Смертна кара у св. Письмі

У Старому Завіті ми знаходимо прогресуюче обмеження та юридичне застосування приватної помсти, через заснування міст-притулків (Втор. 19,4-6), де ненавмисний вбивця може шукати притулку та відбути судовий процес⁴², через введення lex talionis⁴³ і, з впевністю не через другорядний фактор, а саме через фактор вияснення категорії особистої провини⁴⁴, яка привела до остаточного відкинення визначення колективної провини⁴⁵.

У Новому Завіті ми не маємо жодного прямого схвалення кари смерті, окрім лише можливого одного неясного тексту, згідно якого законна влада:

Вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло (Рим. 13,4).

З іншого боку є також загально визнаним, що в Новому Завіті не має також жодного особливого відкинення кари смерті, що в кожному разі не відповідає духові lex nova. В Нагірній проповіді, Ісус власне зазначає перевищеною вищою справедливістю Царства старий закон відплати:

Ви чули, що було сказано: Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу (Мт. 5,38-39, (пор. Лк. 6,29)).

Господь протиставить без компромісу старій логіці відплати – нову логіку прощення та пошанування особи, навчаючи нас читати історію в есхатологічній перспективі Царства та кінцевого об’явлення божої справедливості.

Відповідно до навчання Нагірної проповіді, Ісус Христос відкидає підтвердження засуду блудниці, для якої закон стверджував смерть каменуванням, і встановлює новий спосіб відносин до скитальців через прощення, довіру та повагу⁴⁶.

Кара смерті та Традиція

Будучи вірними євангельській проповіді, переднікейські Отці, серед яких Ігнатій Антіохійський, Климент Олександрійський та ін., були здебільшого наставлені ворожо до кари смерті, так як і до війни, до військової служби та до всіх інших проявів насильства.

Але з приходом Християнської Імперії змінюється ставлення теологів та душпастирів до політичної влади та до застосування насильства з її сторони. Св. Августин, хоча і надалі заперечував ідею, що не можна вбити людину, щоби спасти своє власне життя, з іншого боку схвалював вбивство зі сторони солдата або цивільної влади для оборони спільного добра, особливо коли це стосується Церкви у її боротьбі проти єретиків⁴⁷. Цілком відмінним є бачення св. Івана Золотоустого, який застосовує стосовно єретиків притчу про кукіль та пшеницю і в такий спосіб не дозволяє на застосування кари смерті супроти них, а радше пропонує унеможливити їх проповідництво та сіяння єресей поміж християнами⁴⁸.

Починаючи від Середньовіччя все більше і більше стверджувалось переконання дозволеності кари смерті, яку мала б право застосовувати законна влада⁴⁹, а противна опінія, яка базувалась на радикалізмі першоджерел, вважалася єретичною.

Св. Тома оправдує вбивство злочинця застосовуючи аналогію між ампутацією хворого органу, з метою вилікування фізичного тіла, та прирівнює це до вбивства злочинця, хворого органа суспільства, для того щоби зберегти добробут соціального тіла⁵⁰.

В енцикліці Папи Пія ХІ Casti connubii (Непорочне Подружжя) з 1930 року, ми знаходимо засудження абортивних законів та заборону висловлену супроти законної влади у позбавленні життя невинних осіб, але Папа ясно стверджує, що це можна робити зі злочинцями:

[...] Бо життя як матері, так і дитини однаково святе, і ніхто не має права його відібрати, навіть державна влада. Немає найменших підстав виводити право на вбивство невинної дитини з права меча (ius gladii), тому що воно дійсне тільки супроти винних⁵¹.

Традиційне навчання стосовно дозволеності кари смерті, як би вона не була оправдана, на даний час ставиться все більше і більше під сумнів багатьма авторами як у світській сфері, так і в сфері теології, залучуючи деякі голоси католицького єпископського уряду⁵².

У Мт. 5,38 ми зустрічаємо відкинення відплатницької логіки, яка полягала у lex talionis (законі відплати). Нова логіка, що її нам пропонує Ісус, вказує на вимоги нової християнської етики, які поширюються та перемінюють людську реальність, включаючи ділянку карного права. У Нагірній проповіді та в цілому своєму навчанні, Ісус навчає нас, що будування кращого суспільства, цілковито відновленого, не отримується через приниження та придушення життя тих, хто помиляється, але навпаки, помножуючи добро та надаючи усім можливість прощення⁵³.

“У світлі Євангелія та людського досвіду”⁵⁴ Церква все більш глибше усвідомлює таїнство людини та оцінює вартість її життя та недоторканості її гідності, в такий спосіб, що деякі заключні практики, які намагалися вивести з принципів природнього закону – як наприклад право Держави на застосування кари смерті – з часом виявляються не зовсім досконало узгоджені з євангельською проповіддю і отож їх залишається в стороні.