Георг Гегель

Політичні питання функціонування держави й права перебували в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його поглядів.

Основні положення політичної концепції Гегеля полягають у наступному.

По-перше, держава того часу — це конституційна монархія, що володіє сильною бюрократичною виконавчою владою, урівноваженою участю громадян в управлінні.

По-друге, правова й інституціональна структура держави перебуває в процесі змін, викликаних пристосуванням теоретичних передумов до традиційних умов.

По-третє, політичне життя кожної епохи формується й визначається домінуючими духовними й матеріальними силами даної епохи, її культури й цивілізації.

Гегель виділяє громадянське суспільство й політичну державу, дає їхнє визначення і вказує на їхні розходження.

Щодо конкретно-історичного аспекту гегелівського вчення, варто звернути увагу на те, що в умовах напівфеодальної Німеччини Гегель, при всій помірності й компромісності його поглядів, займав історично прогресивні позиції, обґрунтовував необхідність суспільних перетворень, був прихильником конституційної монархії й законності, буржуазних прав і свобод, приватної власності і т. ін.

Макс Вебер

(1864 – 1920 рр.) – німецький соціолог, економіст, політичний філософ і історик, праці якого значно вплинули на формування фундаментальних основ теорії та методології соціальних наук, в тому числі політології.

Праці: „Протестантська етика та дух капіталізму” (1905 р.), „Господарча етика світових релігій” (1916-1919 рр.), „Політика як покликання та професія” (1919 р.) тощо.

1. Поняття держави.

Держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава.

2. Типи панування (підстави легітимності).

1) авторитет традицій, довічного закону. В основі такого підкорення лежать звички, звичаї, глибока повага до законів і самих властителів, яка доповнюється вірою в їхню святість (на основі релігії). Чистий тип такого панування – патріархальне суспільство, схоже за своєю організацією на родину: хазяїн-повелитель очолює „державно-родинну” ієрархію. Така структура панування є дуже стійкою, оскільки політичний режим, що на неї спирається, може існувати дуже довго (наприклад, Китай). Такий тип панування Вебер назвав традиційним.

2) харизма (надзвичайний особистий дар вождя). В основі такої підстави легітимності лежать емоції (аффективний момент). Люди підкоряються лідеру, який має надзвичайні особисті якості (магічні здібності, особливий риторичний дар, силу інтелекту та духу). Сила харизматичного правителя полягає не в спиранні на закон і раціональний апарат управління, не в традиціях поведінки, що склалися задовго до цього, а у володінні рідкісним даром, який викликає поклоніння, схоже на релігійне.

3) раціональність. Підставою підкорення є віра в обов’язковість виконання легальних настанов, тобто законів та очікування отримати користь або хоча б уникнути покарання у випадку дотримання встановлених державою правил. Така легітимація влади властива сучасним західним суспільствам, які характеризуються визнанням пануючої ролі формально-правового початку. Апарат управління в цих державах складається з компетентних чиновників, які зобов’язані діяти не за своїми міркуваннями, а на основі законів, норм, правил.

3. Політика та політики:

Політика – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає.