Етичні погляди та навчання Католицької Церкви про евтаназію

Навчання Католицької Церкви в першу чергу походить із визначення священного характеру життя людини як створіння Божого, примату особистості над суспільством, з чого і виникає обов’язок влади охороняти невинне життя. Такими є основні принципи у відношенні до яких навчання Католицької Церкви ніколи не може змінитися⁷⁰.

Споглядаючи у світлі віри на наше життя, ми можемо ствердити, що:

Недоторканість права на життя з моменту зачаття аж до смерті невинної людини є знаком і вимогою недоторканості особи, якій Творець подарував життя⁷¹.

Папський Учительський Уряд висловлюється у енцикліці Evangelium Vitae з авторитетністю майже непомильною:

У згоді із Маґістерією моїх Попередників⁷² і згідно з єпископами Католицької Церкви, підтверджуємо, що евтаназія є серйозним порушенням Закону Божого як морально неприпустиме свідоме вбивство людської особи⁷³. Ця доктрина спирається на природнє право і Святе Письмо, передана Традицією і викладається особливою і загальною Маґістерією Церкви⁷⁴.

Охорона здоров’я та дбання про людське життя на всіх етапах його розвитку та у всіх його проявах – є одним з характерних елементів євангельської проповіді, які нам рішучо та з пророчою відвагою пропонує Учительський Уряд Церкви.

Стосовно цієї теми, ми розглянемо більш детальніше Декларацію про евтаназію Св. Конґреґації у справах Доктрини Віри з 5 травня 1980 року, твердження якої були більш ширше потрактовані у Evangelium Vitae з 25 березня 1995 року, нн. 64-67.

Декларація про евтаназію

Права і цінності, що належать людській особі, займають важливе місце серед питань, які дискутуються сьогодні. При цій нагоді, ІІ Ватиканський Екуменічний Собор, ще раз торжественно потвердив, унікальне достоїнство (гідність) людської особи. Власне тому Собор засуджує злочини супроти життя як:

Будь який вид вбивства, геноциду, евтаназії або добровільного самовгубства⁷⁵.

Людське життя є основою усіх людських дібр, є необхідним джерелом і умовою кожної людської діяльності і суспільства. Більшість людей відноситься до життя як до чогось священного, притримуючись думки, що ніхно неможе добровільно його забрати, хоча віруючі бачать у житті щось більше – дарунок Божої любові. Вони покликані зберігати його і робити його плідним, а для цього є необхідним виконання цих трьох застережень:

• Ніхто не може робити замаху на життя невинної особи без протиставлення Божої любові до цієї особи, без порушення фундаментального права, без вчинення злочину найбільшої ваги.

• Кожен має обов’язок провадити своє життя у згідності з Божим планом. Це життя довірене кожній особі як добро, що мусить приносити плоди вже тут на землі, але знаходить свою повноту тільки у вічному житті.

• Навмисне спричинення власної смерті, або самогубство, рівняється до вбивства; така дія зі сторони особи розцінюється як відкинення Божого маєстату та спасаючого плану. Більше того, самогубство є часто відмовою любити себе, відкинення природнього інстинкту жити, втеча від обов’язків справедливості і милосердя, стосовно ближнього, спільноти або цілого суспільства. Хоча, загально визнано, що існують окремі психологічні фактори, які здатні руйнувати відповідальність, навіть цілковито її відсувати. Однак потрібно чітко розрізняти самогубство від жертви власного життя для вищої мети, як наприклад Божої слави, спасіння душ, або ж для служіння власним братам, людина жертвує своє життя чи ставить його у небезпеку (Ів. 15,14).

Далі у цій Декларації про евтаназію стверджується, що:

Ніхто і ніщо не може дати дозвіл на вбивство невинної людської істоти: нехай то плід чи ембріон, дитина чи дорослий, стара людина, невиліковно хвора чи при смерті. Крім того, ніхто не може прагнути цього вбивчого акту для себе самого чи для іншої людини, довіреній його відповідальності, ані не може давати дозволу на те вбивство чи то, безпосередньо, а чи опосередковано. Жодна людина не може наказувати робити це законним шляхом, ані взагалі дозволяти таких дій. Тут постає суттєве питання про порушення Божого закону, про образу гідності людської особи, про злочин проти життя, про замах проти людини як такої⁷⁶.

Можливий випадок, що через причину довготривалого і невиносимого болю, через глибоко особисті і інші причини, люди піддаються вірі, що вони можуть легально просити про смерть для себе або для інших. Хоч у цих випадках вина особи може бути зменшеною або повністю відсутня, все ж помилка судження у яке попадає совість, можливо у добрій вірі, не міняє природи цього акту вбивства. Благання тяжко хворих людей, котрі інколи просять про смерть не завжди повинні розумітися як натяки правдивого бажання евтаназії; вони як правило є випадками болісного благання про допомогу і любов. Те, чого справді потребує хвора особа поза медичним піклуванням – це любов, людська і надприродна теплота котрою хвора особа мусить бути оточеною тими, які є для неї близькими – батьки, діти, лікарі чи медсестри.

Хоча і є неприйнятими такі дії, які безпосередньо руйнують життя людини, що страждає і вмирає, все ж таки необхідною справою є допомога їй, щоб вона могла зберегти в ці тяжкі моменти людську гідність і з гідністю відійти з цього світу. Можна приносити полегшення людині, що страждає, даючи їй ті засоби, які втишують біль або відключають свідомість, навіть якщо б вони викликали пришвидшення моменту смерті. Така допомога не може, однак, зашкодити приготуванню до зустрічі з Богом, а також виконанню особою, що вмирає моральних зобов’язань щодо найближчих (питання заповіту, спадку, тощо).