3. Принцип співпраці у злі

Співпраця у злі може бути формальною або матеріальною. Перша має місце тоді, коли співпраця відбувається не лише на рівні дії, але і на рівні намірів, друга – коли введеня у зло відбувається на рівні дій, але співучасник або не знає про це в що саме він є “втягнений”, або не прагне до цього, не бажає цього, не хоче бути причиною цього зла. Іншими словами, формальна співпраця несе у собі узгодженість із поганим наміром і є завжди недозволеною: не є необхідною у цьому випадку фізична співпраця для того щоби стати співучасником поганого вчинку, але вистачає підказка, заохота, згода, а деколи навіть і сам факт мовчання, коли є необхідним та обов’язковим сказати засуд проти зла.

Матеріяльна співпраця, в свою чергу, може бути прямою чи непрямою (деколи говорять близькою чи віддаленою). В першому випадку співучасник виступає у виконавчій єдності з головною діючою особою, в другому – між діями головної діючої особи і діями співучасника існує певний розрив, який допускає різновидні варіанти поведінки головної діючої особи, а не тільки єдину і неукнену можливість.

4. Принцип солідарності та милосердя

Цей принцип сприяє поширенню необхідної практики трансплантації органів, оскільки єднає людей та дозволяє “бути даром” для терплячих братів. Для правильного етичного застосування цього принципу є необхідним взяти до уваги певні етичні критерії про які буде йти мова на наших лекціях стосовно трансплантації.

Тілесний та духовний вимір людини

Глибокі роздуми про людину приводять до висновку, що її не можна сприймати тільки в матеріальних категоріях, тобто як надзвичайно складне поєднання біологічних та фізіологічних функцій. В основі людської істоти лежить духовне начало, виявом якого є розум, самосвідомість, внутрішня свобода і яке водночас зумовлюється надприродним відношенням людини до Бога, Творця.

Ці два виміри людської природи – тілесний і духовний – не є розділені в людині аж до такої міри, що треба було б говорити про два взаємопротиставні начала. Людина у своїй природі ціліснана, і то на стільки, що становить собою нероздільну духовно-тілесну єдність. Психологія й медичні науки говорять тут про психосоматичну єдність, плодом якої є усвідомлення особистого існування в конкретних формах власного тіла та її самореалізація в цілому тілі. Ця духовно-тілесна єдність людської природи сягає так глибоко, що єдність життя в соматичному (тілесному) вимірі має по суті вирішальний характер для якості життя особи, а фізіологічне пошкодження нехай хоч одного органа зачіпає особу в її цілості.

Внутрішня єдність духовно-тілесної природи людини означає, що тіло з притаманними йому функціями є сталим елементом особи, способу її буття, і тому будь-яка дія на тіло – це дія, спрямована на саму особу. В Інструкції Конґреґації Науки про віру про повагу до зародженого людського життя та про гідність його передавання або просто в двох словах Donum Vitae, послідовно стверджуєтся, що:

В силу субстанційного з’єднання з людською душею тіло людини не можна вважати лише поєднанням тканин, органів і функцій; його не можна оцінювати на рівні з тілом тварин, бо воно є суттєвою частиною особи людини, яка завдяки тілу існує і через нього виражається [...]. Втручання в людське тіло стосується не тільки тканин, органів та їхніх функцій, а зачіпає також – на різних рівнях – саму особу⁵.

До цього часу наука ще не дала повного визначення терміну життя. Про те ніякі сумніви не можуть похитнути того факту, що воно пов’язане з інтеграційними функціями організму. Щодо особи, то це функції, які входять (і то суттєво) у її структуру, і тим самим беруть участь у її гідності. Крім того, тут лежить основа (у природному вимірі) і цінність самого людського життя; життя означає для людини можливість самозреалізуватися. У цитованій Інструкції Donum Vitae стверджується:

Фізичне життя, яке дає початок існуванню людської істоти у світі, звичайно ж, не вичерпує собою всієї цінності особи і не є найвищим благом людини, яка покликана до вічності. Однак, воно становить собою, у певному значенні, його “основну” цінність, позаяк власне на основі фізичного життя будуються і можуть розвиватися усі цінності людської особи⁶.

Проте не можна забувати, що життя людини – це насамперед дар Божий, дар Того, Хто є найбільшим і остаточним гарантом цінності людського життя. Без цього надприродного відношення людського життя до Творця тяжко було б переконливо обгрунтувати, наприклад, цінність життя каліки, людини, позбавленої здатності мислити, нездатної пересвідчитися у своїй свободі та нездатної розвивати власні природні обдарування. Тож треба тут особливо підкреслити, що цінність життя людини, як і її особиста гідність, знаходить своє обгрунтовування й отримує остаточну засаду у зв’язку, який єднає її з Богом, Творцем і Відкупителем. Саме завдяки цьому надприродному зв’язку людина стає спроможною пізнати цінність свого існування.