3.Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою: характеристика юридичного складу злочину.

Розділ XVIII ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ Стаття 371. Завід омо незаконні затримання, привід або арешт 1. Завід омо незаконне затримання або незаконний привід - караються позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або обмеженням волі на строк до трьох років. 2. Завідомо незаконні арешт або тримання під вартою - карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. 3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки або були вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 1. Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Незаконні затримання, привід або взяття під варту порушують важливі конституційні права особи. Об'єктом злочину є право людини на особисту недоторканність, в тому числі на неприпустимість її незаконного арешту, приводу або затримання. Крім Конституції України це право закріплює в ст. З Загальної декларації прав людини 1948, ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. 2. Затримання - тимчасовий запобіжний захід, що може застосовуватись до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі за наявності підстав і в порядку, передбаченому ст. 106, 106і, 115, 149, 1652 КПК України. Привід - процесуальний захід, який означає примусове доставлення співробітниками міліції обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка до особи, яка здійснює досудове слідство в справі, або в суд, якщо вони без поважних причин не з'являються у вказаний час та місце за викликом. Підстави та порядок приводу регламентовані ст. 70, 72, 135, 136 КПК України. Взяття під варту - запобіжний захід, що застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або 750 продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень відповідно до ст. 148, 150, 155, 156, 165, 1651, 1652, 1653, 246, 253, 274, 343 КПК України. Арешт - вид покарання, яке призначається вироком суду і полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції строком від одного до шести місяців, а також найбільш суворий вид адміністративного стягнення, яке призначається постановою суду на строк до 15 діб. У разі постановлення суддею (суддями) завід омо неправосудного вироку чи постанови щодо покарання або стягнення у вигляді арешту діє ст. 375 (див. коментар до неї). Під арештом слід розуміти санкціоноване суддею тримання під вартою як запобіжний захід. 3. Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 371, знаходить вияв у діях, які призвели до завідомо незаконного затримання або незаконного приводу, а ч. 2 статті - до завідомо незаконного арешту або тримання під вартою. Завідомо незаконним вважається здійснення затримання, приводу або взяття під варту не на підставах або не в порядку, які регламентуються КПК України та Законом України "Про попереднє ув'язнення" від ЗО червня 1993 р. № 3352-ХП, без винесення постанови, санкції судді, за відсутності підстав, при порушенні строків тримання під вартою тощо. 4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мотиви та мета, які переслідувалися при цьому, на кваліфікацію не впливають. Це може бути корисливість, помста, бажання шляхом порушення закону розкрити злочин тощо. Необережна вина, якщо при цьому завдано істотної шкоди, може дати підстави для кваліфікації вчиненого за ст. 367. 5. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. З ст. 371) є дії: - поєднані із спричиненням тяжких наслідків (замах на самогубство, самогубство, звільнення з роботи, захворювання на душевну хворобу, заподіяння значної матеріальної шкоди); - вчинені з корисливих мотивів (бажання отримати матеріальну вигоду); - скоєні в інших особистих інтересах (помста, заздрість, кар'єризм, бажання розкрити злочин шляхом порушення закону тощо). 6. Суб'єктом злочину може бути працівник органу дізнання, слідчий, прокурор, суддя, інші службові особи, які вчинили зазначені дії і відповідають за ст. 365. Приватні особи за вчинення тих же дій відповідають за ст. 146. 7. Завідомо незаконні затримання або привід, арешт або тримання під вартою у сукупності з притягненням завідомо невинного до кримінальної відповідальності кваліфікуються за ст. 371 і 372. Стаття372. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності 1. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності слідчим, прокурором чи іншою уповноваженою на те законом особою - карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. 2. Те саме діяння, поєднане з обвинуваченням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, а також поєднане зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією, - карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. 1. Діяння, передбачені ст. 372, посягають на недоторканність і свободу громадянина. 