ПЛАН

Вступ.................................................................................................................3

Розділ I. Етнографічна подорож Кобзаря на Київщину, Поділля і Волинь у 1846р………………………………………………………………………….7

Розділ II. Волинський край в поетичній спадщині Т. Г. Шевченка («Гайдамаки», «Заступила чорна хмара», «Юродивий», «Відьма», «Чернець»)…………………………………………………………………….19

Розділ III. Спогади про волинський край в російських повістях Т. Г. Шевченка («Прогулка с удовольствием и не без морали», повість «Варнак»)………………………………………………………………………34

Розділ IV. Наш край у «Журналі» та епістолярній спадщині Кобзаря…50

Висновки. Вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка на Житомирщині……56

1. Царський циркуляр 1914р. про вшанування ювілею народження Т.Г.Шевченка………………………………………………………………………59

2. Шевченкознавці з Поліського краю……………………………………64

3. Пам’ятники Т. Г. Шевченка на Житомирщині…………………………66

Використана література…………………………………………………..68

Вступ

Актуальність роботи: коли згадується Україна, то в першу чергу вона ототожнюється з іменем славетного Кобзаря - Тараса Григоровича Шевченка. Тому творчість та життя письменника досліджувало багато вчених України та зарубіжних країн. Питання перебування видатного поета, письменника, художника, графіка, громадського діяча, члена Кирило-Мефодіївського братства на Волині та Поділлі ще мало досліджене. Проблема полягає в тому, що кожен регіон, кожне село, селище, місто хоче знайти сліди Шевченка на своїй місцевості. Тому до місцевих критиків, сучасників та їх праць потрібно підходити критично, детально їх проаналізувавши. Тому у мене виникла потреба конкретніше дослідити цю тему на основі літературно-краєзнавчих матеріалів про перебування Т. Г. Шевченка на подільській і волинській землі.

У розвитку української літератури XIX ст. Шевченкова проза пройшла майже не поміченою. Чи не найголовнішою причиною цього став той факт, що повісті побачили світ більш як за чверть століття після смерті автора (1888). Однак ґрунтовне дослідження повістей, їх проблематики та художніх особливостей викликає бажання у багатьох дослідників Кобзаря. Адже манера розповіді з її потужним ліризмом і всебічним зображенням характерів персонажів залишаються тим колом літературознавчих питань, що й сьогодні викликають інтерес у науковців. При цьому художня проза Шевченка – малодосліджена сторінка творчої спадщини митця. Хоча ще перші бібліографи О. Пипін, О. Кониський зробили вагомий внесок у справу вивчення й осмислення прозового доробку Шевченка: намагалися розглянути такі проблеми, як причини звернення Шевченка до писання повістей російською мовою, вивчити їх хронологію створення та автобіографізм тощо. Спроби глибше аналізувати прозу Шевченка помітні у працях радянських дослідників С.Єфремова, І.Айзенштока, І.Пільгука, Є.Кирилюка, Л.Кодацької та ін. Однак ці дослідження позначені “духом часу”: йдеться передусім про вияви суворо диктованої ідеологізації й політизації в історико-літературній оцінці. На початку 90-х років XX ст. шевченкознавство звільняється від тоталітарного, позірно об’єктивного, “єдино правильного” підходу до вивчення творчої спадщини письменника і його художньої прози зокрема. Було залучено, окрім традиційної методології й критики творчості, новий, розширений дослідницький інструментарій і дослідницький апарат. Про що свідчать дослідження Д.Наливайка, І.Лімборського, О.Гриценка, Н.Грицюти, В.Терещенко, Н.Демчук, В.Поліщука та ін. У своїх роботах вони стверджують, що прозова спадщина Шевченка - це не “додаток” до поезії митця, а й справді вагоме, не менш багатогранне й змістовне явище у творчості письменника й помітна складова частина національної літературної традиції.

