1. Цінність людського життя у Старому Завіті

Цінність людського життя – одна з центральних тем Божого Об’явлення. Вже в Старому Завіті підкреслюється, що Бог – єдине джерело будь-якого життя; воно від Нього походить⁷, бо й сам Він – Бог, який живе⁸. Коли Бог вдихнув у зліплене з земного пороху тіло віддих життя (Бут. 2,7), тоді людина й стала “живою істотою”; таким чином Бог ділиться своїм життям з людиною і сам входить у її існування⁹. Святе Письмо Старого Завіту говорить також, що людське життя у своїй часовій тяглості суттєво пов’язяне з Богом:

Хто Бога шукає, той знаходить життя (Ам. 5,4); Бог – Той, хто дає життя і відбирає його (Втор. 32,39; 1 Сам. 2,6).

Особливу цінність людського життя – на противагу до життя всіх інших істот – підкреслює той факт, що лише людина у специфічний спосіб бере участь у житті Бога: тільки людина – істота, створена на Його “образ і подобу”, і власне як істота, що живе, вона є образом Бога (Бут. 1,26-27).

2. Цінність життя людини у Новому Завіті

Новий Завіт ще більше поглиблює розуміння цінності людського життя, головно в контексті смерті і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа:

Він сам є Життя (1 Йо. 5,11.20) і Господь життя; Він подолав смерть і веде людину до вічного життя у з’єднанні з Отцем (2 Тим. 1,10).

Святий Павло розуміє життя оправданої людини як участь у житті Відкупителя:

І, таким чином, як через переступ одного на всіх людей прийшов засуд, так через чин справедливости одного на всіх людей приходить життєдайне оправдання (Рм. 5,18).

А дочасне тіло людини, згідно з навчанням святого апостола Павла – це святиня Святого Духа:

Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий – святий, а ним є ви (1 Кор. 3,16-17).

Для цінності людського життя має значення також те, що воно є екзистенцією людини, покликаної до участі в надприродному житті Бога та в Його славі.

Подані вище у загальному змалюванні джерела цінності людського життя вказують на те, що воно – неоціненний дар, вділений людині Богом з любов’ю і з думкою про обдарування її повнотою життя у поєднанні з собою.

Межові ситуації

Проблема моральних меж обов’язку рятувати людське життя з особливою гостротою виникає у так званих межових ситуаціях. Тут ідеться головно про моральний вимір реанімаційних дій та інтенсивної терапії. Складність моральних проблем, пов’язаних з їх застосуванням, полягає в тому, що, з одного боку, вони справді здатні рятувати згасаюче людське життя, а з другого, можуть продовжувати агонію людини, штучно підтримувати вегетативні функції її організму і, тим самим у неприродній спосіб затримувати смерть, лише примножуючи страждання хворого. Звертаючись до питання про межі моральної повинності застосовувати реанімаційні засоби, кардинал Вільйо (Villiot) стверджує, що повинність лікаря – це в набагато більшій мірі застосування засобів, які полегшують страждання, ніж прагнення будь-якою ціною продовжити життя, котре по суті вже не є життям людини як особи, а йде вже до свого природного кінця (Лист, надісланий 03.10.1970 р. на ім’я Папи Павла VI до Генерального секретаря Міжнародної Федерації Католицьких Лікарських Спілок). В Декларації про евтаназію є сказано:

Перед лицем невблаганної смерті, котра наближається, незважаючи на всі вже застосовані засоби, можна свідомо прийняти рішення про відмову від медичних заходів, які принесли б хіба що непевне й обтяжливе продовження життя, не перериваючи, проте, нормальних процедур, необхідних хворому в подібних випадках¹⁰.

З поданого вище випливає, що реанімаційні дії мають свої моральні межі. Непотрібними і неприйнятими треба визнати ті зусилля, які робляться з найменшим шансом на повернення людині достойного життя, на видиме поліпшення здоров’я або якщо вони продиктовані бажанням експериментувати.

У кінці треба підкреслити, що в межових для здоров’я і життя ситуаціях людина, яка вірує – чи то вона в ролі пацієнта, чи то лікаря – повинна усвідомити, що смерть – це ненеминучий фінал земного життя людини, але вона (смерть) не означає остаточного кінця її екзистенції, адже є переходом до якісно нового життя. Тому теж поводиться згідно з вимогами морального порядку той, хто приймає долю такою як вона є й відмовляється від дій, які можуть лише тимчасово продовжити життя, без принципового покращення здоров’я. Таку відмову не можна ототожнювати з евтаназією, адже обов’язок застосовувати звичайні засоби і приймати людське існування разом з тими обмеженнями, які спричинює хвороба або каліцтво, й надалі залишається в силі. Декларація про евтаназію щодо цього питання стверджує:

Якщо, з одного боку, життя – це дар Бога, то, з другого боку, смерть неминуча. Тож конче необхідно, щоб ми, ніяким способом не випереджуючи годину смерті, спромоглися прийняти її в повній свідомості нашої відповідальності та в повній гідності. Смерть дійсно кладе край нашій земній екзистенції, але водночас вона відкриває шлях до безсмертного життя¹¹.