі – про здатність людини змінитися, переродитися під дією сильного зовнішнього афекту або внутрішньої кризи, пробудження якогось замуленого душевного джерела.

В цій повісті, як і в інших, написаних російською мовою на засланні, автор часто змінює дати, імена, але, основне, він залишає свої враження, і,щоб відділити власне художній сюжет від спогадів про реальні події, що відбувались з поетом насправді, намагається співставляти тексти і співставляти їх з іншими відомими достовірними джерелами.

Використовуючи розповсюджений у XIX столітті жанр подорожнього нарису, Шевченко подає тут свою улюблену тему – морального формування людської особистості в залежності від оточуючого середовища. Цей жанр давав йому можливість бути більш вільним у своїй оповіді, увести в неї елементи власних спогадів.

У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко розпізнається сам автор, Шевченко розповідає життєві історії героїв і водночас у численних публіцистичних та ліричних відступах розкриває свої суспільні погляди, педагогічні ідеї, знайомить читача зі своїми літературними та мистецькими уподобаннями. У сюжеті повісті важливу роль відіграє мемуарний елемент – спогади про другу подорож по Україні, а також роки навчання в Академії мистецтв та ін.

Тож ідучи за текстом проаналізуємо, якою ж була подорож героя на Україні. На початку твору ми бачимо намір героя виїхати з Києва: «Вздумалось мне в прошлом году встретить нашу прекрасную украинскую весну где-нибудь подальше от города. Хотя и в таком городе, как садами укрытый наш златоглавый Киев, она не теряет своей прелести, но все же – город, а мне захотелось уединенного тихого уголка. Эта поэтическая мысль пришла мне в голову в начале или в половине апреля, не помню хорошенько. Помню только, что это случилось в самый развал нашей знаменитой малороссийской грязи. Можно бы и подождать немного, — весною грязь быстро сохнет. Но уж если что мне раз пришло в голову, хотя бы самое несбыточное, так хоть роди, а подавай. На этом пункте я имею большое сходство с моими неподатливыми земляками. Писатели наши и вообще люди приличные чувство это называют силою воли; а его просто можно назвать воловьим упрямством. Оно живописнее и выразительнее»[49, Шевченко Тарас. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 4: Повісті. – с.209].

Далі маршрут героя з Трохимом пролягав через Віту: «На тройке добрых почтовых лошадей я с Трохимом и с чемоданом по утру рано выехал из Киева. До первой станции – Виты мы добрались без особых приключений и Виту оставили благополучно» [49; с.209].

Наступний населений пункт – Васильків: «Мы думали было на паре кое-как дотащиться до Василькова. Не тут-то было. Грязь по ступицы, и наша пара ни с места. К счастью нашему, мужик вез лозы для изгороди, мы у него, не без труда, правда, выпросили пару лозин и устроили себе кое-как постромку.

В Василькове мы закусили с Трохимом фаршированной жидовской щукой, крепко приправленной перцем, и потянулись дальше» [49; с.210].

Після цього герої вирішили не зупинятися аж до Білої Церкви: «но я как сказал себе, чтобы нигде не останавливаться до Белой Церкви, так и сделал. В Белую Церковь приехали мы уже ночью»[49; с.210].

Тут же ми вперше читаємо роздуми автора та звернення до сучасника: «а иначе мне, может быть, никогда не пришлось бы писать этой «Прогулки», а вам читать ее, мои терпеливые читатели, потому что узел описываемого мною происшествия завязался именно в эту достопамятную ночь. Только не на почтовой станции, как это большею частию случается, а... но зачем забегать вперед?» [49; с.210].

Далі шлях наших героїв пролягав через Лысянку та Будище: «я и рассудил, что лучше немного отдохнуть в Лысянке и потом уже пуститься дальше. До Будищ, т. е. до резиденции моего родича, оставалось версты две, не более. Долго ли их проехать? Час, а много два, — так я рассчитывал. Но как я сомневаюсь во многом, то и в этом расчете усомнился и, чтоб определить это предположение точнее, я спросил Трохима, что он на это скажет? А он, подумавши, сказал, что если мы поедем сейчас же, то приедем в Будища не ранее полудня» [49; с,228].

