3. Типологічна характеристика морфологічних категорій повнозначних частин мови. Категорії іменника та мовна картина світу.

3.1. Іменник та його основні категорії: когнітивний аспект проблеми

Відображаючи предмети матеріального світу, людина виявляє їх істотні, відмінні та загальні ознаки. Істотні ознаки предмету функціонально позв'язані між собою, оскільки від них залежить його цілісне сприйняття. Властивість предметів взаємодіяти один з одним є базовою для понять «предметність» та «дія». Статус «предмету» в мові отримує все те, що мислиться як джерело або об'єкт дії.

У свідомості існує зв'язок між граматичним поняттям іменника та поняттям «предмет». Той факт, що в клас іменників ходять також слова, що виражають абстрактні поняття, свідчить про те, що поняття охоплює не тільки матеріальні предмети, тому базовим поняттям граматики у розумінні іменника є не «предмет», а «предметність». Іменник володіє в різних мовах неоднаковим набором граматичних категорій, які специфічно функціонують, і саме тому мають різний вплив на формування та становлення конкретних мовних картин світу. Разом з дієсловом він утворює семантико-граматичний центр морфологічного рівня мовної системи.

До класу іменників належать конкретні назви предметів, а також слова, що називають абстракції, які є витвором людського мислення. Своє опредмечення одержують ознаки {сміливість, білизна, височінь), дії та процеси (хода, читання, біганина), кількості (п'ятірка, третина, сотня), ' властивості (скромність, геройство), почуття і психічний стан (сум, здивування), фізичний стан (хвороба, біль). Переважна більшість абстрактних іменників є похідними словами, утвореними здебільшого від прикметників і дієслів (доброта, переговори). Становлення східнослов'янської абстрактної лексики належить ще до індоєвропейського періоду розвитку мови. За часів праслов'янської єдності абстрактні іменники були вже досить розгалуженою слів, про що свідчать їх еквіваленти у різних словянських мовах. У давньоруськів, а потім староросійській, старобілоруськів і староукраїнській мові ХІ-ХІУ ст. широко представлені різноманітні групи абстрактної лексики. З кінця XIX ст. відбувається активне утворення та проникнення з інших мов абстрактних іменників-термінів.

О. М. Пєшковський підкреслював, що іменник саме тому є іменником, що має здатність опредмечувати. Значення предметності позначається на синтаксичній функції іменника. Первинною його синтаксичною функцією є функція підмета у називному відмінку і функція додатка у непрямих відмінках. А вторинними синтаксичними функціями іменника є функція іменної частини складеного присудка, неузгодженого означення й обставини (тобто іменник виступає усіма членами речення, що доводить його значущість у розумінні дійсності): Твої очі - сизі хмари, Крізь які у день похмурий Пробивається проміння Твого серця золотого (О. Олесь); Я вранці голос горлиці люблю (Л. Костенко).

Важливим є поділ іменників на власні та апелятиви.

Багато антропонімів, етнонімів, топонімів, гідронімів усвідомлюються в концептуально-мовній моделі світу як семантичні одиниці, що мають когнітивне значення, частіше метафоричного характеру, в якому укладені не тільки ознаки одиничного денотата, а й спільні ознаки об'єктів, які співвідносяться. Ім'я власне актуалізує асоціативні зв'язки слів усередині культурного контексту, окресленого певними хронологічними рамками. У міфологічних структурах свідомості багато загальних імен усвідомлюються як імена власні. «Номїнаційний характер» міфологічного світу проявляється у світових сюжетах іменування речей, предметів як результату акту творення, перевтілення.

Власне ім'я можна розглядати як одну з культурних універсалій. В основі утворення багатьох антропонімічних універсалій лежать, наприклад, зоосемізми. Світ слов'ян наповнений Волковими, Медведенко, Бобришевими, світ німців - Беерами, Фоксами і т. ін. Такого роду власні імена, утворюючись від апелятивів, «підсилюють» смислове поле відповідного концепту. Часто антропоніми і топоніми мисляться поза своїм конкретним носієм, набуваючи відносну «автономність», так як залишають за собою прикріпленість до національного мовного типу, іноді стаючи символами. Як правило, більш яскравими і такими, що краще запам’ятовувалися, були власні імена, що мають у своїй семантичній (зокрема, словотвірній) структурі елементи конотації (пор. прізвища запорожців з «Реєстру запорожського війська козацького» на зразок Вовькодавь, Засядьволченко, Убийвовкь, Убийволченко - РЗВ, 21 і наст. 1649 р.).