Рівень дослідження: дослідженням творчості великого Кобзаря займалася велика кількість вчених. Серед них український радянський літературознавець і педагог наш земляк Е. О. Ненадкевич (1882 - 1966), який є автором таких праць, як: «Творчість Т.Г.Шевченка після заслання (1857 -1858)», «З творчої лабораторії T.Г. Шевченка», «Редакційна робота над творами Т. Г. Шевченка 1847 - 1858 рр.». Інший дослідник – також наш земляк, член - кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, лауреат Ленінської премії Є.С. Шабліовський ( 1906 - 1983). Він є автором таких книг: «Народ і слово Шевченка», «Гуманізм Шевченка і наша сучасність». Драматург і літературний критик – ще один наш земляк – В.Т. Боцяновський видав у 1939 році книгу «Тарас Шевченко», а письменник Михайло Рубашов, родом із Житомира, є автором повісті про Шевченка - художника «Багряні тіні» (1962).

Нещодавно у Луцьку вийшла друком книга «Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка». ЇЇ автор – Петро Кралюк – професор, доктор філософських наук, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія».

Відомі такі сучасні дослідження, як: Євген Назаренко – «Про датування відвідання Т.Шевченком Кам’янця-Подільського», Станіслав Федоренко –

«Тарас Шевченко у Кам’янці-Подільському (вересень-жовтень 1846 року)». Цікавою є також наукова стаття Надії Наумової – завідуючої відділом «Хата на Пріорці» Національного музею Тараса Шевченка у м. Київ.

Об’єкт дослідження: автобіографія Шевченка, російськомовні повісті «Варнак» та «Прогулка с удовольствием и не без морали», поезії «Гайдамаки»,

« Заступила чорна хмара»,« Відьма», «Юродивий», «Чернець».

Предмет дослідження: вплив Волині на подальшу творчість Шевченка, відображення поліського краю у його повістях та поезіях, згадки про Житомирщину у прозовій спадщині письменника.

Мета роботи: дослідити творчість Тараса Григоровича Шевченка, пов’язану з українськими проблемами; провести паралелі між життям Шевченка та часом, простором і персонажами у творах.

Завдання дослідження: простежити кроки перебування Кобзаря на Волині, дослідити художні особливості поезій «Гайдамаки», « Заступила чорна хмара», « Відьма», «Юродивий», «Чернець», повістей «Варнак» та «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Теоретичне значення полягає в обґрунтуванні пізнавального значення творчості Шевченка, пов’язаної з Волинню, а також з’ясування художніх особливостей російськомовних повістей письменника.

Практичне значення наукової роботи полягає в тому, що її обгрунтувати та узагальнити повісті Шевченка в контексті розвитку тогочасної російської та європейської літератури і спростувати поширену тезу про її “застарілість”.

Матеріали мого дослідження можуть бути використані при читанні для старшокласників та студентів історико-літературннх і теоретичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії українського письменства, при написанні рефератів і курсових робіт гімназистами, учнями коледжів і ліцеїв, студентами навчальних закладів І і II рівня акредитації.

Структура роботи: вступ, чотири розділи, висновки, список використаної літератури. Дипломна робота складається з 71 сторінки.

Розділ і. Етнографічна подорож Кобзаря на Київщину,Поділля і Волинь у 1846 році.

«Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую...»

Т. Шевченко «Варнак»

Етнографічна подорож Кобзаря на Київщину, Поділля та Волинь тривала з 21 вересня до 29 жовтня 1846 року.

21 вересня 1846 р. художник Тимчасової археографічної комісії по розбору древніх актів Тарас Григорович Шевченко отримав розпорядження Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова, де йому ставлять такі завдання:

«Поручаю вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:

1. О народных преданиях, местных повестях и сказаниях, и песнях, и всему, что вы узнаете, составить описание, а песни, рассказы и предания, сколько можно писать в том виде, как они есть.

2. О замечательных курганах и урочищах, где и в каком месте они есть и какие насчет их собственно и рассказывают на месте предания и рассказы, а также исторические сведения. С этих курганов снять эскизы насчет их формы и величины и описать каждый по собранным сведениям.

3. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить их описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где вы имели возможность достать какие-либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне, или узнав, где и находяться, и с тем донести.