Також автор, поки витягують волів з бруду, робить маленький ліричний відступ про значення цього містечка, а також усіх інших, для України: «Местечко Лысянка имеет важное значение в истории Малороссии. Это родина отца знаменитого Зиновия Богдана Хмельницкого, Михайла Хмиля. И еще замечательна (если верить туземным старикам) своей вечерней, не хуже сицилийской вечерни, которую служил здесь ляхам и жидам Максим Железняк в 1768 году. Да если считать все подобные события, недостойные памяти человека, замечательными, то не только какая-нибудь Лысянка, каждое село, каждый шаг земли будет замечателен в Малороссии, особенно по правую сторону Днепра. В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли. Одно, в чем они разнились от европейцев, – у них все эти кровавые трагедии были делом всей нации и никогда не разыгрывались по воле одного какого-нибудь пройдохи, вроде Екатерины Медичи, что допускали нередко у себя западные либералы»[49;с. 229].

Далі автор висловлює думку про намір поїхати до Кам'янця: « Нужно мне было съездить в Каменец-Подольский, я и Трохима взял с собой, а чтобы занять его чем-нибудь в дороге, я дал ему чистую тетрадку и велел записывать все, что случится во время дороги, начиная с названия почтовых станций, сел, городов и рек. Я был доволен моей выдумкой»[49;с.233]. Як бачимо, Трохиму було наказано записувати все, що трапиться в подорожі.

Далі ми знову зустрічаємося з роздумами про аналізовану повість : «В ожидании воскресенья, или, лучше сказать, в ожидании этой архилюбопытной свадьбы я принялся было за свою поэму, но дело у меня не клеилось: нужно было дать ей время вылежаться, как выражается вообще пишущее сословие. Утвердившись в этом благом мнении, я в одно прекрасное утро собрал разбросанные листочки моего заветного творения, переномеровал их и, как самая нежная мать укладывает в колыбель дитя свое, так я уложил в портфель свою поэму, свое бесценное сокровище»[49;с.253].

Після різних пригод та цікавих життєвих подій, «измеривши вдоль и поперек Волынь и Подолию и дождавшись в Житомире осенней грязи, мы возвратилися благополучно в Киев»[49; с.322].

Підсумовуючи все вище сказане, варто подати маршрут подорожі Шевченка до центру Подільської губернії. Це Київ – Віта Поштова – Васильків – Біла Церква – Сквира – Липовець – Жорнище – Нижня Кропивна – Брацлав – Шпиків – Джурилів – Серби – Могилі– Подільський – Яришів – Курилівці – Летіївці – Сцибори – Рахновецька – Кам'янець – Подільський. Саме такий маршрут подає дослідник П. Жур.

Впродовж усього твору автор намагається у подорожі пізнати життя подільського краю, роздумував про долю народу, роз’єднаного релігійними, політичними та іншими бар'єрами: «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра – одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же. Как одной матери дети. А минувшая жизнь этой кучки задумчивых детей великой славянской семьи не одинакова. На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят? О чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах! Могила, или курган, на Волыни и Подолии большая редкость. По берегам же Днепра, в губерниях Киевской, Полтавской, вы не пройдете версты поля, не украшенного высокой могилой, а иногда и десятком могил. И не увидите ни одной развалины на пространстве трех губерний. Кроме разве у богатого затейника-помещика нарочно развалившийся в саду деревянный размалеванный храм Весты или ротонда Тиволи. Что же говорят пытливому потомку эти частые темне могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе, бедная, малосильная Волынь и Подолия, она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных платах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога деспота под ноги топтала и свободная нерастленная умирала. Вот что значат могилы и руины. Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои. Их сложила свобода, а пела тяжкая одинокая неволя»[49;с. 267].

