Джеймс Касл (James Castle)

Прізвище Джеймса Касла відбиває його високі ідеали. Він немов знаходиться у замку, підносячись над своїми лицемірними однолітками. Він відмовляється взяти назад свої слова за будь-яких умов і вчиняє самогубство раніш, ніж його змусять це зробити. Джеймс виплигує з вікна, немов зі свого замку високих ідеалів. Слово “замок” наводить на думку про великі вершини, королів, що підносились над іншими й уявляються неземними і могутніми.

Персонаж Джеймса Касла також має відношення до мотиву падіння, що пронизує усю повість. Смерть Касла викликає паралель з Голденовим поступовим падінням здоров’я, та бійки з Морісом де він, як і Касл, каже, що думає, і бійка ця теж закінчується смертю, щоправда уявною смертю Голдена.

Роберт Еклі (Ackley)

Ім’я Еклі (Ackley [′æklı]) звучить схоже на acne (вугор) - одну з головних його рис. Також є подібність зі словом hackly ([′hæklı], погано зроблений, зазубрений) та вигуками ouch (зойк болі), ecch та ack (вигуки огиди). Ім’я повністю відповідає характеру персонажа, вказує на його головні риси, на те яку реакцію він може викликати, він і Голдена дратує, але в той же час Голден жаліє його, на його прикладі він вказує на фальш, що панує у Пенсі: “Сидимо наприклад у кімнаті, мозолимо язики. І раптом стукає який-небудь вуграстий придурок. Думаєш, його впустять?! І хоч куди бідолашний поткнеться - скрізь двері перед ним замкнені. Там ще було оте дуремарське таємне товариство - я теж побоявся у нього не вступити. А Роберт Еклі, один зануда, весь у вуграх, теж захотів у те товариство. Все ходить і ходить за ними, а вони його не приймають, і квит. Просто через те, що він зануда і весь у вуграх”. Незважаючи на власну відразу до Еклі у кінці повісті Голден каже: “Я знаю тільки одне: мені бракує всіх тих, про кого я розповів. Навіть тих-таки Стредлейтера й Еклі”.

Карл Льюс (Carl Luce)

Голден захоплюється Карлом Льюсом, головним чином через його інтелект - він має найвищий IQ у Вутонській школі. Голден вважає, що це єдине, що у ньому варте уваги.

Карлове прізвище Luce іспанською означає “світло”. Знання - світло, незнання - темрява. Це найкраще характеризує Льюса й відношення до нього Голдена.

Вард Стредлейтер (Ward Stradlater)

Ім’я одного з негативних персонажів теж добре характеризує його. Прізвище цього героя перекликається зі словом straddle (широко розставляти ноги та ін.), що добре змальовує його вдачу, нахабність і самовпевненість.

Як ми бачимо більшість основних персонажів мають імена, що багато можуть сказати про їх характер, про їх звички, про ставлення до них оповідача і, через нього, самого автора. Деякі імена мають складну символіку, як Фібі або Голден Колфілд, інші простішу.

(Дмитро Кузьменко. Символіка імен персонажів повісті “Ловець у житі” Джерома Девіда Селінджера)

Повість «Над прірвою у житі» була опублікована у 1951 році, хоча письменник працював над нею ще під час війни.

П'ятдесяті роки — це суттєві зміни на міжнародній арені, настання періоду «холодної війни», а в США — і маккартизму. Деякі з письменників починають спо-відувати конформізм, тобто пасивне сприйняття існуючого порядку, пристосовництво, невтручання. А такі письменники, як Хемінгуей, Колдуелл, Фолкнер, Стейнбек, активно протестують проти ідеології мовчання (покоління 50-х років у США назвали таким, що мовчить).

Джером Дейвід Селінджер був серед тих, хто не мовчав, хто наважувався говорити правду про свій час, якою б гіркою вона не була. Протестом проти небезпечних тенденцій у духовному житті суспільства і стала повість «Над прірвою у житі». Дія повісті відбувається напередодні 1949 року; в ній відтворено психологічну атмосферу повоєнної Америки.

У центрі повісті — життя і доля Голдена Колфілда, розказані ним самим: улюбленою художньою формою Селінджера була сповідь. Голден, перебуваючи на лікуванні в санаторії для душевнохворих, розповідає про події, що сталися з ним минулого року. Вік героя — 16 років; це та пора, коли людина з дитинства переходить у світ дорослих — світ складний, суперечливий, незрозумілий, іноді страшний.