4. Кроме того, отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимите:

A) общий наружный вид Лавры,

Б) внутренность храма,

B) вид на окрестности с террасы».

У «Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка» дослідник В. А. Анісов пише: « Початок 1846 року. Шевченко відряджений Археографічною комісією на Чернігівщину для змалювання пам’яток старовини («Киевская старина», 1894, км. 2, с. 236)».

О. Цинкаловський у книзі «Стара Волинь і Волинське Полісся» (1988) пише, що у 1846 році "у складі археологічної комісії для збирання старих актів Шевченко дійсно виїхав на Волинь, щоб зробити малюнки з історичних пам'яток: будівель, городищ і могил, зібрати народні оповідання, пісні, казки» [ 1, Анісов В., Середа Е. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Вид. 2-є, доповн. К.: Дніпро, 1976, – С. 42 -102].

Це відрядження відповідало внутрішнім потребам поета, який виявляв великий інтерес до поліського фольклору, історії й археології.

Свою подорож Шевченко розпочав з Кам'янця-Подільського. Робити записи поетові допомагали знайомі. Так, учитель географії Кам'янець-Подільської міської гімназії Петро Чуйкевич записав до альбома Тараса Григоровича народні пісні «Пливе щука з Кременчука», яку й тепер можна почути в подільських селах, а також «Зійшла зоря із вечора», «Ой, Кармелюче,по світу ходиш».

П. Чуйкевича поет Шевченко міг знати ще з Києва. Адже у 1847 році вчителя притягував III відділ у справі кирило-мефодіївців. Можливо, через Чуйкевича та інших кам'янчан поет ознайомився ще з деякими матеріалами про Устима Кармалюка. У місті та навколишніх селах жили тоді люди, які особисто знали народного месника, давали йому притулок.

Анісов також переконаний, що поет був знайомий з Чуйкевичем, проте Бендюг вважає, що «дослідників наштовхують на цю думку відомості, що 2 жовтня Архієпископ Арсеній надіслав до Києва листа, в якому повідомив, що розпорядився сприяти Шевченкові у всьому, що 3 жовтня П. Чуйкевич записав у альбом Шевченка три пісні та ще те, що 7 жовтня подільський цивільний губернатор надіслав листа генерал-губернатору Бібікову, повідомивши останнього, що зробив усе для виконання поставлених перед Шевченком завдань. Чи зобов’язувала поява на світ цих артефактів Тараса Шевченка особисто бути у Кам’янці-Подільському? Чи свідчать вони саме про перебування його у Кам’янці? На мою думку, аж ніяк: з канцелярії генерал-губернатора надійшла пошта у Житомир і Кам’янець-Подільський про заплановану поїздку Т. Г. Шевченка, а духовні консисторії та губернаторські канцелярії акуратно відписалися, – ­хтось зробив те раніше, а хтось пізніше; пісні, записані у альбом Шевченка – це не відомості про отримані гроші, під ними нема вказівки, що записані вони саме у Кам’янці, а могли бути записані у той альбом й у Києві; у тому альбомі нема жодного рисунка чи малюнка, які б зробив Т. Г. Шевченко у Кам’янці чи його околицях; Шевченко ніде й ні разу не сказав і не написав, що він був у Кам’янці-Подільському чи його околицях...» [ 1, Анісов В., Середа Е. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Вид. 2-є, доповн. К.: Дніпро, 1976, – С. 42 -102].

На противагу цьому інший дослідник Петро Жур вважає, що «у Кам'янці-Подільському Шевченко прожив не більше тижня. Мешкав він, як вважає Петро Жур, найімовірніше "в трактирі навпроти ресурсового дому благородного зібрання, де звичайно зупинялися приїжджі чиновники". Надходила осінь з дощами та холодом. Треба було їхати до головного міста Волині, щоб вручивши там пакети волинському цивільному губернатору та волинському архієпископу, знову повернутись майже назад, щоб виконати основне завдання – відвідати і намалювати Почаївську лавру» [ 12, Дзюба І. Тарас Шевченко. К.: в-во «Обереги». – 2005. – 702 с.].