Також Шевченко, як і в повісті «Варнак», описує побут українців: «Кривая, неправильная улица, обведенная плетнями и частоколами, вывела нас на такую же криво, неправильно, но прочно устроенную плотину с двумя небольшими, соломой крытыми мельницами, увенчанными огромными гнездами аистов, уже возвратившихся с зимовки и тщательно обновлявших свои на время покинутые жилища. Вода лилась из открытых шлюзов и шумела, не шевеля огромных мельничных колес. Религиозные земляки мои не только своим волам и коням, воде своей не позволяют работать в праздник. За широким прудом, на желтовато-бледной возвышенности из молодого березника и олешника выглядывает несколько белых хат с размалеванными ставнями и с аистовыми гнездами на гребешках. Хаты, как нарядные сельские красавицы в чистых белых свитках, подошли к зеркалу пруда полюбоваться своей красотою. А весь этот незатейливый пейзаж оглашался стаями плававших по воде крикливых гусей и уток. Я сел на инвалидном жерновом камне, лежавшем на берегу пруда, полюбоваться этой живописной картиной. А любознательный Трохим сообщал мне свои топографические сведения о представляющейся перед нами местности» [49; с.249].

Автор описує, яку насолоду йому приносили прогулянки: «Прогулки я возобновлял каждое утро, и каждое утро с новым наслаждением. Бывало, выйду из тенистой березовой рощи на светлую поляну и по извилистой дорожке подымусь на пригорок, сяду себе подле креста (такие кресты ставятся на возвышенностях для знаку о близости воды), достану из сумы карандаш, бумагу и рисую себе широкую прекрасную долину»[49; с.253].

Шевченко не міг відвести очей від українських земель: «я надел свою рабочую блузу, взял сумку, дубину и пошел на свой любимый пригорок, осененный дубовым крестом. День был прекрасный, небо светлое, голубое, глубокое и ясное, как мысль великого поэта. Белые прозрачные тучки-красавицы, как непорочные сновидения младенца, сменялись одна другою, и, пролетая небесное пространство, они набрасывали широкие темные пятна на мою ненаглядную панораму. С этими очаровательными пятнами панорама казалась и шире, и глубже, и бесконечнее. Я глаз не мог отвести от этого импровизированного освещения. Мне казалось, что я вижу на бесконечном горизонте и Звенигородку, и Тальне, и даже самую Умань»[49;с.258].

Протягом твору Шевченко часто звертається до земляків,переживає за їхню долю: «О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но, увы! Земля ваша – как рай, как сад, насажденный рукою Бога –человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братии»[49; с.270].

Він може також вставляти смішинки, як - от: «Земляки мои, в том числе и я, самую серьезную материю не могут не проткать хоть слегка, хоть едва заметной шуточкой. Земляк мой (разумеется, невольно) в потрясаючий финал «Гамлета» всучит такое словцо, что сквозь слезы улыбнешься. В доказательство я приведу пример исторический.

Сообщники Искры и Кочубея, поп N. N. и писарь Подобайло, после доброй пытки кнутом лежали окровавленные на полу под рогожею и рассуждали о том, что не мешало бы позычить у москаля кропила (кнута) для своих непослушных жен. Не правда ли, на своем месте шуточка?»[49; с.298].

Також у повісті присутній зразок української народної пісні: «пели в два голоса малороссийскую песню:

Зийшла зоря из вечера,

не назорылася,

Прийшов мылый из походу,

я не надывылася.

[49; с.320].

У кінці повісті Шевченко висловлює своє задоволення подорожжю: «Завидное, очаровательное положение в свете человека, ни от кого не зависимого. Едешь себе, куда вздумается, в собственной бричке и на собственных лошадях, остановишься, где захочется, нарисуешь, что тебе понравится, и едешь далее. Волшебное состояние! И сколько есть этих независимых счастливцев в свете, которые и не подозревают своей независимости. Бедные, жалкие рабы ничтожно узеньких страстишек и тонко обдуманных необходимостей!» [49;с. 322].

