Розділ 3.4. Стратегічне та ситуаційне управління

3.4.1. Стратегічне управління

Стратегічне управління — діяльність з управ­ління, що пов'язана з постановкою цілей і зав­дань органу державної влади та з підтримкою низки взаємовідносин між нею і оточенням, що надає можливість їй досягти своїх цілей, відпові­дає її внутрішнім можливостям та дає змогу за­лишатися сприйнятливою до зовнішніх потреб¹.

Виникнення та практичне використання ме­тодології стратегічного управління зумовлено об'єктивними причинами, що виходять з харак­теру змін, насамперед у зовнішньому середовищі організації. Потреба органів державної влади у стратегічному управлінні виникає зі зростанням нестабільності умов їх діяльності. Сутність стра­тегічного управління полягає в тому, що в орга­нізації, з одного боку, є чітко організоване ком­плексне стратегічне планування, а з другого —

структура управління нею адекватна «формальному» стра­тегічному плануванню і побудована так, щоб забезпечити розробку довгострокової стратегії для досягнення цілей органу та створення управлінських механізмів реалізації цієї стратегії через систему планів¹.

У розвитку цієї методології можна виділити декілька етапів:

• управління на основі контролю за виконанням, за яко­го реакція органу на зміни з'являється після здійснення подій. В умовах нарощування темпів змін це неприйнятно;

• управління на основі екстраполяції, коли темп змін прискорюється, але майбутнє ще можна передбачити шля­хом екстраполяції тенденцій, що мали місце (довгострокове планування);

• управління на основі передбачення змін, коли почали виникати несподівані явища і темп змін прискорився, однак не настільки, щоб не можна було вчасно передбачити май­бутні тенденції та виявити реакцію на них шляхом розроб­ки відповідної стратегії (стратегічне планування);

• управління на основі гнучких екстрених рішень, яке створюється в наш час, в умовах, коли багато важливих зав­дань виникають настільки стрімко, що їх неможливо вчасно передбачити (стратегічне управління).

Стратегічне управління пов'язане з постановкою цілей органу та з підтриманням визначених взаємовідносин з нав­колишнім середовищем, які дають змогу йому вирішувати завдання, що поставлені та відповідають його внутрішнім можливостям.

Потенціал, який забезпечує досягнення цілей органу в майбутньому, є одним із кінцевих продуктів стратегічного управління.

Іншим кінцевим продуктом стратегічного управління є внут­рішня структура органу та організаційні зміни, що забезпечу­ють чутливість організації до змін у зовнішньому середовищі.

Система стратегічного управління складається з двох взаємодоповнюючих підсистем: аналізу та планування стра­тегії організації; управління стратегічними проблемами в реальному масштабі часу.

Стратегія (strategy) з погляду стратегічного менеджмен­ту — це узагальнююча модель дій, необхідних для досяг­нення цілей, що поставлені шляхом координації та розпо­ділу ресурсів органу. За сутністю стратегія є набором пра­вил для прийняття рішень, якими організація керується у своїй діяльності.

Процес розробки стратегії включає:

1. визначення місії організації;

2. конкретизацію бачення організації та постановку цілей;

3. формулювання та реалізацію стратегії, скерованої на їх досягнення.

Місія — це загальна мета або завдання органу. Місія надає уявлення про його призначення, необхідність та ко­рисність для людини, громадянина, зовнішнього середовища, суспільства в цілому. Центральним моментом місії є від­повідь на запитання: яка головна мета органу? На першому місці мають бути інтереси, очікування та цінності клієнтів (споживачів, покупців), причому не тільки на теперішній час, а й на перспективу.

Бачення — це картина того, про що можна мріяти, стан основної діяльності, якого можна досягти в недалекому май­бутньому за найприйнятніших обставин і до якого скеро­вані бажання керівництва органу. Бачення надає орієнтири для функціонування організації.

Стратегічне управління зародилось еволюційно зі страте­гічного планування, яке становить його суттєву основу. Стра­тегічне планування (strategic planning) — це систематич­ний спосіб управління змінами і створення якнайкращого майбутнього. Це творчий процес визначення і здійснення найбільш важливих дій, беручи до уваги сильні та слабкі сторони, загрози і можливості¹.

Для нього характерні таки риси:

• зосередження на вибраних питаннях;

• розгляд наявних ресурсів;

• оцінка сильних та слабких сторін;

• врахування основних подій і змін поза межами органі­зації;

• орієнтація на дії з акцентом на практичні результати.

Таким чином, стратегічне планування забезпечує основу

для управління організацією.

Стратегічне планування зорієнтоване на нововведення та зміни, що досягається виконанням чотирьох видів управлін­ської діяльності: розподілом ресурсів, адаптацією до зовніш­нього середовища, внутрішньою координацією та організацій­ним стратегічним передбаченням.

Розподіл ресурсів як процес, включає в себе розподіл об­межених організаційних ресурсів, таких як фонди, дефіцитні управлінські таланти та технологічний досвід.

Адаптація до зовнішнього середовища охоплює всі дії стратегічного характеру, які поліпшують відносини органі­зації з її оточенням. Організації необхідно адаптуватися до зовнішніх можливостей, виявити відповідні варіанти та за­безпечити ефективне пристосування стратегії до навко­лишніх умов.

Внутрішня координація включає координацію стратегічної діяльності для відображення сильних та слабких сторін орга­нізації з метою досягнення ефективної інтеграції внутрішніх операцій. Усвідомлення організаційних стратегій передбачає здійснення систематичного розвитку мислення менеджерів, а також державних службовців шляхом формування органі­зації, яка може вчитися на попередніх стратегічних рішен­нях. Здатність учитися на досвіді дає можливість організації правильно скоригувати свій стратегічний напрямок і підви­щити професійність у галузі стратегічного управління.

Стратегічному управлінню властивий такий алгоритм:

• що робити (концептуальний аспект);

• як робити (технологічний аспект);

• з використанням яких ресурсів робити (ресурсний ас­пект);

• хто буде робити (кадровий аспект);

• якою має бути структура організації та механізм управ­ління, що забезпечить організаційні зміни (організаційно- управлінський аспект).

Державні службовці повинні виробляти у себе здатність до стратегічного управління, яка, на думку Б. Карлоффа⁸⁸, включає п'ять елементів: вміння моделювати ситуацію; здатність виявити необхідність змін; здатність розробляти стратегію змін; здатність використовувати у процесі змін надійні методи; здатність втілювати стратегію в життя.