ШарльМонтеск'є

Видатним теоретиком держави і права французького Просвітництва був Шарль Луї де Монтеск´є (1689—1755). Його суспільно-політичні погляди викладені в сатиричному романі «Перські листи» про феодально-абсолютистські порядки у Франції, історичному нарисі «Роздуми про причини величі і падіння римлян», а також у фундаментальній праці «Про дух законів», що принесли автору європейську славу.

Шарль Монтеск'є створив першу розгорнуту політичну доктрину Просвітництва, прагнув розширити фактичну базу соціально-політичної теорії, описати причини, що викликають зміни в законодавстві та правах, і, узагальнивши нагромаджені факти і дані, виявити закони історії.Виникнення політично організованого суспільства розглядалось як історичний процес. Держава і закони виникають в ході війни.

Шарль Монтеск' є - один з ініціаторів історико-порівняль-ного вивчення суспільства і держави. Закономірності суспільного життя розкриває через поняття спільного духу нації. Він завжди нещадно викривав феодалізм і проголошував принципи соціальної справедливості, рівності, свободи, гуманності.

Шарль Монтеск' є виділяє в державі законодавчу, виконавчу і судову владу. Зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи, установи або соціальної спільності людей неминуче веде до зловживання і свавілля. Розмежування компетенції поділу влади передбачає надання різним гілкам влади спеціальних повноважень з тим, щоб вони обмежували і стримували одна одну, встановлюється такий порядок, що "одна влада зупиняє другу", реалізація принципу поділу влади раціональна в Англії, де законодавча влада належить парламенту, виконавча - королю, а судова - присяжним.

Погляди на державу і право ж-ж Руссо

Жан-Жак Руссо, 1712–1778, — один з найбільш яскравих представників Просвітництва у Франції. Його головні політико-правові праці: "Роздуми про походження і причини нерівності між людьми" (1754) і "Про суспільний договір, або принципи політичного права" (1762).

Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На відміну від Гобса, він вважає цей період "золотим віком". Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної нерівності Руссо пов'язує з виникненням приватної власності, перш за все на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять.

Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права.

Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представницького урядування (законодавчий орган у формі народного представництва). Згідно із його вченням невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як, власне, суверенна державна влада, може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпосередньо. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія. Але єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ.

"Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних.

Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797). Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава — первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як об'єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції. Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Саме в державі вони отримують справжню свободу. Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі. Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча влада зосереджується в законного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. На думку мислителя, субординація і згода цих видів влади здатні запобігти деспотизму й гарантувати благополуччя держави. Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. У зв'язку з цим мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їх злитті. За І. Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія — деспотії. Самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування

цих видів влади може бути й деспотизмом.