Отож, як бачимо, Шевченко у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» під псевдонімом Дармограй описав свою подорож Волинню та Поділлям, українську хату, побут земляків, неодноразово звертався до українців, переживаючи за їхню долю. Також, завдяки цій повісті маємо змогу встановити дійсний шлях Шевченка під час другої подорожі на Україну. Підсумовуючи все сказане про російську прозу Шевченка, варто сказати, що за його життя жодна з них не була надрукована. Українські друзі прохолодно поставилися до його російськомовних писань. А Пантелеймон Куліш наполегливо відмовляв його від спроб надрукувати їх, переконуючи, що вони не варті його таланту. Подібне написав йому і С.Т. Аксаков, якого Шевченко дуже шанував і присвятив йому першу частину «Прогулки...».

Лист С.Т.Аксакова справив сильне враження на Шевченка, він подякував йому за відвертість, додав, що той підтвердив його власні сумніви і що тепер він візьметься за гравюру, – і припинив спроби надрукувати повісті.

І все-таки це був великий моральний удар для поета. Йому довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження своїх ідей.

Отож, не погоджуючись з деякими сучасниками Кобзаря, можна сказати, що у своїх повістях Шевченко зберіг самобутність. У проаналізованих вище російських повістях автор, хоча й російською мовою, описує український край, побут, оселю українця. Тому слушною є думка критиків про те, що повість є автобіографічною.

Повість «Варнак», як і ідентична поема, була написана у Новопетровському укріпленні. Дата «1845 года. Киев», поставлена в автографі під текстом, є фіктивною. Вона мала запобігти можливим звинуваченням на адресу Шевченка у порушенні царської заборони писати і малювати, якби у нього виявили рукопис.

На творі позначилося знайомство Шевченка з тогочасною літературою – російською, українською, західноєвропейською, а також із фольклором. Головний мотив повісті «Варнак» – мотив розбійника, що покаявся, належить до найпоширеніших у світовій літературі. Серед українських письменників його розробляли Г. Ф. Квітка-Основ’яненко («Предания о Гаркуше»), П. О. Куліш («Злодій в селі Гаківниці»), О. П. Стороженко («Марко Проклятий»). У різних варіантах цей мотив зафіксовано в українському фольклорі. Одну з легенд про злочинця, який покаявся, Шевченко переказав у листі з Новопетровського укріплення від 20 травня 1856 р. до М. О. Осипова. У «Варнаку» мотив морального переродження розбійника поєднується з іншим популярним мотивом – про «шляхетного розбійника», що вершить праведний суд. У повісті згадано Рінальдо Рінальдіні, героя роману Х.А. Вульпіуса «Рінальдо Рінальдіні, розбійницький отаман», з яким порівнюється герой Шевченкового твору Кирило [1;с. 487].

Певну традицію «розбійницька» тема мала і в російській прозі – повість «Дубровский» (1833) О.С.Пушкіна, незакінчений роман «Гаркуша, малороссийский разбойник» (1825, виданий 1956 р.) В. Т. Наріжного. Сюжет драматизованої повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Предания о Гаркуше», в якій, як і в повісті В. Наріжного, виведено ватажка повстанських загонів в Україні 70 – 80-х років XVIII ст. Семена Гаркушу, ґрунтується на мотивах «грішника, що розкаявся», та «шляхетного розбійника». Твір Г.Квітки-Основ'яненка друкувався в журналі «Современник» за 1842 р. і Шевченко, очевидно, читав часопис. Існує певна генетична і типологічна спорідненість між повістями «Предания о Гаркуше» та «Варнак». З твором Г. Квітки-Основ'яненка Шевченкову повість поєднують сентиментальність розповіді, мелодраматизм розв'язки, спільні риси у характері головних героїв. І Гаркуша, і Кирило не мають на меті особистого збагачення, а прагнуть робити людям добро. Грабуючи поміщиків, вони уникають кровопролиття. В кінці твору обидва герої перероджуються – по-християнському розкаюються у гріхах і засуджують своє минуле.

У зображенні Кирила – ватажка кріпаків-повстанців, розповіді про його діяльність відбилися народні пісні й перекази про українського народного героя Устима Кармалюка. Шевченка цікавила постать Кармалюка, «славного лицаря», як він назвав його у щоденнику. В Шевченковому альбомі 1846 – 1850 рр. є запис народної пісні «Ой Кармалюче, по світу ходиш...» рукою П.