Ми знайомимося з героєм у скрутний для нього час: його виключили із коледжу; стосунки з товаришами складні, бо він підвів членів фехтувальної команди; він ніяк не порозуміється із сусідом по гуртожитку; свариться з дівчиною, до якої небайдужий, Він один, а проти нього — світ. І Голден не сприймає цей світ, нещирий і мерзенний. Критично він ставиться не лише до інших, а й до себе: «Іншого такого брехуна, як я, світ ще не бачив»; «Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато»; «Я відчував, що в мені прокидається справжній садист». Але і нервозність, і юнацький мак сималізм, і нетерпимість — то форма захисту від зовнішнього світу. «Важкий» підліток виявляється душевно тонким, вразливим, не схильним миритися з писаними і неписаними правилами цього світу. І навіть те, що Голден не встигає у навчанні, його відраховують уже з третьої школи, має пояснення: йому здається безглуздою мета, заради якої вчаться інші («працювати в якій-небудь конторі, заробляти скажені гроші, їздити на роботу на машині або в автобусі по Медісон-авеню, читати газети, грати в бридж і ходити в кіно»).

На відміну від однолітків, Голден сповідує цінності нематеріального порядку. Для нього значущим є світ добра, краси, щирості. Таким світом для Голдена залишається світ дитинства, в якому стосунки людей не замулені умовностями. Винесені в заголовок дещо змінені слова відомої пісні Роберта Бернса «Якщо кликав хтось когось ввечері у житі» в контексті повісті прочитуються і як прірва між «дитячим» і «дорослим» світами, і як глибини, таємниці, «прірва» людської душі.

Внутрішній світ Голдена позбавлений гармонії, хворобливо суперечливий. Голден нещадний в критиці «божевільного світу» і своїх власних недоліків. Він може заздрити, обманювати, зло підмічати і засмальцьований халат старого вчителя Спенсера, і важкий запах сусіда по гуртожитку Еклі, і прищуватість ліфтера Моріса. Цей «тотальний негативізм» героя нестерпний для нього самого.

«І взагалі, навіть якщо ти весь час рятував би людям життя,— роздумує Голден, — звідки б ти знав, заради чого ти це робиш — заради того, щоб насправді врятувати життя людині, чи заради того, щоб стати знаменитим адвокатом». Сумніви ятрять душу Голдена, а його намагання знайти близьких собі за духом людей виявляються марними. Написав твір за свого приятеля Стредлейтера, а замість подяки — грубість. Довірив гарненькій Саллі свою мрію — поїхати до туристичного табору, щоб жити там, біля струмка, добре і весело, а вона розсудливо, по — дорослому повчає та наставляє його.

Наштовхуючись на нерозуміння, страждаючи від самотності, Голден, проте, багато чого навчився за ті два дні волі в Нью-Йорку, які він провів, коли втік зі школи. Основний мотив повісті — де повільне, психологічно переконливе звільнення героя від нігілізму і войовничої нетерпимості, поступове примирення із життям. Голден дійшов висновку, що потрібно жити для Інших. Він «став ловцем у житі».

Мотив ловців — один із найстаріших і найпоширеніших у літературі. Своїм корінням він сягає біблійних часів: Ісус Христос називав апостолів ловцями людей. У Селінджера цей мотив перетворюється на один з таких, що визначають сутність його героя, який поступово знаходить свій шлях і свій сенс у житті.

Я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнючої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою у житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — єдине, чого мені хочеться по-справжньому.

Справжнє життя, справжнє бажання — ці нові інтонації у сповіді Голдена не випадкові. Не прийнявши ідеології конформізму, герой Селінджера водночас заперечує бунт заради бунту. Для нього справжнє життя — це гуманна діяльність. Так Селінджер намагається від «філософії відчаю» перейти до «філософії надії*.

Два дні, проведені Голденом у «великому світі» Нью-Йорка, звели його з проблемами, порівняно з якими власні нещастя стали здаватися вже не такими й значними. «Перехворівши ненавистю», подорослішавши, Голден зрозумів, що, хоча залишитися в щасливій країні дитинства неможливо, в дорослому житті зовсім необов'язково ставати негідником. Герой Селінджера переживає духовне відродження, воскресіння. Письменник уводить у свою повість мотив Різдва: події, про які йдеться, відбуваються наприкінці грудня. Покликання Голдена — нести в жорстокий, недобрий світ добро, гармонію, радість, щирість дитинства. Так, герой Селінджера прагне гармонії в дисгармонійному світі, шукає і не знаходить відповіді на одвічні питання, єретично потрактовує Біблію і поважає Ісуса Христа, який стає йому особливо близьким тому, що за свого земного життя звідав і невизнання, і нерозуміння, і зраду.