2. Завідомість незаконного притягнення до кримінальної відповідальності має місце у разі відсутності: - події злочину, за який особа притягується до кримінальної відповідальності; - складу злочину у діянні особи, що притягується до кримінальної відповідальності; - доказів вини особи, яка притягується до кримінальної відповідальності; - доказів, які свідчать про невинність такої особи. Злочин вважається закінченим з моменту оголошення невинній особі постанови про притягнення її до відповідальності як обвинуваченої за злочин, якого вона не вчинила, незалежно від подальшої долі кримінальної справи (формальний склад злочину). В цей момент слідчий може обрати запобіжний захід, суттєво обмежити права особи, заподіяти значну моральну шкоду, дискредитувати її тощо. Цього цілком достатньо, щоб вважати злочинний задум здійсненим. Факт винесення постанови про притягнення особи до відповідальності як обвинуваченої з метою оголошення постанови має розцінюватися як готування до злочину (ч. 1 ст. 14 та ст. 372). 3. Слід звернути увагу на деякі тонкощі кваліфікацій. По-перше, даний злочин утворює не лише притягнення до відповідальності повністю невинної особи, але й особи, відносно якої є підстави щодо притягнення до відповідальності за певний злочин, проте щодо якої службова особа правоохоронного органу безпідставно розширила або посилила обвинувачення. Наприклад, є підстави вважати, що особа здійснила не поєднаний з насильством грабіж, а її завід омо безпідставно притягають до відповідальності за розбій. По-друге, якщо в процесі розслідування з'ясувалася невинуватість притягнутої до кримінальної відповідальності особи, а слідчий свідомо справу не закриває і робить все можливе (вже незаконно), щоб її все-таки завершити обвинувальним висновком, дії останнього можуть кваліфікуватись як службовий злочин. По-третє, якщо у даній ситуації слідчий пред'явить нове обвинувачення завідомо невинуватій особі, то дії слідчого належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 372. 4. Мотиви при вчиненні цього злочину значення не мають (помста, заздрість, кар'єризм, бажання отримати матеріальні вигоди). Якщо скоєння злочину поєднано з отриманням хабара, то відповідальність настає за сукупністю злочинів, передбачених ст. 372 і 368. 5. Навмисне непритягнення винної особи до кримінальної відповідальності, незаконне закриття справи або незаконна відмова у її порушенні зумовлюють відповідальність за ст. 364. 6. Суб'єкт злочину - слідчий, прокурор, працівник органів дізнання (спеціальний суб'єкт). 7. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, оскільки у диспозиції підкреслюється завідомість притягнення невинного до кримінальної відповідальності. Якщо притягнення невинного до кримінальної відповідальності сталося з необережності чи недбалості слідчого, прокурора чи іншої уповноваженої на те законом особи, вчинене може бути дисциплінарним проступком або злочином, передбаченим ст. 367. 8. Кваліфікуючими дане діяння обставинами (ч. 2 ст. 372) є випадки, спричинені: - обвинуваченням у вчиненні тяжкого (ч. 4 ст. 12) або особливо тяжкого (ч. 5 ст. 12) злочинів; - штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією (умисне викривлення або неправильне тлумачення фактів, подій, встановлених слідством, штучне створення, знищення або вилучення із справи документів, спонукання експертів до завідомо неправдивого висновку, невідображення у справі доказів, які спростовують обвинувачення тощо). 9. Якщо притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності пов'язане з завідомо незаконним затриманням, приводом, арештом або утриманням під вартою, то кваліфікація здійснюється за сукупністю злочинів згідно зі ст. 371 та 372. СтаттяЗТЗ. Примушування давати показання 1. Примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк. 2. Ті самі дії, поєднані із застосуванням насильства або із знущанням над особою, - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. 1. Передбачений даною статтею злочин посягає на нормальне відправлення правосуддя, ставить під загрозу його об'єктивність, справедливість, більше того - завдає певної шкоди рішучості вашої країни відстоювати недоторканні права людини, закріплені в Конституції України, міжнародно-правових документах, які підписала Україна, - в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., факультативному протоколі до нього, що набув чинності для України 25 жовтня 1991 р.. Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р. 2. Примушування як форма поведінки несе в собі негативний зміст, будучи антиподом переконування. Воно з самого початку виражає порушення права на вільне волевиявлення особи, на яку його спрямовано. Примушування з огляду на права людини відвічно є незаконним. Воно полягає у здійсненні активного впливу, тиску на людину для того, щоб добитися від неї як захисної реакції певних дій, вчинків, висловлювань. У смислі ст. 373 цей вплив спрямовано на одержання від допитуваного певних показань. 