О.Чуйкевича з поправками поета. Текст іншої пісні про Кармалюка «Повернувся я з Сибіру...» записав 20 травня 1858 р. до щоденника Шевченка

І.М.Лазаревський, а деякі критики приписують авторство цієї пісні маловідомому польському поетові Яну Комарницького.

У «Варнаку» Шевченко започаткував одну з головних тем своєї прозової творчості – тему трагічної долі кріпака-інтелігента, поставлену в центр наступних повістей «Музыкант» (1854 – 1855) і «Художник» (1856). Проблема інтелігента, вихідця з кріпаків, широко розроблялася російською літературою починаючи з кінця XVIII ст. (твори О. М. Радищева, В. Г. Бєлінського, О. В. Тимофеева, М. П. Павлова, В. Т. Наріжного, М. О. Некрасова, О. І Герцена, І. С. Тургенєва та ін.) [ 1;с.118].

Сюжет повісті близький до сюжету однойменної поеми, створеної на засланні 1848 року. Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на Волині. Про це свідчать такі слова з твору: «Есть в этой благодатной стране, неглубоко под землею, огромная глыба соли, а на этой глыбе соли построена небольшая крепостница, называемая в простонародии Соляною Защитой. Обстоятельства заставили меня побывать однажды в этой Соляной Защите» [47, Шевченко Тарас. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 3: Драматичні твори. Повісті. – с.122]. Тут йдеться про Оренбурзький край та Зауралля, місця, де Шевченко перебував під час першого періоду заслання (1847 – 1850 роки). Соляна Защита – це місцева назва укріплення Ілецька Защита, побудованого навколо козачого селиша, а Соляна тому що «прежде здесь добывалась соль арестантами и что многие из них, кончивши свой тяжкий термин, были поселены тут же, смотря по нравственности» [47, Шевченко Тарас. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 3: Драматичні твори. Повісті. – С.123 ].

Про те , що далі піде мова про наш край, ми довідуємося з діалогу оповідача з варнаком:

• Вы, кажется, не здешний? Я вас не встречал здесь прежде.

• Вы не ошиблись. Я, действительно, недавно приехал в вашу Защиту.

— А позвольте спросить, издалека ли?

Я сказал ему место моей родины.

Старик мне судорожно подал руку, которую я чуть-чуть не поцеловал.

• Вы земляк мой! — сказал он грустно [47;с.124 ].

У своїй повісті Шевченко описує також побут українців. Проте змальовує його дуже цікаво – через показ, яким чином відображений він у Оренбурзькому краї.

Вперше ми стикаємось із побутом України, коли «мы подошли к небольшому беленькому домику, соломой крытому; наружность его мне напомнила Малороссию. У ворот встретила нас пожилая женщина в малороссийском платье и приветствовала нас добрым вечером»[47;с. 124].

Коли ж заходимо до хати, то побачимо перед собою українську сільську хату: «Внутренность хаты, как и наружность ее, напоминала Малороссию. Стены вымазаны белой, а пол желтой глиной и усыпан ароматными травами. Вокруг стен чистые широкие дубовые лавы. А перед образом Всех скорбящих Матери теплилась лампада и стоял налой, покрытый чистым, белым, с широкою бахромою полотенцем. На cтоле лежала книга, с виду похожая на Псалтырь» [47;с.125].

Далі поет мальовничо розповідає про те, що він побачив, коли сів і став уважно «рассматривать комнату или, лучше сказать, любоваться ею.Везде во всем видно было порядок доброго хозяина и заботливость хозяйки, все было чисто и привлекательно. Комната была разделена на две половины узкою, длинною печкой вместо перегородки. А печка украшена лепными арабесками домашнего художества. (Такие печи можно видеть на Волыни и Подолии.) В углу перед образами стоял стол, покрытый бухарским ковром и сверху белой скатертью. На столе лежал ржаной хлеб, вполовину покрытый тонким белым полотенцем, вышитым разными цветными шелками; около хлеба стояла фаянсовая солонка с белой, как рафинад, солью, и тут же, на другом конце стола, лежала большая книга, вроде Четии Минеи, в красном сафьянном переплете, с золотыми вытиснутыми и почерневшими от времени украшениями. Это была Библия (как я после узнал) – изящное киевское издание 1743 года, с высокопарным посвящением гетману Разумовскому (издание весьма редкое). Между окнами на стене висел в позолоченной рамке эстамп, выгравированный Миллером с картины Доменикино Цампиери, изображающий Иоанна Богослова»[47; с. 125].