Дослідник О. І. Левицький наводить навіть документи, котрі підтверджують, що поет перебував у Кам’янці-Подільському: подільський архієпископ 2 жовтня надіслав київському генерал-губернатору повідомлення про те, що він розпорядився сприяти Т. Г. Шевченку в його археологічній роботі; подільський губернатор 7 жовтня повідомив про надання допомоги поетові з боку адміністрації губернії [ 24, Каминский Ф. Еще щепотка на могилу Шевченка // Киевская старина. – 1885. – Т. XI. – Кн. 3. – С. 520–521].

Чому ж ми згадуємо у зв’язку з Волинню Кам’янець-Подільський? Це пояснюється тим, що згадки у художніх творах Т. Г. Шевченка про Поділля подаються у нерозривному поєднанні з Волинню: «Расскажи мне, друже мой, что-нибудь о нашей прекрасной Волыни и Подолии»(«Варнак»), «На полях Волыни и Подолии... Могила, или курган, на Волыни и Подол ни большая редкость... Бедная малосильная Волынь и Подолия... Измеривши вдоль и поперек Волынь и Подолию...» («Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Валентин Бендюг звертає увагу на те, що у Шевченка йдеться про Волинь і Поділля не як про два окремих регіони, а як про один – Волинь і Поділля. Варнак просить розповісти не про наші прекрасні Волинь і Подолію, а про нашу прекрасну Волинь і Подолію, вона бідна й малосильна, а не вони бідні й малосильні тощо. Ця єдність Волині й Поділля в адміністративному плані започаткована, на його думку, ще у XVIII сторіччі під час польського панування на цих теренах. А особливо укріпилася після першого поділу Польщі, коли Росія, Пруссія й Австрія обкраяли Польщу з усіх боків, залишивши їй з українських земель Волинь і Поділля, а експансія посилилася вже після третього поділу Польщі, коли Волинь і Поділля були включені до складу царської Росії. Усім «Юго-Западным краем», до складу якого входило три губернії Правобережжя, адміністративно управляв з Києва царський чиновник, який мав титул: «Кіевській, Подольській и Волинській Генерал-Губернатор». Йому підпорядковувалися цивільні губернатори на місцях. Ця єдність проглядалася також у географії, скажімо, у назві Волино-Подільської височини. Пізніше така адміністративна єдність існувала зі часів гітлерівської окупації України – генеральний комісаріат «Волинь-Поділля». Звертає увагу на себе те, що Т. Г. Шевченко порушує порядок переліку губерній, подаючи спочатку Волинь, а потім Поділля, а не так, як це писалося в офіційних російських документах, ймовірно, йдучи за польською традицією. До речі, Поділля окремо від Волині Шевченко ніколи й ніде не згадує, але часто згадує «Волинь святую» у «Варнаку».

Прослідкуємо шлях подорожі Т. Г.Шевченка.

Восени 1846 року 32-річний випускник Санкт-Петербурзької Академії художеств Тарас Шевченко діставався з Києва до Почаєва і повертався звідти, виконуючи завдання київського генерал-губернатора Бібікова, який у своєму дорученні, зокрема писав: «...Кроме сего отправьтесь в Почаевскую лавру и там снимите: а) общий наружный вид лавры; б) внутренность храма; в) вид на окрестность с террасы. Все собранные Вами сведения, описания и рисунки по возвращении Вашем в Киев представить ко мне .Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 рубл. серебр. При расходной тетради вы получите из моей канцелярии». Отож, їхав Тарас поштовими кіньми і поштовими трактами. Але яким шляхом він їхав?.. Відповідь на це питання дав сам Кобзар, вклавши в уста героя повісті «Варнак» такі слова: «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новоград-Волынский, на берег моей прекрасной Случи» [32, Лотоцький О. Поезії Тараса Шевченка під російською цензурою. – Львів, 1937. – С.14]. Маємо кому на місці шляху, що сполучав Острог з Корцем. Але ж Тарас Шевченко напучував нас у своєму посланні «I мертвим, і живим, і ненарожденим…»

