1.2. Особливості психогенних захворювань мешканців зони воєнних конфліктів

Термін «психогенія» був використаний вперше з терміном «психосоматика» у 1818 р. Дж. Хейнротом. Він дав пояснення багатьом соматичним хворобам як психогенним. Сам же термін «психогенні захворювання», запропонований Зоммером в 1894 р., спочатку відповідав лише поняттю про істеричні реакції [9, с. 14]. Психогенія ( від грец. psyche - душу, genea - походження, виникнення) - група психічних захворювань, що виникає як реакція на важку життєву ситуацію [12, с.103].

З. Фрейд довів, що подавлений афект, психічна травма шляхом конверсій можуть проявлятися соматичним симптомом. Він вказував, що при цьому необхідна «соматична готовність» – фізичний фактор, який має значення для «вибору органа» [17, с.41].

В.Н. Мясищев говорить про те, що переживання є похідним від особистості, яка переживає. Патогенність ситуації полягає в невмінні її раціонально перебороти або відмовитися від нездійсненних прагнень. При психогенному захворюванні відбувається порушення нормального зв'язку особистості із зовнішніми умовами в силу особливостей характеру [26, с.57].

Неоціненну послугу для розуміння психогеній робить вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність й, зокрема, навчання про експериментальні неврози. Варто помітити, що хоча І. П. Павлов із всіх психогеній вивчав тільки неврози, описані ним закономірності, як правило, можуть бути віднесені до всім психогеній. І.П. Павлов зустрівся з функціональними розладами вищої нервової діяльності в собак, і ці розлади при порівнянні з відповідною людською патологією виявилися найбільш схожими на неврози. У вітчизняній психіатрії теоретичною основою вивчення психогенних захворювань служить його навчання про фізіологію й патологію ВНС людини [24, с.69].

М. Сельє стверджував, що вплив стрес-фактору може бути настільки сильним, що захисні сили організму не справляються з ним і виникають нервові розлади і психічні захворювання. Границя між реакцією адаптації й психічною хворобою умовна й залежить як від сили й тривалості самого фактора, що впливає на людину, так і від психологічного й фізичного стану людини. Звичайно, адаптаційні (пристосувальні) можливості в молодої, міцної, фізично здорової, оптимістично настроєної людини набагато вищі, ніж у старої, слабкої фізично людини, що не раз підпадала під дію стрес-фактору [Рожнов, с.42].

Варнас С.М. доводив, що будь-яка неспецифічна реакція, що виникає під дією стрес-фактору, може супроводжуватися тривогою або страхом. При повторних впливах стрес-факторів або в умовах тривалої психотравмуючої ситуації відповідна реакція на стрес здобуває специфічність у вигляді ураження окремих органів і систем організму людини, і в, основному, - психіки [26, с.157].

Грищук Г. вказував шлях до експериментального вивчення шкідливих впливів середовища на здоров'я й появу хвороб у людини. Спочатку підхід, запропонований Грищуком, не був підтриманий. Однак реальністю, як це видно з досвіду різних дисциплін, стало те, що хвороба виникає як продукт взаємодії зовнішнього оточення людини й реакції самого організму. Модель взаємодії такого роду комплексна. Багато різноманітних факторів визначають психобіологічну реакцію людини [26, с. 159].

Психогенні психічні стани викликаються несприятливими соціальними факторами (одним з яких є вимушена міграція), що можуть спричинити «збій» врівноваженості основних нервових процесів збудження і гальмування, особливо в осіб, котрі схильні до такого реагування на стрес через природжену неврівноваженість цих процесів.

Фактором виникнення психогенного захворювання для людини є ситуація, що загрожує її майбутньому, породжує невизначеність і заставляє приймати термінове рішення. Саме такі ситуації присутні у житті мешканців воєнних конфліктів та біженців. Характер психотравматичної дії факторів, що призводять до психогенного захворювання, може бути дуже різним. Зокрема В.В. Ковальов виділяє наступні типи психотравм:

1) шокові психічні травми;

2) ситуаційні стрес-фактори короткочасної дії;

3) хронічно діючі стресові ситуації;

4) фактори емоційної депривації [6, с.187].

Як правило, фактори першої групи пов’язані із загрозою життю та благополуччю людини, діючи безпосередньо на інстинкт самозбереження. До факторів цієї групи відносяться воєнні конфлікти.