Там же, слідкуючи за поглядом героя, бачимо кандали, на що варнак говорить: « Что, земляк, любуешься на мой трофей? Тяжкий трофей! Я завоевал его многолетним преступлением и принес его сюда на ногах своих из самого Житомира. Здесь носил я его двадцать лет и теперь еще казнюся им и буду казниться и исповедовать ему грехи свои до гробовой доски» [47; с. 125].

Саме тут вперше згадується наше місто - Житомир.

Устами Шевченка варнак говорить, що його життя тут – «немощь и одиночество вдали от моей прекрасной и милой Волыни» [47;с.126]. Коли Варнак починає свою сповідь, то говорить : «На гранитных берегах прекрасной реки Случи, где она, верстах в десяти выше Новограда-Волынского, извившися подобно змии, образовала правильное кольцо версты две в поперечнике, в центре этого кольца стоят окруженные дубровою остатки огромных каменных палат. Прежде бывшее жилище одной знатной польской фамилии…» [47;с. 127]. Як бачимо, у цьому уривку присутні дві власні назви – річка Случ та населений пункт Новоград-Волинський. Отож, Случ – це річка у Хмельницькій, Рівненській та Житомирській областях України. Щодо Новограда- Волинського, то зараз це районний центр Житомирської області. Дослідники вважають, що Шевченко побував тут у жовтні 1846 року, коли за завданням археологічної комісії їздив по Волині і Поділлі змальовувати історичні і архітектурні пам’ятки, збирати фольклор.

В уривку «верстах в десяти выше Новограда-Волынского, извившися подобно змии, образовала правильное кольцо версты две в поперечнике, в центре этого кольца стоят» [47;с. 127] Шевченко описує, але ніде не називає село Гульськ Новоград-Волинського повіту Волинської губернії (тепер Новоград-Волинського району Житомирської області), розташоване за одинадцять кілометрів від Новограда-Волинського, – місце, де відбуваються основні події повісті. Шевченко побував у Гульську, ймовірно, у першій половині 1846 року, коли прямував до Почаєва. Зокрема, так вважає вже згадуваний дослідник Петро Жур.

Також тут описуються прототипи козаків у той момент, коли вони запрошують Кирила (так звали Варнака) до себе: «Земляче! Бый лыхом об землю, як швець мокрою халявою об лаву. Слезами, земляче, ничего не возьмешь. Мы тоже, как видишь, были люди бедные, обиженные, загнатые, ограбленные! А теперь, слава милосердому Богу, пануем! Да еще как пануем! Только глянь да посмотри! Ударь горем о землю! Пойдем с нами, с нами, вольными козаками, право слово, не будешь каяться! Мы живем вольно, весело! Палаты наши — зеленая дуброва! Майданы наши — степь широкая, привольная! Мы днем спим в своих зеленых палатах, а ночью гуляем и топчем ногами аксамит и золото! Что ж, товарищ, так? По рукам, что ли?» [47; с. 140].

Пригадує наш герой також Звенигородку: «Такой погреб был у меня один близ Звенигородки, в так называемом Братерском лесу. Этот погреб был вырыт, как говорит народное предание, гайдамаками в 1768 году»[47;с.142]. Це повітове місто Київської губернії (тепер районний центр Черкаської області). Шевченко був у цьому місті до заслання. Про Звенигородку він згадував також у «Приписах» до поеми «Гайдамаки», в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», в щоденнику (запис від 7 вересня 1857 р.), в листі до Тараса Шевченка від 5 жовтня 1860 р. Села Моринці, де народився поет, та Кирилівка, де пройшло його дитинство, належали до Звенигородського повіту.