«Не минайте ані титли, ніже тії коми...». Що ж ховається за комою? Коли поштова дорога з Корця до Острога через Аннополь, що 1825 року ще була поштовим трактом, стала «старою»? Викладач Волинської духовної семінарії Микола Теодорович – автор 5-томного дослідження «Историкостатистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» – у статті про місто Рівне подав такі відомості: «Через Ровно пролегают Киево-Брестское шоссе, устроенное в 1850-х годах, а также Киево-Брестская железная дорога». Ще детальніші відомості про цю дорогу знаходимо у багатотомному виданні «Slownik geograficzny Krolestwa Polskego i innych krajow slowianskich», що вийшла у Варшаві наприкінці XIX сторіччя. Наприклад, у статті про с. Головлі у цьому виданні сказано: «Село повіту Острозького, на дорозі з Острога до Житомира... Тут була станція поштова... По збудуванні дороги битої Брестсько-Київської, станція поштова перенесена звідси на шосе до Самостріл (Рівненська обл. між Корцем та Гощею – авт.) 1858 року, а тутешня дорога поштова стала военною». Отож, маємо дату – 1858 рік, коли стара поштова дорога, що вела з Острога до Корця, перетворилася на воєнну. Про цю ж дорогу у згаданому виданні повідомляється у статтях про Понору, Аннополь (Ганнопіль), Клепані та Киликиїв. Про неї згадував і Микола Теодорович в описі сіл Малий Скнит та Киликиїв. Він, зокрема, писав: «В 7 верстах к западу от Киликиева в течении нескольких лет находилась почтовая станция Выгода (почтового тракта в Корец); около нее при тракте есть много могил, которые народ называет могилами козаков – банды Кривоноса». Теодорович, власне, не зовсім точно переклав з польської мови публікацію «Slownika...», у якому сказано: «В 7 верстах на захід від Киликиєва кільканадцять років тому стала поштова станція "Вигода", коло тієї станції зараз при тракті ще досі знаходяться добре збережені могили, котрі люд називає могилами козацькими – Кривоноса». Отож маємо на відтинку Острог-Корець відомості про дві поштові станції – Головлі та Вигоду. Саме їх називає у своїй книзі «Дума про огонь» (1985 р.) видатний шевченкознавець із Санкт-Петербурга Петро Жур, котрий пише: «Шевченко поряд з Корцем згадує і Острог. Це була поштова станція по дорозі на Почаїв. В Острозі наш мандрівник зупинився, проїхавши від Корця 58 верст через поштові станції Вигоду і Головлю. За два роки перед тим, теж прямуючи до Почаєва, тут побував М. І. Костомаров». Не дивно, що Петро Жур дещо спотворив не знайому йому назву села Головлі (народна назва Головні), бо ж узяв її зі старих російських поштових документів. Не дивно і те, що загубилася станція Вигода, котра знаходилася між Киликиївом та Клепачами. Вже наприкінці XIX сторіччя (23 червня 1896 року) єпископ Острозький Мефодій, їдучи на огляд церков і парафій з Кременця до Корця, затвердив такий маршрут: «... с. Вельбовн – 3 в.; д. Лисичье – 15 в.; с. Головли – 6 в.; с. Понора – 6 в.; м. Аннополь – 3 в.; с. Мал.Скнит – 3 в.; с. Клепачи – 2 в.; м. Киликиев – 8 в.; с. Поддубцы – 6 в.; м. Корец – 7 в. Ночлег». Як бачимо, Вигода вже й тоді не згадувалася у маршрутних документах. Хоча відстань Від Корця до Острога в подорожній єпископа Мефодія майже така ж, як і визначена Петром Журом: Мефодій подає 59 верст, а Жур пише, що Тарас Шевченко подолав 58 верст. Очевидно, йдеться про той же маршрут .

