1.1.6. Політична система, державне управління та регулювання на трансформаційному етапі розвитку держави

Багато десятиліть найкращі уми людства зайняті теоре­тичними та практичними пошуками такого стану суспіль­ства, коли відносини держави і людини були б взаємодопов­нюючими началами суспільного життя. Такими вони можуть стати тільки в разі, якщо іх зусилля будуть спрямовані на взаємодію та взаємосприяння. Тобто, коли системоутворю­ючим фактором — ціллю, метою — політичної системи су­спільства буде реалізація принципів громадянського суспіль­ства, а сама політична система будуватиметься на принципах демократичної, правової держави та реалізовуватиме їх.

Ідея громадянського суспільства, зокрема, полягає у відмові держави від регламентації та управління (регулювання) всією сукупністю соціальних зв'язків, від тотальної відповідаль­ності за рішення будь-якої соціальної проблеми. Держава зобов'язана сприяти створенню комплексу правових та інших нормативних умов, реалізація яких у життєво значущі цінності — справа самої людини. Тим самим особа зі спо­живача наданих державою послуг перетворюється в актив­ний елемент суспільного життя, який визначає свої загаль­нолюдські потреби, сприяє створенню відповідних умов їх досягнення та реалізує їх.

Ідея громадянського суспільства на перше місце у сут­ності держави ставить співвідношення загальнолюдського та класового.

Доцільно розглянути це питання в системно-історичному аспекті системного підходу.

З набуттям Україною незалежності марксистське розу­міння держави, що виникло півтора століття тому і яке більше сімдесяти років сприймалось радянським суспільством як єдино правильне та незмінне, з урахуванням історичного досвіду і сучасного рівня наукових знань потребує критич­ного переосмислення та уточнення.

«Політична влада у власному значенні слова, — писали К. Маркс і Ф. Енгельс, — це організоване насильство одного класу для пригноблення іншого»¹⁸. «Держава, — стверджу­вав Ф. Енгельс, — не що інше, як машина для пригноблення одного класу іншим»¹⁹.

Наведені та інші подібні положення, що визначають сутність марксистського розуміння держави в суспільстві з антагоністичними класами, починаючи з другої половини 40-х років XIX ст. і до Жовтневої революції та початку побудови соціалізму мали прогресивну роль у поясненні походження, сутності, функціонування і розвитку держави.

Марксистський підхід орієнтував на пріоритет примусо­вого, насильницького боку держави, на загострення класо­вих суперечностей і боротьбу всередині окремих країн та на міжнародній арені. Тому зрозуміло, що у зв'язку з докорін­ними змінами, які відбулись у світі після Другої світової війни, трактування держави виключно з класових позицій вступило в суперечність з ходом розвитку держав не тільки в капіталістичних країнах Заходу, а й у Радянському Союзі.

Важливо зазначити, що марксистський підхід до тракту­вання держави відхиляв інші вчення про державу в захід­ноєвропейській соціал-демократії і сучасних буржуазних теоріях. Для них характерний розгляд держави як інститу­ту соціального компромісу і досягнення загального блага.

Будь-яка держава поряд із вирішенням виключно класо­вих завдань виконує і функції загальнолюдського призна­чення, без яких не може існувати жодне суспільство. До та­ких функцій належить насамперед забезпечення суспільних потреб: організація охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, захисту навколишнього середовища, організа­ція функціонування транспорту і зв'язку, боротьба з епідемі­ями, злочинністю, заходи щодо запобігання війні та забезпе­чення миру тощо.

Поєднуючи в собі, таким чином, і класове, і загальнолюд­ське, держава виступає водночас і як організація політичної влади суспільства, і як його єдиний офіційний представник. Згідно з цим вона покликана забезпечити виконання як загальних справ, що випливають із природи будь-якого су­спільства, так і специфічних класових завдань.

Розкриваючи співвідношення загальносоціальних і кла­сових засад держави в сучасних умовах, пріоритет надається загальнолюдським цінностям. Така гуманістична тенденція особливо наочно виявляється в останні десятиліття в розви­нених державах Європи і Америки.

Держава, що є переважно засобом соціального компромі­су, відповідає рівневі розвитку демократії, яка характеризуєть­ся ідеологічним плюралізмом, гласністю, багатопартійністю, вільними виборами, поділом влади, верховенством закону, охороною прав і свобод особистості, наявністю високоавто­ритетного і незалежного суду тощо.

Найбільш високим ступенем в усій багатовіковій історії розвитку держави є правова держава, межі влади якої, а також формування повноважень, функціонування суворо засновані на праві, головне призначення якого — визнання, дотримання і захист прав та свобод людини і громадянина. "У такій державі з розвиненими громадянськими інститута­ми система державного управління, механізм держави, дер­жавний апарат і державна служба перебувають під суспіль­ним контролем, вони досить прозорі та чутливі до потреб громадян і суспільства, відкрито взаємодіють з різними гру­пами тиску — лобі. Тому синтез сучасної системи держав­ного управління та її складових — державного механізму, державного апарату та державної служби — має відбуватися паралельно з формуванням громадянського суспільства.