3. Диспозиція ст. 373 охоплює лише ті випадки, коли примушує давати певні показання під час допиту особа, яка проводить дізнання, або особа, яка проводить досудове слідство (слідчий, начальник слідчого підрозділу, прокурор). 4. Дана стаття правовими засобами ґарантує законність проведення допиту, а також здійснення діалогових контактів під час проведення очної ставки, пред'явлення для впізнання та відтворення обстановки і обставин події (перевірки показань на місці). Законодавець використовує термін "незаконні дії", чим підкреслюється негативний зміст примушування, яке протирічить закону. Проте наявність конкретних незаконних дій треба доводити кожного разу тому що закон не розкриває, у чому можуть виявлятись незаконні дії. Те, що у ч. З ст. 22 КПК України міститься заборона домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів, не вирішує справу з таких причин: - по-перше, перелік незаконних методів явно вимагає поширювального тлумачення; - по-друге, твердження про незаконність заходу повинні випливати із конкретних норм чинного Кодексу, адже саме у ньому міститься вичерпний перелік караних вчинків, які складають його Особливу частину; - по-третє, саме поняття "інші незаконні методи" є оціночним, що в принципі в законодавстві допускається, але оскільки мова йде не про оцінку яких-небудь обставин, а про визнання конкретного вчинку злочинним, то виникає потреба у використанні аналогії закону, що у кримінальному праві категорично не допускається. Отже, в законі немає переліку дій, які слід вважати незаконними під час допиту, немає в ньому і визначеного критерію допустимості прийомів допиту, що утруднює застосування ст. 373 на практиці. Тим більше, що психічний вплив може бути цілком прийнятним і навіть корисним для допитуваного, наприклад роз'яснення йому невідворотності покарання за скоєний злочин і позитивну роль щирого каяття. В юридичній літературі прийнято вважати деякі способи допиту незаконними. Серед них обґрунтовано називають такі: погроза застосувати насильство до допитуваного або до близьких йому осіб; насильство над допитуваним або близькими йому особами; знущання з особи; погроза розповсюдити компрометуючі допитуваного відомості; погроза притягти до відповідальності за злочин, який допитуваний або близькі йому люди не вчиняли; застосування психотропних речовин; приниження гідності допитуваного; багатогодинний без перерв допит, особливо здійснюваний кількома особами; обман у вигляді пред'явлення фальшивих доказів, особливо начебто показань інших осіб проти допитуваного; обіцянка закрити справу за певні показання, звільнити з-під варти; частування горілкою, постачання наркотиків тощо. 5. Таким чином, вичерпний перелік незаконних заходів дати неможливо. Можуть виникнути й інші ситуації, які потребуватимуть юридичної оцінки. Тому слід встановити загальний критерій визнання тих чи інших прийомів впливу на допитуваного чи інших учасників процесу допустимими. Психологія таким критерієм визначає можливість для людини, на яку здійснюється вплив, альтернативного і вільного вибору варіантів поведінки, вчинків, утворення висновків. Одна справа сказати людині: "Вам краще говорити правду..." (повна свобода вибору) і зовсім інша - "Якщо ви не скажете правду, то я вам..." (вільний вибір відсутній). На основі встановленого критерію повинні визнаватись цілком законними тактичні прийоми слідчого, які полягають у створенні перебільшеного уявлення у допитуваного про обізнаність слідчого, у виявленні винуватої обізнаності, "слідчих хитрощах", "психологічних пастках" (якщо вони не основані на обмані), а тим більше - прийоми переконування, роз'яснення положень закону та ін. 6. Потерпілими від цього злочину можуть бути обвинувачений, підозрюваний, свідок, потерпілий та експерт. Оскільки КПК України не передбачає допиту понятих, спеціалістів, перекладачів тощо, то вчинення відносно них примушування до певних дій під час досудового слідства може кваліфікуватись як злочин у сфері службової діяльності. 7. Злочин, передбачений ст. 373, є закінченим з моменту виконання дій, спрямованих на примушування допитуваного давати показання. Тому немає кваліфікуючого значення, правдивих чи неправдивих показань домагався суб'єкт злочину. 8. Якщо примушування давати показання поєднується з задумом використати ці показання і притягти допитуваного до кримінальної відповідальності за злочин, який він завідомо не скоював, то такі дії кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ст. 372 та 373. Якщо ж, навпаки, результати примушування давати показання лягли в основу непритягнення злочинця до кримінальної відповідальності, дії слідчого або особи, що вела дізнання, можуть крім ст. 373 кваліфікуватись принаймні ще за ст. 365. 