Ісус Христос мені імпонує; проте від усієї іншої мури в Біблії я не дуже в захваті. Взяти хоча б отих апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і т. ін., вони поробилися такі добренькі, та поки він був живий, пуття йому з них було, як із дірки в голові... Ісус нізащо б не турнув каналію Іуду до пекла... Ось апостоли, ті запроторили б Іуду у пекло запросто, а Ісус ні, зуб даю.

Трагедія Ісуса Христа, таким чином, асоціюється з трагедією поколінь, які шукають свій шлях у житті. Шукають, помиляються, знову шукають, знову повто-рюють власні та чужі помилки. На тому стоїть історія. Але для Голдена надзвичайно важливо, щоб людина не перетворила покору, спокій і пристосовництво на головні моральні орієнтири, бо звідси починається не просто уніфікація людей — тут бере свій початок духовна смерть людини.

«Над прірвою в житі» — це лірико-психологічна повість. Автор зосереджує увагу на формуванні у людини власного ставлення до світу в процесі глибоко інтимного сприйняття дійсності.

Розповідь ведеться від першої особи: Голден виступає єдиним носієм авторської точки зору. Водночас герой постає немов у двох іпостасях: з одного боку, він 16-річний учень престижного коледжу, з іншого — пацієнт психіатричної клініки, збагачений життєвим досвідом. Така організація художнього твору дає змогу глибше проникнути в психологію героя: перший голос передає живі, безпосередні враження від подій, другий — коригує, заперечує або підтримує попередні оцінки. Просторово-часова організація повісті також сприяє виявленню ліричного начала. По-перше, із життя героя взято такий період, коли він перебуває в стані найвищого емоційного напруження. По-друге, події розгортаються стрімко, швидко. Це також підсилює драматизм сюжету. По-третє, в повісті відсутні події зовнішнього світу. Всю увагу автор зосереджує на аналізі стану душі героя. Але саме зосередженість на переживаннях людини, її роздумах і проблемах дає Селінджерові змогу дослідити об'єктивні соціальні процеси американського життя 50-х років. Звідси відчуття непримиренності автора до конформізму — біди тогочасного американського суспільства.

Повість Селінджера була неоднозначно оцінена сучасниками. Так, Уїльям Фолкнер «Над прірвою у житі» назвав «кращим твором сучасного покоління письменників», а Джон Стейнбек — «незрілою книгою для незрілих читачів». Одні молоді люди, наслідуючи Голдена, носили червоні мисливські шапки «з довжелезним козирком», у такий спосіб виражаючи своє захоплення селінджерівським героєм, а деякі, прочитавши повість, приходили до ідеї бунту як рятівної сили, що має все зруйнувати (саме так, очевидно, вважав убивця Джона Леннона, бо, як потім з'ясувалося, він любив «Над прірвою у житі»).

Зовсім не відсутність чіткої авторської позиції, а намагання зобразити складність життя і складність людей роблять твори Селінджера нелегкими для сприйняття і водночас змушують думати, оцінювати, зіставляти, вирішувати.

Одразу ж після публікації повісті «Над прірвою у житі» Селінджер розпочав роботу над збіркою «Дев'ять оповідань», яку завершив у 1953 році.

На початку 60-х років Селінджер написав декілька повістей. Сам перетворившись на легенду за життя, Селінджер створив міф про сімейство Глассів, який став для автора свого роду відправним пунктом для дослідження і критики американського суспільства. Це була своєрідна квазібіографія.

Цикл про Глассів називають у критиці епопеєю, тому що розрізнені оповідання й повісті (Селінджер ніколи не друкував їх під однією обкладинкою) складають цілісну картину долі та духовних пошуків людини середини XX століття. Цей цикл має вісім складових: три оповідання («День бананової рибки», «Тупташка-невдашка», «У ялику») і п'ять повістей («Френні» та «Зуї», «Вище крокви, будівничі», «Сімор. Вступ», «Шістнадцятий день Хепворта 1924 року»).

Принципова асоціальність, яку почав сповідувати Селінджер, намагання вивести свою творчість зі сфери суспільних чинників життя у сферу чистої духовності — усе це призвело, на думку американських критиків, до творчої кризи письменника. Та якби Селінджер написав лише «Над прірвою у житі», то і це забезпечило б йому всесвітню славу. Селінджерівські герої з «країни дитинства» і сьогодні сприймаються як бунтівники проти усамітнення людини, проти індивідуалізму та бездуховності. Можливо, це і є той сенс життя, якого прагнув Селінджер, щоб зупинитися за крок від прірви — прірви життя.