Про шлях, яким їхав Тарас Шевченко, повертаючись з Почаєва, Петро Жур пише: «Звідси... знайомим уже шляхом Шевченко повертався в кінці двадцятих чисел жовтня до Києва. Не раніше 25 і не пізніше 27 жовтня він прибув до Житомира»[12, Дзюба І. Тарас Шевченко. К.: в-во «Обереги». – 2005. – 605 с.].

Отож, знайомим уже шляхом – через Вельбівно, Лисиче, Головлі, Понору, Ганнопіль, Клепачі, Вигоду, Киликиїв, Піддубці... П. Чуйкевич, учитель Кам’янець-Подільської гімназії, був на чотири роки молодший за Шевченка, закінчив 1843 року Київський університет. У червні того ж року поет познайомився з ним у Куліша, а потім не раз зустрічався у Костомарова. Притягався до слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства, але через брак доказів звільнений. Далі в альбомі рукою П. Чуйкевича записані ще дві пісні: «Зійшла зоря ізвечора, до й не назорилася» і «Ой Кармелюче, по світу ходиш... З Кам’янця поет виїхав до Почаєва –містечка Кременецького повіту на Волині». Тобто: датовано у альбомі лише одну пісню «Пливе щука...» (та й не про Кармелюка). Датовано її 3-м жовтня, але без зазначення року і місця запису. Чи бував 1846 року П. Чуйкевич у Києві? Так. Про це є його свідчення на допиті у III відділенні, що того року він перебував у Києві не більше трьох тижнів. А чи був Шевченко в Чуйкевича у Кам’янці-Подільському? Про це не маємо жодних свідчень. Ніяких.

Натомість, маємо беззаперечні свідчення, документи, авторські твори літератури і мистецтва про те, що у жовтні 1846 року Тарас Шевченко побував на Волині, а зокрема – у Житомирі і у Почаєві. Коли відкинути, як недостатньо обґрунтовані претензії подолян на те, що Шевченко побував не лише на Волині (чого ніхто не заперечує), але й на Поділлі, то ніякого мудрування про дату виїзду, приїзду, маршруту поїздки не буде потрібно, бо не буде ніяких суперечностей у загальновідомих і задокументованих датах з біографії Тараса Шевченка: є дата приїзду у Житомир (про що, на відміну від «Подільських губернських відомостей», повідомили «Волинські губернські відомості»), є документ Волинської духовної консисторії, є малюнки Почаєвської лаври, є вірш і повість «Варнак» тощо. Наприклад, у III відділі імператорської канцелярії на питання про свої знайомства, Тарас відповідав так:

«С Костомаровым я познакомился в прошедшем году в Киеве, весною; на лето он уезжал в Одессу лечиться; в августе месяце он возвратился в Киев, и я с ним не виделся до декабря месяца, потому что я ездил по поручению Комиссии для срисования Почаевской лавры... С Кулешом я познакомился в Киеве в 1842 г. весною, во время отлучки моей из Академии и не виделся с ним до декабря 1846 года в Киеве...».

Як ми знаємо, перебуваючи в Почаєві, Шевченко намалював:

«Почаївська лавра з півдня» (акварель);

«Почаївська лавра з заходу» (акварель і малюнок олівцем);

«Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд)» (акварель);

«Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» (акварель і малюнок олівцем) (Твори, Т. 7, кн. І, № 148, 149, 150, 151; кн. II, № 331, 332) [1, Анісов В., Середа Е. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Вид. 2-є, доповн. К.: Дніпро, 1976, – С. 83 ].

Перший документ, що з’явився у Києві після подорожі у Почаїв, датовано самим Шевченком:»Киев, 1846 года, ноября 13. Т. Шевченко». Але цей період життя і творчості наших дослідників чомусь не зацікавив. Мабуть, не входив до окресленої теми.

