Музика, театр, архітектура, образотворче мистецтво

Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний – з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння. Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: пісня про Вайду, дума про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку та ін. Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів – гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали.

Танцювальними жанрами були: гопак, гопачок. Музична освіта поширювалась братськими школами, в тому числі у Кам’янець-Подільському і Львові. Виникає так званий партерний спів: спів по партіях, за голосами (багатоголосний). У І половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як: 1)    побутова пісня для триголосного ансамблю або хору – кант; 2)    сольна пісня із супроводом, а також 3)    цехова інструментальна музика. Канти поділялися (як і книжкова поезія) на релігійно-філософські, любовні, гумористичні. В містах виникають музичні цехи на зразок ремісничих. Перший такий цех виник у Кам’янці-Подільському (1571), дещо пізніше у Львові (1586) і на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. Звідси виникають самобутні ансамблі українських народних інструментів.

Театр: існує з кінця XVI ст. і походить від народних ігор Київської Русі (елементи народної драми, пантоміми, балету, звичай ходити з ляльками; виступи скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників, тощо). Комедійні сцени розігрували під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках. Актори були як виконавцями, так і творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. В кінці XVI ст. виникає шкільний театр при братських школах, який мав навчально-виховне значення, а також використовувався у міжконфесійній боротьбі з католиками. Одноразово з’являється народний театр, репертуар якого складався з містерій різдвяної і великодньої тематики. Популярною була українська побутова драма (наприклад віршована «Трагедія Руська» – автор невідомий).

Архітектура: Культове і цивільне будівництво ділиться на два типи: 1) оборонні споруди-замки; 2) церкви. У цей період формуються особливості українського стилю у кам’яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль поєднується з українським народним, перенесеним з дерев’я¬ного будівництва в кам’яні споруди церков, замків та великих місь¬ких будівель. Набувають поширення зрубні храми (тридільні, або трибанні і п’ятибанні). На жаль вони не збереглися, за винятком: в с.Потеличі Львівської області церква Святого Духа (1555), та церква св.Миколая в Чернівцях (1607). Зводяться замки-фортеці і замки-палаци. Переплановуються і розширюються міста: в Галичині, на Волині і Поділлі (Львів, Луцьк, Камінець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди, Київ з центром на Подолі), відбувається фортифікаційне будівництво на Запорізькій Січі. В 30-40-х рр. ХVII ст. у конструкції і оформленні споруд виразно простежуються риси бароко. В той же час відмічається сильний вплив ренесансу (Львів: будинок на пл.Ринок – «Чорна Кам’яниця», «Успенська церква», вежа, Корнякта, каплиця Трьох Святителів; каплиця Боімів – бароко).

Скульптура: На фасадах, порталах, в інтер’єрах ренесанс¬них будинків, палаців, церков, в іконостасах з’являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений скульптурний портрет у вигляді надгробних пам’ятників померлого на кам’яному ложі, обрамленому складними архітектурними композиціями (надгробки А.Киселя, К.Острозь¬кого). Портретний живопис: портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, старости Мнішека несли в собі змішані риси ренесансу і раннього бароко. Декоративно-прикладне мистецтво: Представлене гончарством, вишивкою, килимарством, вирізьбленням по дереву і каменю, обробкою металу і носило виразно національне забарвлення.

Культура доби Бароко (друга половина XVII- XVIII ст.

Книгодрукування:

Поява книгодрукування на українських землях у XVI ст. — значна віха в розви-тку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національноїсвідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започат-кувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, кни-годрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській іс-торії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст.нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619), М. Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично унезмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львів-ських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

У культурі бароко важливим елементом залишалася спадщина античної літе-ратури, і це знайшло певне відображення в репертуарі видань. Для учнів колегі-умів видавалися твори староримських авторів, інколи з науково-допоміжнимапаратом. З навчальною метою публікувалися латинською мовою твори Корне-лія Непота, Ціцерона, Горація, Лукреція Кара, Вергілія, Теренція Варрони, Плі-нія Старшого. У кінці XVIII ст. у Галичині з'являються і німецькомовні публі-кації на античні теми.

Якщо українська книга кінця XVI — першої половини XVII ст. мала виразніознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, власти-вих тогочасній європейській книжці в цілому.

Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добрерозуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. І коли насильст-вом, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часувсім просвітнім справам українського духовенства прийшов край.

Другий період лаврського друку — це період боротьби її за права Лаври, за їїсвободу друку. Почався цей період після приєднання української церкви у 1686 р.до московського патріархату. Він спробував підкорити собі обидві друкарні Київ-ської православної метрополії — лаврську та чернігівську. У цей час забороняєтьсявидання книг українською мовою, на друкування потрібен був дозвіл патріарха.Синод здійснював контроль за змістом і мовою видань під загрозою жорстоких по-карань. І тому не дивно, що за XVIII ст. ми маємо небагато українських друкованихтворів, але зате з'явилася велика кількість творів рукописних, що випадково поба-чили світ тільки в XIX ст.

У боротьбі за свободу друку, що так довго і так вперто вела Лавра, гору такивзяла Москва. І права Лаври були зламані, вона вже й не протестувала і почала дру-кувати книжки, тільки однакові з книжками московськими. Настав третій, новийперіод лаврського друкарства, що вже цілком ішов під патріотичним «прапором ру-сифікації».

В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст., як уже згадувалося,царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування: були заборо-нені публікації українською мовою.