Поняття та основні етапи розвитку дипломатичного етикету

 Етикет – зовнішня фор­ма моральної сутності людини. Французьке слово має в рідній мові два значення. Перше значення – це «ярлик», «етикетка», «товарний знак». Друге – «церемоніал», «етикет». Другий, сучасний зміст слово отримало в XVII ст., у часи Людовіка XIV. Тоді для запрошення на придворні бали почали розсилати спеціальні картки, де було вказано час, місце, форма одягу, обов’язкові правила поведінки придворних на балу. Оскільки ці картки називалися «етикетками», самі правила стали називатися «етикетом». Вирізняють кілька видів етикету: придворний етикет – строго регламентований порядок і форми об­ходження, встановлені при дворах монархів; дипломатичний етикет – сукупність правил і норм поведінки диплома­тів та офіційних осіб під час різних офіційних і неофіційних заходів; військовий етикет – зведення загальноприйнятих в армії правил, норм, манери поведінки військовослужбовців в усіх сферах їхньої діяльності; світський етикет – сукупність правил і норм поведінки, які регламе­нтують зовнішні прояви людських стосунків; діловий етикет – сукупність правил і норм поведінки, які регламентують відносини ділових людей.

Інститут дипломатії є одним із найстаріших у відносинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. У стародавні часи не існувало якихось певних юридичних правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були постійні. У період Стародавньої Греції починає формуватися багатостороння дипломатія, яку в теорії міжнародного права іноді називають "конференційною дипломатією". У період Римської імперії (І—V ст.) докорінно змінюються зовнішня політика і дипломатія. Дипломатія перетворилася на відповідну службу чиновників. епоха Середньовіччя дала значний поштовх для розвитку відповідних норм звичаєвого права: спочатку у відносинах між грецькими державами, а пізніше — з мусульманськими. Значне місце у розвитку дипломатії посідала Апостольська Церква. Латинська мова визнавалась дипломатичною мовою всіх держав. Переломним моментом в історії дипломатії і дипломатичного права стала поява постійних дипломатичних представників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), роз­ташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники деяких держав з'являються також у Парижі та Лондоні. Відносини Росії із Західною Європою набули дипломатичного характеру лише у XVIII ст. Це було зумовлено тим, що у XVI—XVII ст. вони мали випадковий характер і були винятком із того порядку замкнутості, в якому перебувала Московська держава. Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипломатичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цього інституту. з 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни. В умовах ядерної небезпеки людство почало розуміти, що війна вже не є ефективним і прийнятним засобом вирішення спорів, і що лише переговори, тонка та вміла дипломатія можуть врятувати світ від загибелі, а існуючі міжнародні проблеми настільки ускладнилися, що вимагають участі з боку професіоналів (дипломатів).

Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньоруської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Особливо активними були дипломатичні відносини України під час визвольної війни 1648—1657 рр. Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія пройшла складний шлях розвитку, який збігся з формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-визвольної війни. Попри всі невдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реалізацію головного напряму Богдана Хмельницького на створення незалежної Української держави. У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим і значним поштовхом до створення простору для виявлення демократичних тенденцій, розширення повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається постійне представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньополітичної діяльності України у післявоєнні роки. Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний суверенітет України. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалежності України українська дипломатія продовжила справжню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої держави.