Література:

Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVII ст.були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад,медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади СвятогоПисьма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш ціннихвважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиряна Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на «просту»українську тогочасну мову.

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVII ст.відмічається розквіт українського епосу створюються думи, балади, історичніпісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярнимибули цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвя-чені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірністьправослав'ю.

У період літніх канікул вониподорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Змістцих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смер-тю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Роксоланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світав богих...», Касіян Сакович — «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень«Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовувалибіблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відпові-дало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI — початку XVIII ст. де-що наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першоїполовини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди.

Літописи:

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи істо-ричними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки імистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початкуXVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознакинового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили яскраві і важливіподії того часу — формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 pp. таін. — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Велпчка, монастирськілітописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорніджерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літературита науки. За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря «Общества истории и древностей Российских», у 1846 p. побачив світ «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про йогосмерть». Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний «Літопис» С. Величка, виданий 1848—1864 pp. У літописі Величка використано велику кількість документального матеріалу. Тут повністю наведено десятки урядових офіційних і приватнихлистів, актів, універсалів, грамот, дипломатичних документів, топографічних описів, реєстрів тощо. Частина цих матеріалів, як виявили дослідники, не є автентичними документами. Та незважаючи на деякі сумнівні документи, пропуски, що сто-суються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел української історіографії другої половини XVII — початку XVIII ст., літопис є видатною істо-ричною і літературною пам'яткою свого часу.

Освіта і наука:

Однією з характерних рис української культури XVII—XVIII ст.є особливий інтерес, який виявляло суспільство до освіти.

Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і пра-вославної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посиленнясвого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережарізноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні(приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми на-вчання в них уже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були до-бре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтськогоколеджу було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.

Привілей Владислава IV від 1635 p. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щобукраїнські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповіднопокатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 p. за ініціативи І. Мазепи Академією,завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І. Мазепа, якогоВ. Ясинськнй називав благодійником, а Ф. Прокопович — меценатом православної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський соборі постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д. Апостол. Злет і піднесення були загетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський,Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір'я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

У 1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. — у Харкові, у 1738 р. — уПереяславі. Таким чином, у XVII — першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменнихлюдей. Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Дітивсіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом із закріпаченням українськихселян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Архітектура і скульптура:

Становлення професіональної художньої культуриУкраїни за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Євро-пі мистецтво XVI ст. — це мистецтво пізнього Відродження, то в українській куль-турі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонніриси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не ли-ше для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Ост-розі, Кам'янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість спору-джувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішнимизалами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іно-земні спеціалісти.

У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись дерев'яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам'яне мурування. У містах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у першій чве-рті XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної констру-кції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубицькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (Донецька область). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий українськийнародний зодчий С. Ковнір, а проект, очевидно, розробив І. Г. Григорович-Бар-ський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магіст-рату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'янихіконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового бу-дівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новомубароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, цер-кви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої,більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливогорозмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився в новий Єрусалим.