Термінологічні уточнення

У біоетичній літературі зустрічаємо багато розрізнень, які в свою чергу спричинюють термінологічне замішання.

Перше розрізнення на яке слід звернути нашу увагу – це є те, що стосується наміру особи, і тому можемо говорити про пряму і непряму евтаназію, так само як розрізняється між прямим та непрямим самогубством, прямим та непрямим абортом, прямою та непрямою стерилізацією. Фактично зі словом евтаназія вказується лише на пряму евтаназію, розуміючи під цим терміном будь-яке втручання, яке само в собі чи в намірі особи є скероване щоби пришвидшити чи заподіяти смерть.

Натомість, коли ми говоримо про непряму евтаназію, маємо на увазі вчинок, який може пришвидшити чи заподіяти смерть хворому, але без того щоби це було прямо бажаним зі сторони особи: отже тут бракує будь-який намір прямо спрямований на вбивство. Пришвидшення смерті може бути наслідком чи небажаним побічним ефектом, навіть якщо і передбаченим з певної терапевтичної дії, коли є розумна пропорційність між вчиненим добром та заподіяним злом (принцип подвійного наслідку, наприклад, під час досить важкої обезболюючої терапії, яка ускладнює дихальну функцію хворого у термінальній фазі). Для того щоби уникнути непорозумінь, у цих випадках звичайно не говориться про евтаназію.

Друге розрізнення на яке слід звернути нашу увагу – стосується засобів, за допомогою яких виконується евтаназія, можемо говорити про активну евтаназію (чи дієву, якщо смерть є заподіяна внаслідок певної дії чи вчинку, як наприклад, дати отруту) та про пасивну евтаназію (чи бездієву, якщо смерть настає внаслідок невиконання якогось вчнинку чи необхідного втручання, як наприклад, подача кисню хворому із важким ускладненням дихальних шляхів або дієта з нульовою кількістю калорій). З етичної точки зору, якщо існує пряме евтаназійне бажання, не має практично великої різниці між тим, в який спосіб вбити цю особу.

І на закінчення, є досить поширеним називати добровільною евтаназією цю практику, у якій запитується згоду зацікавленої особи (практично мова йде про допомогу в самогубстві), та недобровільну евтаназію – коли хворий не може дати своєї добровільної згоди (наприклад, особа в стані коми, психічно неповноцінна людина, яка неспроможна володіти собою).

Евтаназійна ментальність

Секуляризована культура, яка вивищує гедоністичні та утилітаристичні аспекти існування, поширила сенс зростаючого страху перед болем та смертю. Першим поштовхом для розвитку цієї ідеології на захист евтаназії стала поява відомого «Маніфесту евтаназії» опублікованого в журналі «The Humanist» у липні 1974 року, та підписаного більше як 40 відомими людьми, між якими були і лауреати Нобелівської премії Моно (Monod), Полінг (Pauling), Томпсон (Thompson). У цьому Маніфесті зокрема говориться:

Ми стверджуємо, що є неморальним приймати чи нав’язувати терпіння. Ми віримо в цінність та гідність особи, з чого і виникає необхідність дозволити їй свобідно раціонально покерувати своєю особистою долею⁶⁸.

Іншими словами, тим, хто терпить від невиліковних хворіб, дійшовши до останньої стадії, слід запропонувати заходи для легкої та обезболюючої смерті.

Ідеологія якісного життя схвалює застосування Заповіту життя (Living will). Із цим заповітом, особа просить у рідних та у лікарського персоналу, що коли б вона знаходилася у стані важких терпінь чи в умовах життя якісно неприйнятих і не могла б володіти собою, щоб були відмінені лікування і особливо терапії підтримання життя. Такий заповіт вказує нам на ментальність, яка може спричинити і узаконення евтаназії, як це відбулось у 2000 році в Нідерландах⁶⁹.

Яким чином законодавство України торкається проблеми евтаназії? Питання евтаназії є врегульоване в Основах законодавства України про охорону здоров’я у статті 52, у якій мова йде про «Подання медичної допомоги хворому у критичному для життя стані».

Питання евтаназії вирішено у третій частині цієї статті категорично:

Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії, тобто навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого, з метою припинення його страждань.

Згідно з цією статтею, медичні працівники зобов’язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначається Міністерством охорони здоров’я України, відповідно до сучасних міжнародніх вимог.