Петро Краток і професор, доктор філософських наук, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія» – у розділі «Дорога на Волинь. Поділля» свої дослідження зводить до цілувань уже відомих публікацій і пише: «Отримавши документи на відрядження в канцелярії генерал-губернатора Бібікова, Шевченко спочатку вирушає до Кам’янця-Подільського – тогочасного центру Подільської Губернії. Їхав він, певно, т. зв. "великим польським трактом" через Віту, Васильків, Ксаверівку, Гребінки, Білу Церкву, Шамраївку, Сквиру, Морозівку, Липовець, Брацлав (Браславль), Могилів-Подільський, Нову Ушицю, Рахнівку... Ймовірно, це було в найближчу середу, 25 вересня, коли йшов поштовий екіпаж до Кам’янця, а 27 він прибув до цього губернського центру... Точно не відомо, скільки часу кобзар перебував у Кам'янці-Подільському... Ми не знаємо, якою дорогою їхав Кобзар на Волинь із Кам'янця-Подільського. Про це немає ніяких відомостей – ні офіційних свідчень, ні робочих записів Шевченка, ні опосередкованих даних у його творах... проте деякі дослідники (М .Дубина, І. Дуда, Б. Мельничук та інші) з приводу цього мають іншу думку. Вони вважають, що при тодішньому стані комунікацій Шевченкові складно було б із Кам’янця-Подільського добратися до Житомира і вже 20 жовтня бути в Почаєві. А про те, що він там перебував, є записи, датовані саме цим числом у його робочому альбомі. Шлях, який здолав Кобзар, їдуча на Волинь, на думку цих дослідників, виглядав таким чином: Кам'янець-Подільський – Негинська – Тинянська – Ярмолинці – Антоновецька – Проскурів (нинішній Хмельницький) – Западинці – Старокостянтинів – Брикуля – Ізяслав – Почаїв... Нам видається більш прийнятною думка П. Жура, який вважав, що Шевченко, доїхавши з Кам’янця до Проскурова, подався далі до Меджибожа, Летичіва, Хмільника й через Бердичів до Житомира... У Житомирі, судячи з усього, Шевченко довго не затримався й вирушив до Почаєва. Власне, відвідання Почаївської лаври й було основною метою подорожі.

Що ми бачимо тут? Автор уникає категоричності, не висловлю «нових версій», а лише схиляється до одних і висловлює сумніви щодо інших. Це вже добре. Але що маємо у «сухому осадку?». Тарас Шевченко виїхав на Поділля 25 вересня, прибув до Кам’янця 27 вересня, невідомо скільки часу пробув там, а потім невідомо яким шляхом прибув чи то спочатку у Почаїв, а потім у Житомир, а чи навпаки. П. Кралюк схиляється до думки П. Жура і вважає, що спочатку він прибув до Житомира – через Проскурів, Меджибіж, Летичів, Хмільник і Бердичів.

Також Петро Михайлович у післяслові до свого твору, який можна назвати і монографією, і своєрідним «есе мандрів», автор зазначає, що хотілося глянути на Шевченка під час волинської подорожі не лише як на геніальну, але як і на звичайну людину. Бо ж Шевченко не потрібен нам зараз, як ікона, на яку моляться. Ми, радше, зазначає автор, потребуємо його, як мудрого співрозмовника, котрого не лише слухають, а й з яким сперечаються, шукаючи істину. Гадаємо, саме такого Шевченка і вдалося показати П. Кралюку, що й зазначали на презентації книги в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки ведучий, директор «Твердині», кандидат філологічних наук Микола Мартинюк, науковець-філолог Ольга Яблонська, журналіст і культуролог Василь Ворон, історик Володимир Пришляк, письменники Віктор Вербич та Ігор Ольшевський, композитор Мирослав Стефанишин, директор бібліотеки Людмила Стасюк та інші.

П. Кралюк (відомий волинянам і лучанам, зокрема, як не лише науковець, а й активний громадський діяч, один з творців волинського Руху, згодом не менш діяльний політик і талановитий письменник) говорив:

«Використовуючи різні друковані та архівні матеріали, деякі інші опосередковані джерела, а також оригінальні твори самого Шевченка, я намагався не лише дещо по-новому глянути на волинську подорож Кобзаря, а й спробував осмислити, як він сприймав Волинь і яке місце вона посіла у його творчості. Власне, тема "Тарас Шевченко і Волинь" хоча й не належить до пріоритетних у шевченкознавстві, все ж викликала інтерес у дослідників...» [25, Кониський О. Я. Т. Шевченко – Грушівський : Хроніка його життя. – К., 1991.–С. 21].