На основі безпосередньої дії на інстинктивну і нижчу афективну сферу шокові психотравмуючі фактори не усвідомлюються в повній мірі і в наслідок швидкості дії не викликають свідомої обробки їх змісту і значення. На відміну від шокових ситуаційні психотравми діють на більш високі, свідомі рівні особистості. Психотравматичні ситуації можуть бути відносно короткочасні, хоча у той же час суб’єктивно сильними і значущими: вимушений переїзд із зони воєнного конфлікту, смерть когось з родини, конфлікт на новому місці проживання.

Хронічно діючі психотравмуючі ситуації являють собою: ситуації довгих суперечок у родині; безгрошів’я, низький соціальний старту тощо.

Особливу групу психотравмуючих факторів складають фактори емоційної депривації, тобто різні неблагополучні умови, у котрих людина повністю або частково залишається без необхідного їй емоційного впливу (діти, втративши батьків, залишаються без їх тепла, уваги, піклування) [6, с.187].

Механізм дії стрес-фактору на організм складний і різноманітний. Психогенному захворюванню сприяють обставини, які послаблюють організм: нерегулярне і неповноцінне харчування, хвороби та травми, важка праця тощо.

Причиною розвитку психогенного розладу може бути відсутність інформації, яка має особливе значення для цієї людини (немає повідомлення про близьких, рідних із зони воєнного конфлікту). Чекання неприємної події викликає нервове напруження, більше ніж сама подія. Щоб привести до невротичного розвитку стрес-фактор повинен бути великої сили і\або тривалої дії. Сила дії на психіку не визначається фізичною інтенсивністю, а значенням інформації для цієї людини. У найбільшій мірі психогенні захворювання притаманні населенню пізнього віку (після 45 років), який несе в собі наростання тривоги смерті, втратою сенсу життя, соціальної ізоляції в результаті зміни соціального статусу (через вимушений переїзд).

Постійне переживання негативних емоцій швидко перенапружує нервову систему, що призводить до порушення компенсаторних механізмів її вищої діяльності і тому виникають різні захворювання, особливо внутрішні та невротичні. Наприклад, психогенними факторами появи виразки шлунку є хронічний стрес. Психогенні фактори мігрені - стрес, тривога, неспокій. Однією з причин розвитку гіпертонії вважають емоційний стрес.

1.3. Арт-терапія як елемент психотерапевтичного впливу

Арт-терапія є міждисциплінарною областю знання, що поєднує в собі різні дисципліни - психологію, медицину, педагогіку, культурологію й інші. Її основою виступає художня практика, оскільки в ході арт-терапевтичних занять пацієнти втягуються в образотворчу діяльність. Слово «арт-терапія» (art therapy) стала вперше використовуватися в 1940 р. такими авторами, як М. Наумбург й А. Хілл для позначення різних форм клінічної практики. Загальним для всіх них виступав психологічний «супровід» клієнтів з емоційними, психічними й фізичними порушеннями в ході їхніх занять образотворчою творчістю з метою їхнього лікування й реабілітації [17, с.215].

Іноді у вітчизняних публікаціях арт-терапію необґрунтовано змішують із «психотерапією виразними мистецтвами» або «психотерапією мистецтвом» (expressіve arts therapіes), зв'язуючи її із застосуванням різних форм творчого самовираження з метою досягнення лікувально-корекційних і розвиваючих ефектів (Аметова Л. А., Гришина А. В., Медведєва Е. А., Левченко І. Ю. та ін..). У той же час, більшість вітчизняних авторів, що використовують поняття арт-терапії, розглядають її як одну з форм психотерапевтичної практики, засновану на застосуванні пацієнтами візуальних, пластичних засобів самовираження в контексті психотерапевтичних відносин (Каравасарский Б. Д., Копитін А. І., Нікольська І. М.. Хайкін Р. Б.).

З інформаційної брошури Британської асоціації арт-терапевтів : «Арт-терапевти створюють для клієнта безпечне середовище, яким можуть бути кабінет або студія, і забезпечують її різними образотворчими матеріалами - фарбами, глиною й т.д., перебуваючи поруч із ним у процесі його образотворчої роботи. Клієнти можуть використовувати надані їм матеріали по своєму бажанню, прагнучи в присутності арт-терапевта виразити в образотворчій роботі свої думки й почуття. Арт-терапевт спонукає клієнта до взаємодії з образотворчими матеріалами й продукцією, завдяки чому арт-терапевтичний процес являє собою одну з форм діалогу» [25].