Далі оповідач знову називає нашу річку Случ, яка для нього є милою: «Бывало, целые ночи просиживал я на берегу моей милой Случи, смотря на угасавшие огоньки в смиренных хатах мирных, покорных своей судьбе моих собратий»[47;с. 143].

Трохи нижче знову описано природу Поділля: «Сижу, бывало, себе и любуюсь на прозрачный небольшой ставок, увенчанный зеленым очеретом и греблею, усаженною в два ряда старыми вербами, пустившими свои ветви в прозрачную воду. А ниже гребли старая, как и ее хозяин, мельница об одном колесе, с сладко шепчущими лотоками. На поверхности пруда плавают гуси и утки, каждая в двух экземплярах: одна вверх головою, а другая вниз; издали кажется, что и в воде утка, и на воде утка. На берегу, около гребли, маленький челнок, опрокинутый вверх дном, а под навесом старой мельницы развешена рыбачья сеть. А кругом хутора – дубовый лес непроходимый, только в одном месте вроде просеки, как будто нарочно для полноты пейзажа. И в эту просеку далеко на горизонте синеют, как огромные бастионы, отрасли Карпатских гор»[47; с. 145]. Пізніше Варнак згадує, як він «думал, как бы только собраться с силами и пуститься прямо в Почаев помолиться святой Заступнице Почаевской, потом пробраться на берега Случи, повидаться с панною Магдаленою, а потом уже – куда Бог пошлет» [47 ; с. 145]. Тут герой пригадує Почаїв, а як ми знаємо, художник Шевченко після вручення у Житомирі листів Волинському цивільному губернатору та єпископу Никонору мав поспішати назад у Почаїв. Також ми знаємо, що у Почаєві поет намалював низку своїх малюнків.

Потім Варнак говорить : «Старик вывел меня на Кременецкую дорогу, и я, простившись еще раз с стариком, пошел по дороге к Кременцу, думал сначала зайти в Почаев, а потом уже идти на свидание с панною Магдаленою.

Возвращаясь из Почаева, я зашел в Кременец посмотреть на королеву Бону и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор для Кременецкого лицея»[47,с. 146]. А як ми знаємо, шлях Шевченка до Почаева проліг саме через Кременець.

Також на цьому шляху він побував у таких населених пунктах як Дубно, Острог, Корець і Новоград-Волинський: «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский, на берега моей родной, моей прекрасной Случи» [47;с.146].

У кінці твору, так, як і на початку, знову згадується наше місто: «Я пришел в Житомир, явился к губернатору, рассказал ему чистосердечно свою страшную историю и был арестован. Меня судили как убийцу и осудили милостиво и человеколюбиво. Вот тебе и вся моя грешная повесть, мой друже и мой милый земляче.А остальное пускай тебе доскажут кандалы мои и мои преждевременные седины»[47, с.152].

Отож, проаналізувавши повість «Варнак», розуміємо, що вона має автобіографічний характер, тому що саме тут Шевченко описує побут та звичаї українців, пригадує різні свята, мальовничо описує природу Волині та Поділля, також згадує місця, де перебував під час виконання завдання археологічної комісії.

Присутні пов'язані з Житомирщиною власні назви – річка Случ та населений пункт Новоград-Волинський. Отож, Случ – це річка у Хмельницькій, Рівненській та Житомирській областях України. Щодо Новограда- Волинського, то зараз це районний центр Житомирської області. Дослідники вважають, що Шевченко побував тут у жовтні 1846 року, коли за завданням Археологічної комісії їздив по Волині і Поділлі змальовувати історичні і архітектурні пам’ятки, збирати фольклор. На цьому шляху він побував і у таких населених пунктах як Дубно і Острог.

Ця повість також цікава тим, шо тут двічі згадується наше місто Житомир, а також інші села та міста Житомирської області, про які говорилося вище.

У цій повісті звучить глибока симпатія Шевченка до рідного краю свого дитинства, тож переймаймо її! Називаймо свою рідну батьківщину устами Шевченка: «Прекрасная, милая Волынь»!