Щодо того, які міста та села відвідав Кобзар, то професор вважає, що «є думки (правда, дещо гіпотетичні) щодо відвідання ним низки інших міст і сіл краю. На жаль, свідчень цієї подорожі залишилося не так уже й багато. Ймовірно, звіт Шевченка про перебування на Волині, який він мав передати у Київську археологічну комісію, був знищений. Не збереглося ніяких його поезій та листів того часу. Саме в цей час Шевченко переживав творчу кризу» [25, Кониський О. Я. Т. Шевченко – Грушівський : Хроніка його життя. – К., 1991.– с.23].

Матеріали, які можуть нам дати уявлення про волинську подорож Тараса Григоровича П. Кралюк ділить на кілька груп.

Передусім це офіційне розпорядження Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора Г. Бібікова, що зобов’язувало Шевченка збирати матеріали етнографічного й історичного характеру на Київщині, Поділлі та Волині. До цієї ж групи варто віднести листи Бібікова до губернаторів Подільської та Волинської губерній, архієпископів Подільського й Волинського, де вказувалося на необхідність надання Шевченку сприяння у зборі відповідних матеріалів. Збереглися також деякі інші офіційні документи, які певним чином стосуються Кобзаревої подорожі Поділлям і Волинню.

До другої групи матеріалів дослідник відносить зроблені Шевченком під час цієї подорожі малюнки (найвідоміші серед них акварелі із зображенням Почаївської лаври), а також записані тоді ним народні пісні.

Третю групу складають згадки про Волинь у творах Кобзаря, що з'явилися після цієї подорожі. Найбільш інформативними в цьому плані с російськомовні повісті «Варнак» та «Прогулянка із задоволенням і не без моралі».

Нарешті, ще одну групу матеріалів складають спогади, певні свідчення людей про перебування Шевченка на Волині. Найбільш цінними є спогади Федора Кружилки, який ніби спілкувався і Кобзарем під час його перебування в містечку Вишнівці.

Дослідник Анісов наводить також малюнки, які створив Шевченко у цей період:

«До жовтня 1846 року.

Малюнки Шевченка цього періоду:

"Костьол у Києві» " (акварель);

"Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі" (сепія);

"Аскольдова могила" (сепія, акварель);

"Васильківський форт у Києві" (олівець, сепія, туш) (Твори, т. VII, кн.

І, № 143, 144, 145, 146)» [ 1, с. 83].

«Китаївська пустинь. Троїцька церква», «Пейзаж», «Вишгород» – начерки олівцем (там же, кн. II, № 319, 320, 321).

До цього ж періоду відносяться і такі незнайдені малюнки Шевченка:

«Київський сад»;

«Золоті ворота»;

«Печери Київської лаври»;

«Старці»;

«Портрет отамана старців» (там же, № 422, 423, 424, 425, 426)» [1 ; с. 83]

Отож, які ще «стежки» не «сходив Тарас»? Чи варто прив'язувати дати поїздок до дат відправлення пошти, коли коней на поштових станціях можна було перепрягти будь-якого дня? Так швидко, як його прогнали від Києва до Кам’янця-Подільського і звідси до Житомира, поет їздив лише тоді, коли його везли з Петербурга до Оренбурга: без зупинок довезли за вісім днів, загнавши до смерті лише одного коня! Як тут не згадати Гоголя?! До речі, чим він усе ж їхав, – «від станції до станції іншим возом», «поштовою каретою», «поштовим екіпажем» (П.Краток)? А, може, як писав сам Т. Г. Шевченко: «Едешь себе куда вздумается в собственной бричке и на собственных лошадях, остановишься, где захочется, нарисуешь, что тебе понравится, и едешь далее. Волшебное состояние!» [49, Шевченко Тарас. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 4: Повісті. – С. 322].