Арт-терапія пов'язана зі створенням візуальних образів, і цей процес припускає взаємодію між автором художньої роботи (пацієнтом), самою художньою роботою й психотерапевтом. Хоча арт-терапія, так само як і будь-який інший вид психотерапії, пов'язана з усвідомленням неусвідомлюваного психічного матеріалу, в арт-терапії цьому сприяє багатство художніх символів і метафор. Арт-терапевти глибоко розуміють особливості процесу образотворчої творчості, мають професійні навички невербальної, символічної комунікації й прагнуть створювати для пацієнта таке середовище для роботи, у якому він міг би почувати себе досить захищеним для того, щоб виражати сильні переживання. Естетичні стандарти в контексті арт-терапії не мають великого значення. Основою арт-терапевтичної взаємодії є вираження й конденсація неусвідомлюваного психічного матеріалу за допомогою образотворчої діяльності [15, с. 78].

Арт-терапія являє собою таку форму психотерапії мистецтвом, що включає також драматерапію, музикотерапію й танцювально-рухову терапію. Найважливішими факторами лікувально-корекційного впливу в арт-терапії виступають образотворча діяльність, психотерапевтичні відносини й зворотний зв'язок клієнта й фахівця (арт-терапевта).

Арт-терапію сьогодні прийнято розглядати як сукупність психологічних методів впливу, здійснюваних у контексті образотворчої діяльності клієнта й психотерапевтичних відносин і використовуваних з метою лікування, психокорекції, психопрофілактики, реабілітації й тренінгу осіб з різними фізичними недоліками, емоційними й психічними розладами, а також представників груп ризику. Незважаючи на тісний зв'язок з лікувальною практикою, арт-терапія в багатьох випадках має переважно психопрофілактичну, соціалізуючу й розвиваючу спрямованість. Арт-терапія може служити способом звільнення від конфліктів і сильних переживань; прискорювачем терапевтичного процесу; допоміжним засобом для інтерпретацій і діагностичної роботи; дисциплінуючою й контролюючою «силою»; засобом розвитку уваги до почуттів, посилення відчуття власної особистісної цінності й підвищення художньої компетентності [14, с. 59].

Спочатку арт-терапія застосовувалася в лікарнях і психіатричних клініках у роботі з важко хворими пацієнтами. У наш час терапія мистецтвом використовується для надання психологічної допомоги більш широкому контингенту клієнтів і поступово віддаляється від своєї психоаналітичної першооснови.

Аналіз сучасних досліджень з арт-терапії дозволяє вбачати докази корисності цього методу для лікувальних цілей у тому, що він:

1) надає можливість для вираження агресивних почуттів у соціально прийнятній манері. Малювання, живопис фарбами або ліплення є безпечними способами розрядки напруги;

2) прискорює прогрес у терапії. Підсвідомі конфлікти й внутрішні переживання легше виражаються за допомогою зорових образів, чим у розмові під час вербальної психотерапії. Невербальні форми комунікації можуть із більшою ймовірністю уникнути свідомої цензури;

3) дає підстави для інтерпретацій і діагностичної роботи в процесі терапії. Творча продукція через її реальність не може заперечуватися пацієнтом. Зміст і стиль художньої роботи надають терапевтові величезну інформацію, крім того, сам автор може внести вклад в інтерпретацію своїх власних створінь;

4) дозволяє працювати з думками й почуттями, які здаються непереборними. Іноді невербальний засіб виявляється єдиним інструментом, що розкриває й проясняє інтенсивні почуття й переконання;

5) допомагає зміцнити терапевтичне ставлення. Елементи збігу в художній творчості членів групи можуть прискорити розвиток емпатії й позитивних почуттів;

6) сприяє виникненню почуття внутрішнього контролю й порядку. Малювання, живопис фарбами й ліплення приводять до необхідності організовувати форми й кольори;

7) розвиває й підсилює увагу до почуттів. Мистецтво виникає в результаті творчого акту, що дає можливість прояснити зорові й кінестетичні відчуття й дозволяє експериментувати з ними;

8) підсилює відчуття власної особистісної цінності, підвищує художню компетентність. Побічним продуктом терапії мистецтвом є задоволення, що виникає в результаті виявлення схованих умінь й їхнього розвитку[17, с. 50].