Традиційне навчання стосовно необхідної оборони

Згідно з римським правом, було дозволеним оборонятися, вдаючись до вбивства нападника, коли виникала загроза власного життя, особистої цілості та стиду, але не коли йшлося про матеріальні блага.

Природня рація – навчав юрист Гай – дозволяє обороняти самих себе²⁸.

Найстарші Отці Церкви, щоб залишитись вірними євангельському духу та прикладу Ісуса Христа, висунули заперечення проти будь-якої форми насильної оборони, особливо якщо вона переходить межі дозволеного – вбивство нападника. Св. Августин, навіть якщо і припускає, з однієї сторони, вбивство ворога на війні зі сторони солдата, чи якогось єретика або злочинця зі сторони цивільної влади, то з іншої, забороняє окремим особам право на вбивство з метою оборони особистого добра, включаючи добро життя. У своєму творі De libero arbitrio він пише:

Як я можу думати, що є вільними від непоміркованого бажання ті, що обороняють із зброєю такі добра, як: життя, свобода, стидливість, які вони можуть втратити навіть не хотячи, або навіть якщо і не можуть це зробити, на що служить осягати ці добра, аж до вбивства людини?²⁹.

Починаючи від V століття католицька теологія прийняла теорію оборонного застосування насильства. Кодекс Цивільного Права Юстиніяна (530 р.), у якому римське право застосовувалось як норма для християнської держави, застосовував принцип необхідної оборони, в такий спосіб, як він був застосований у латинській юридичній традиції, ідентифікуючи його без сумніву з природнім правом:

Є справедливим відкинути насильство, вдаючись до насильства і таке право походить з природи³⁰.

Тут мова йде про спільний моральний досвід, визнаний дійсним філософами, теологами, юристами будь-якої школи та епохи, навіть якщо і по різному оправданий з раціональної точки зору.

Принцип необхідної оборони, так як він був визначений теологічною традицією та значною мірою західньою юридичною традицією, стверджує те, що є дозволеним відповісти на (фізичне) насильство вчинком чи дією, через яку можна ранити чи вбити нападника, якщо на це є ці три умови:

1. йдеться про несправедливий напад в дії;

2. здійснити лише сам мінімум необхідного для відкинення нападу;

3. шкода заподіяна нападникові має бути пропорційною до шкоди, яку намагається уникнути, тобто, щоби нанесене зло було пропорційним відносно добра, котре обороняється.

Ці умови вимагають короткого вияснення:

1. Напад (чи агресія) в дії

Напад є вчинком об’єктивно спрямованим на шкоду когось: це може стосуватися фізичної цілості особи, чи того, що належить особі, як наприклад, матеріальні добра в законному її володінні, або заподіяти шкоду у особистій сфері, як у випадку осквернення почуття сорому. Напад (чи агресія) мусить бути в дії: якщо би це вже відбулось, не йшлося би тут більше про оборону, а про помсту; якщо б, натомість, це ще мало би статися, не йшлося би тут про відкинення нападу (чи агресії), але наміру, який би міг навіть і ніколи не бути здійсненим.

Напад (чи агресія) повинен бути несправедливим, а загалом, кожна агресія супроти особи чи її добра є несправедливою³¹. Тут виникає спірне питання стосовно об’єктивності несправедливості: дитина, що наставляє на когось пістолет не усвідомлює, що вона робить, і її вважають об’єктивно несправедливим нападником (агресором), в той час як на суб’єктивному рівні цього не можна сказати, бо вона не є особистістю морально відповідальною за свої вчинки. Щоби могти оправдати оборону застосовуючи грубість чи насильство лише проти несправедливої об’єктивної агресії (чи нападу) – з цим погоджуються католицькі автори і знаходимо про це згадку також і в Evangelium Vitae:

Але, на жаль, буває і так: щоб знешкодити нападника, іноді доводиться позбавити його життя. В такому випадку спричинення смерті належить присвоїти самому нападникові, що наразив себе, навіть коли він несповна розуму і не підлягає моральній відповідальності. (EV., н. 55)³².