Сучасна міжнародно-правова база дипломатичного протоколу

Норми протоколу базуються на чотирьох основних джерелах: міжна­родному праві, міжнародному звичаї, державному праві, національних традиціях та особливостях. Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р. у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів. В основу те­ксту Конвенції було покладено проект, підготовлений Комісією міжнаро­дного права ООН у ході робіт із кодифікації дипломатичного права, роз­початих у 1955 р. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Конвенція 1961 р. визначає: порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й заснування постійних дипломатичних представництв; функції дипломатичного представництва; порядок акредитації дипломатичних представників; права й обов'язки дипломатичних представників; обов'язки держави перебування надавати всі можливості для вико­нання функцій дипломатичних представництв; класифікацію глав дипломатичних представництв; старшинство в дипломатичному корпусі; імунітети й привілеї дипломатичних представництв і дипломатич­них агентів; порядок використання державної символіки акредитуючої держави на приміщеннях представництва; порядок  припинення   функціонування  дипломатичних   представ­ництв. "Віденська конвенція про консульські зносини" від 24 квітня 1963 р. -основне джерело сучасного консульського права, вона, зокрема, регла­ментує окремі протокольні питання діяльності консульських установ і консульських посадових осіб. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських відносин між державами і відкриття консуль­ської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок при­значення і допущення глав консульських установ; старшинство між гла­вами консульських установ і порядок старшинства між консульськими посадовими особами консульської установи; переваги, привілеї та імуні­тети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та ін­ших працівників консульських установ, зокрема порядок користування державним прапором і гербом акредитуючої держави. Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 p., є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направ­лення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила ви­користання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого рангу, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним. Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує дія­льність постійних представників та постійних представництв держав при міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на конференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егі­дою. Іншим джерелом, що формує протокольні норми, є міжнародний зви­чай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний зви­чай, є форми та правила складання дипломатичної кореспонденції, по­рядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів тощо. Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; нор­ми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу тощо. Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні традиції та особливості.