НеОбхідна оборона Що нам каже св. Письмо про необхідну оборону?

В Святому Письмі Старого Завіту ми не знаходимо текстів, які б прямо трактували питання необхідної оборони, але навіть якщо ми і не маємо точних вказівок стосовно цієї проблематики, то принаймі Новий Завіт дає нам корисні вказівки для її християнського розуміння та правильного застосування необхідної оборони у певних життєвих небезпеках.

Перш за все, саме життя Ісуса є об’явленням, тобто введенням в поведінку людей звичаїв Бога та етичного наказу для кожного християнина. Пригадаймо собі в яких умовах жив сам Ісус Христос – Син Божий. Ісус жив в умовах ворожості та насильства, вже від народження, коли будучи переслідуваний Іродом, мусить втікати в Єгипет (Мт. 2,13); під час прилюдного життя його честь та поведінку несправедливо осуджують аж до тої міри, що виникає бажання вбити його, але його реакція на погрозу смерті є втеча²⁴ і наприкінці у Гетсиманському саді, коли на нього напали та його зв’язали він добровільно зрікається будь-якої спроби оборони – яка з впевністю була б необхідною²⁵ – натомість він виліковує вухо слузі, що його був відтяв Петро своїм мечем.

Ця відмова обороняти себе самого та свої права не є випадковою: у відмові оборони, Ісус виявляє приставання до волі Отця²⁶ та до його місії – віддати справедливо життя за несправедливих людей. У відмові оборони, Ісус каже, що така відмова є виявленням логіки Царства Небесного, логіки, яка противиться царствам цього світу (Ів. 18,36). В дійсності, відмова в обороні від несправедливого нападу – є ціллю усієї проповіді Ісуса: він не обороняє себе зброєю, але засвідчує правду. В такий спосіб вимальовується парадоксальна логіка, яка керує боротьбою між правдою та насильством, ця спасительна логіка хреста, якої Петро не зрозумів коли відмовляв Ісуса, щоби не йти на зустріч смерті, провокуючи тим самим обурену реакцію Господа:

“Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське”. Тоді Ісус сказав до своїх учнів: “Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною...” (Мт. 16,23-24).

Ці зворушливі слова кидають нове світло стосовно проблеми насильства: любов аж до кінця, яка є властиво серцем праці та місії Ісуса, знаходить у насильстві свою досконалу протилежність. Між Євангелієм та насильством є докорінна невідповідність, і відмова в обороні зі сторони Ісуса є вісткою цієї альтернативи.

В такій перспективі слід перечитувати всі євангельські навчання щодо відносин стосовно ворогів, які нам наказують та нас заохочують до прощення отриманих образ, навіть якщо і ясно не забороняють необхідну оборону²⁷. В Нагірній проповіді (Мт. 5, 38-48), новий закон любові протиставиться законові відплати “око за око, зуб за зуб”.

Ви чули, що було сказано: Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому й плащ. І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві. Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся.

Ви чули, що було сказано: Люби ближнього твого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте лише братів ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий (Мт. 5, 38-48).

Це не був у жодному разі жорстокий закон, але навпаки, представляв собою справжній етичний прогрес, встановлюючи точні обмеження права помститися. На його підставі, право на приватну помсту – протягом тривалого часу одинока та головна форма карної справедливості – було юридично обмеженим та упорядкованим, в такий спосіб, щоби не послужити на вилиття особистої ненависті, але було скерованим на оборону суспільства, яке являється головним завданням самого права.

Новий Закон не суперечить відверто необхідній обороні, але виключає з однієї сторони помсту, оскільки вона є проявом покарання та звинувачення стосовно ворога. З іншої сторони є цілком зрозумілим, що проповідь євангельскої етики переступає межі заборони помсти і пропонує парадоксальні відносини стосовно ворога: прощення. Перемогти зло добром – це щось більшого ніж помститися:

• це мати довір’я у силу любові;

• це відкинення сили насильства;

• це повернення ворогові його гідності дитини Божої, визнаючи його братом.

“Підставити іншу щоку” це символічний жест, який включає в собі відкинення будь-якої форми насильства. Цей новий дух – дух прощення – надає життя вчинкам та навчанням апостольської спільноти. Гідний прикладу є текст св. Письма, у якому апостол Павло картає вірних за те, що вони звертаються до поганських трибуналів у їх суперечках:

А то брат з братом судиться, а й перед невірними! Вже це взагалі для вас пониження, що судитеся між собою. Чого б вам радше не стерпіти кривди? Чого б вам радніш не зазнавати здирства? Ви ж, навпаки, самі кривдите та обдираєте, та ще й братів! (1 Кор. 6,1-8).

Першою поразкою християнського життя – це є сварки, але до неї додається ще одна – нездатність нести тягар несправедливості, можливо зрікаючись чогось особистого.

Те саме знаходимо і в іншому тексті св. Письма, у якому йде мова про те, що переносити прикрощі, терплячи несправедливо покарання без реагування, не є обов’язком слуг у відношенні до свого пана, але більш загальним обов’язком християн перед поганими відношеннями, тому що:

Яка бо похвала страждати, коли вас б’ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо – це благодать у Бога. Власне, на це ви покликані, бо й Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами (1 Пт. 2,18-25).