9. Насильство як кваліфікуюча ознака примушування може виглядати як умисне нанесення ударів, побоїв, мордувань, зв'язування на тривалий час, тримання на холоді, позбавлення сну, їжі, води, заподіяння легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Якщо наслідком таких дій є смерть потерпілого або спричинення тяжких тілесних ушкоджень, дії злочинця повинні кваліфікуватися за ч. 2 ст. 373, та ст. 115 чи 121. 10. Під знущанням над особою розуміється глум, крайній ступінь приниження, особливо образливе ставлення до неї, цинічне попрання гідності (плювок в обличчя, скабрьозна розповідь про кохану жінку, примушування їсти нечистоти, відправлення на тіло потерпілого природних потреб тощо). 11. Суб'єктом злочину може бути лише особа, яка офіційно провадить дізнання або досудове слідство, незалежно від її посади і звання. При цьому допит може проводитись як окрема слідча дія, так і у системі інших слідчих дій. 12. Діяння, передбачене ст. 373, вчиняється лише з прямим умислом. Мотиви злочину кваліфікуючого значення не мають. Ними можуть бути кар'єризм, користь, помста, негідні спонукання. Стаття374. Порушення права на захист 1. Недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею, - карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. 2. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що спричинили інші тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 1. Конституція України проголошує право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист (ст. 63) і забезпечення цього права відносить до основних засад судочинства (п, 6 ч. З ст. 129). Загальна декларація про права людини затверджує ґарантії, необхідні для захисту особи, обвинуваченої у вчиненні караного діяння. Конвенція про захист прав людини і основних свобод, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, встановлює право кожної людини, обвинуваченої у вчиненні кри- мінального злочину, "мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту" і "захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя". 2. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах, як встановлено Конституцією, діє адвокатура (ст. 59). Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом 00Н по запобіганню злочинам у серпні 1990 р., передбачають спеціальні ґарантії у кримінальній юстиції, зокрема забезпечення людині, підданій затриманню, арешту або поміщеній у тюрму з пред'явленням або без пред'явлення обвинувачення у вчиненні кримінального злочину, швидкий допуск до адвоката, у будь-якому випадку не пізніше ніж через 48 годин з моменту затримання або арешту (п. 7). Коментована стаття чинного Кодексу встановлює відповідальність за порушення конституційного права на захист. На відміну від досить широкого і недостатньо обґрунтованого тлумачення Конституційним Судом України терміну "право на захист" як такого, що "може бути реалізовано фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві" (див. Рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № ІЗ-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника), у коментованій статті право на захист розглядається як право певних осіб, яке реалізується ними в кримінальному судочинстві. Відповідальність за цією статтею наступає у разі порушення конституційного права на захист перерахованих в ній учасників кримінального процесу особами, на яких у кримінальному судочинстві покладається обов'язок забезпечити це конституційне право (особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею) шляхом роз'яснення права мати захисника у визначеному законом порядку, а також надати можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону особистих і майнових прав (ст. 21 КПК України). 3. Об'єктом злочинного посягання є конституційне право на захист осіб, які звинувачуються (або підозрюються) у вчиненні злочину. Їх перелік наводиться у ч. 1 ст. 374: підозрюваний, обвинувачений, підсудний (терміни визначені у ст. 43 КПК України). Разом з тим, Конституція проголошує право на захист не тільки цих осіб. У ч. З ст. 63 Основного Закону зазначено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто засуджений має право на захист. Це право закріплено, зокрема, у ст. 47, 48 КПК України. Передбачено, що захисник запрошується в тому числі й засудженим або на його прохання чи за його згодою іншими особами (ст. 47 КПК України). Встановлено обов'язок захисника використовувати передбачені у КПК України та в інших законодавчих актах засоби захисту та надавати необхідну юридичну допомогу не тільки підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, а й засудженому (ч. 1 ст. 48 КПК України). У ст. 44 КПК України також йдеться про захист прав і законних інтересів виправданого та надання йому необхідної правової допомоги при провадженні у кримінальній справі, а в суді апеляційної інстанції передбачена обов'язкова участь захисника, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого (ч. 2 ст. 45 КПК України). 