Будь-яка держава функціонує в певному соціальному ото­ченні, залежить від рівня розвитку економіки та культури суспільства, його структури, психології та матеріальних і духовних цінностей громадян, їх менталітету, історичної па­м'яті поколінь тощо. У свою чергу держава потужно впли­ває на них, певним чином підсилюючи вагомість цих ва­желів для розвитку політичної системи.

Із розвитком багатопартійності, політичного плюралізму в ході еволюції політичних знань поряд із поглибленням розуміння сутності, структури та механізму політичної вла­ди накопичувалося багато відомостей про феномени, що сто­суються політичного, державного життя, впливають і зале­жать від нього, але не є державно-правовими. їх коло надто широке: це політичні цінності та традиції, політичні партії та рухи, способи досягнення політичних цілей, правові та політичні орієнтири особи, громадянина та населення тощо. При цьому для позначення всього комплексу даних фено­менів поняття «політика» є досить невизначеним, а катего­рія «держава» — вузька і не охоплює всієї багатогранності цих суспільних життєвих реалій.

А. Боднар визначає поняття «політика» як мистецтво управління державою, тобто відповідний спосіб здійснення мети держави як на її території, так і зовні; організації су­спільства, яке перебуває під певною владою, насамперед дер­жавною. Тобто політика пов'язана з формуванням влади та її інститутів, але в її основу закладаються індивідуальні, гру­пові та суспільні інтереси. Виразниками цих інтересів по­стають політичні партії, громадські об'єднання, рухи тощо. Разом з державно-владними інституціями вони утворюють політичну систему суспільства, до визначення якої розріз­няють два підходи: соціологічний та правовий²⁰.

За соціологічним підходом політична система — динаміч­ний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточен­ня і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадські позиції²¹.

Згідно з правовим підходом політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управляють суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними гру­пами, забезпечують стабільність суспільства та відповідний порядок у ньому²².

Особливого значення для системного розуміння політич­ного життя, формулювання самого поняття «політична сис­тема» мали роботи американського політолога Девіда Істо- на²³. Він бачив зміст політичної системи у врахуванні взає­модії із зовнішнім середовищем, сутність системного аналі­зу політичного життя — у визначенні способів підтримання рівноваги із середовищем, а призначення політичної систе­ми — у нівелюванні соціальних розбіжностей, подоланні політичних конфліктів і суперечностей. Таке тлумачення призначення політичної системи наближене до ідей політич­ного та соціального партнерства.

Категорія політична система вносить у політичний аналіз принцип багатофакторної залежності, багатоканального впли­ву, який свідчить, що поряд з економічними факторами, а в певних умовах і на противагу їм, політичні події та інститу­ти зумовлюються культурним середовищем, традиціями, природними особливостями, історичним досвідом, структу­рою духовних цінностей у суспільстві тощо.

Системний підхід до аналізу державно-правових явищ базується на визнанні багатоманітності функцій політичної системи. У центрі уявлення про політичну систему — по­няття цілі, тобто визначення цінностей суспільства, що адек­ватно мають поширюватися на цінності держави.

Щодо сукупної суспільної системи політична система суспільства функціонує в органічній взаємодії з іншими си­стемами: економічною, соціальною, правовою, духовною тощо та взаємно проникає в них. На неї також впливає зовнішньо­політичне середовище.

Політична система формує відповідну систему державно­го управління. В Україні становлення нової моделі держав­ного управління відбувається з метою формування демокра­тичної, соціальної, правової держави.

Управління справами суспільства, захист прав і свобод людини, визначення й реалізація основ державної політики, державних програм у сферах державного, економічного, еко­логічного, соціально-культурного, національного розвитку; забезпечення режиму законності, бюджет, фінанси, податки; охорона довкілля, громадського порядку та громадської без­пеки, керування державною власністю, зовнішньоекономіч­на діяльність; координація питань охорони здоров'я, освіти, соціального захисту — все це, в основному й переважно, дер­жавна діяльність на основі застосування правових механізмів, які встановлюються органами державної влади України.

Водночас із розвитком ринкових відносин відбуваються зміни й у самому характері державного управління. Зокре­ма в галузі економіки ця діяльність передбачає певний обме­жений вплив на суб'єкти господарювання з метою регулю­вання процесів та відносин в інтересах держави. Поряд з цим з'являються нові функції у сфері державного регулю­вання: системоутворюючі (роздержавлення, приватизація, формування ринкової інфраструктури); системоутверджуючі (сприяння структурній трансформації на макро- і мікрорів- нях, супровід фази постприватизації, управління корпоратив­ними правами, зміцнення самоорганізації економіки, соціаль­не пом'якшення структурних перетворень, підтримка під­приємництва, сприяння структурній трансформації на ме- зорівні, зокрема адаптації структури виробничо-господар­ських комплексів регіонів до режиму функціонування і роз­витку в умовах ринку).