Михайло Грушевський

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.  Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень. Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 - 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін). 

В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (* 5 (18) квітня 1882, с. Затурці, Волинська область — † 14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії.

Почавши з українофільства, заснованого на понятті вини та спокути, й окреслюючи себе як "українця польської культури", Л. ще в молодості відмежувався від "хлопоманів", котрі хотіли "найбільше уподобнитися до народу, замість народ уподобнити до себе". У Женеві перебував під впливом авторів концепції еліт соціологів В. Парето і Г. Лебона, а також Ж. Сореля, чия думка про те, що лише нація і традиція можуть запобігти моральному занепадові, була прийнята Л. Розробляв ідею територіалізму, згідно з якою факт проживання на певній землі (території) веде до виникнення своєрідної лояльності й обов’язків щодо країни проживання та її народу, що не зобов’язує поривати зі своїм суспільним середовищем. Допустимим уважав прагнення зберегти в Україні польську культуру і польську національність, але "не те загальнопольське право власності, що спирається на визиск укр. народу". В "Листах до братів-хліборобів" чітко оприявнена думка про необхідність формування укр. політ. нації, заснованої на територіальному принципі, протиставленому народницьким етнічним засадам, пов’язаним із приматом мовного критерію: "Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська..." Основу нації становить народ, але йому не властиве самоправство. Долю нації визначає "провідна верства" — аристократія, еліта: "Активна меншість, а не пасивна ("українська") більшість держави і нації". Така аристократія має бути створеною для українців, у цьому полягає завдання інтелігенції, як і в єднанні еліти з народом. Інтелігенція повинна раціонально усвідомлювати й артикулювати діючі в суспільстві підсвідомі, стихійні прямування. Без цього не може скластися нація, "культурно-національна цілість", якої ще в українців немає.

Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (14 (26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії — 6 березня 1951, Мужен,Франція) — український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник. Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки. Розроблена ним концепція державності України ґрунтується на принципах соціалізму та федералізму. На його думку, реальним ідеалом в існуючих умовах є автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності, взаємовигідних економічних зв' язків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива, насамперед, через міжнародне положення України, оскільки, відірвавшись від Росії, може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а ставитись до неї на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше, в праці "Відродження нації" Володимир Винниченко під впливом реального політичного розвитку України переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі у свідомості "простих" людей - великоросів, швидко не зникне. Почуття сервіризму, тобто плазування, прислужування представникам, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкідливої спадщини. Такими умовами, доходить до висновку Володимир Винниченко, має стати політична незалежність української нації. Отже, як політичний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської федерації до відродження ідеї української державності і незалежності. Та метою Володимира Винниченка стала не сама державність, а відродження нації, пробудження в народі національної гідності. Державність є тільки засіб для досягнення мети.

У написаному в 1949 році "Заповіті борцям за визволення" Володимир Винниченко, осмислюючи уроки української історії, визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверенної України, вважає, що Українська держава є створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії. Але існуюча українська державність не може задовольняти потреби національного відродження. Україна поки що не самостійна, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності, щоб у слушний момент здійснити головну мету: створити суверенну демократичну Україну.

Основні політичні ідеї Донцова увійшли в книгу,яку сам автор назвав «Націоналізм», можливо через те, що він відстоював національну свободу, інтереси українського суспільства та ставав в опозицію проти гніту Росії. У своїй праці автор ніби протиставляє націоналізм політичному провінціалізму – правому та лівому спрямуванню, зокрема регіонального та класового провінціалізму.

Донцов критикує М. Драгоманова та Куліша і «народників», за їхній провінціалізм та властивий розум. Оголошує самостійність України не як єдину саму мету, але першопричину, головною метою української нації, відкидаючи популярні ідеї федералізму або автономії при кінці ХІХ – на початку ХХ століття, як у складі Польщі так і Росії, які різко критикуються у цих країнах, був звинувачений в інтегральному націоналізмі або навіть у фашизмі.

Особливу увагу у своїй книзі Донцов приділяє роздумам про волю. Воля у Донцова розглядається як головна рушійна сила нації, він не фокусується на Україні та українському народові,але говорить про європейські нації, аналізуючи їх час від часу, приводить приклади великих європейських націй. А тому закликає до орієнтації на загальноєвропейські цінності, виступає за боротьбу та опір імперському націоналізму Росії та шовіністичної Польщі, а також проти засилля чужих ідей та ідеалів.

Обґрунтовуючи свої політичні погляди Дмитро Донцов висуває теорії про існування двох світів: латино – германського та московсько – азіатського, які постійно ворогують між собою. На його думку, межа цих світів проходить по східній частині етнічних кордонів України та Білорусії. Тим самим Донцов обґрунтовував необхідність орієнтації зовнішньої української політики на Європу. Як стверджує Донцов , цитуючи П.Валері « для європейця немає значення ні раса, ні мова, ні звичаї, а важливі прагнення та широта волі».