4. Злочинні дії, передбачені коментованою статтею, полягають в умисних або необережних діях особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді, що не дають можливості підозрюваному, обвинуваченому, підсудному скористатися своїм конституційним правом на захист - захищати себе самостійно або за допомогою захисника чи законного представника. Згідно зі ст. 114 КПК України слідчий несе повну відповідальність за законне і своєчасне проведення слідчих дій, всі рішення він приймає самостійно, за виключенням тих, де за законом необхідні відповідні санкції інших службових осіб. Суд, як зазначено у ст. 161 КПК України, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Захист підсудного здійснює сам підсудний, його захисник, законний представник. Обов'язок забезпечити право на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного покладено на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суддю (ст. 21 КПК України). Вони для цього наділені повноваженнями щодо допуску захисника у випадках і в порядку, передбачених законом. Таким чином, будь-які дії вказаних вище службових осіб, що призводять до недопущення захисника, ненадання своєчасно захисника, або інше грубе порушення права на захист тягне кримінальну відповідальність за цією статтею. 5. Недопущення захисника полягає в умисних (прямий або непрямий умисел) або необережних діях осіб (їх коло прямо окреслено у ч. 1 ст. 374), виражених у порушенні визначених законом порядку і терміну допуску захисника в процес. Службові особи, спрямовуючи свої дії на позбавлення особи можливості скористатися правовою допомогою захисника, не допускаючи його в процес, діють умисно, розуміючи негативні наслідки такого недопуску, бажаючи або свідомо допускаючи їх настання. Такі дії можуть проявлятися у безпідставній відмові допустити до участі в справі адвоката або іншу особу, яка згідно зі ст. 44 КПК України може бути захисником. Наприклад, відмова у будь-якому випадку допустити близького родича обвинуваченого як захисника з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів попереднього слідства з посиланням на те, що він у цій стадії може брати участь лише одночасно з захисником - адвокатом або іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги, є порушенням права на захист, оскільки такий порядок встановлено лише у випадках, коли відповідно до вимог ст. 45 КПК України участь захисника є обов'язковою. Недопущення захисника має місце: у невинесенні постанови (ухвали) про допуск захисника (ч. 5 ст. 44); у недопущенні запрошеного підозрюваним, обвинуваченим, підсудним (або за їх проханням чи згодою) захисника замість призначеного; у ненаданні затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомоги у встановленні зв'язку з захисником або з особами, які можуть запросити захисника (ч. 1 ст. 47); обмеженні терміну, передбаченого ст. 46, 47 КПК України для запрошення захисника; не-вмотивованій відмові у клопотанні підозрюваного, обвинуваченого, підсудного щодо заміни захисника (ст. 46). До умисних дій, що порушують право на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, слід віднести й такі, коли перераховані службові особи не допускають без поважних причин, посилаючись на різні обставини, не передбачені законом, конкретного, обраного підозрюваним, обвинуваченим, підсудним або за їх проханням чи згодою захисника чи декількох захисників, або просто уникають зустрічі з захисником з метою затягування його допуску, або з цією метою штучно відтягують пред'явлення обвинувачення особі, наприклад, допитуючи її як свідка. На неприпустимість останнього вказав Пленум Верховного Суду України у п. 5 постанови від 7 липня 1995 р. № 10 "Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист". Здійснюючи наведені правопорушення, кожна з перерахованих службових осіб усвідомлює суспільне небезпечний характер своїх дій, оскільки не виконує або виконує неналежним чином покладені на неї обов'язки з забезпечення права на захист, бажає настання суспільне небезпечних наслідків, а якщо не бажає, то свідомо припускає їх настання, або не передбачає настання суспільне небезпечних наслідків (порушення права на захист) своєї дії (або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити. 6. У відповідності зі ст. 59 Конституції підозрюваний, обвинувачений, підсудний є вільними у виборі захисника своїх прав. У п. 7 Указу Президента України "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури" від ЗО вересня 1999 р. встановлено обов'язок органів попереднього слідства усувати порушення цього конституційного права. Дії вказаних у ч. 1 коментованої статті службових осіб, спрямовані на обмеження даного права. Наприклад, їх поради або тиск з метою обрання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним певного, рекомендованого цими службовими особами, адвоката або іншої особи, яка за законом може бути захисником, слід розглядати як порушення права на захист. Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р., містять заборону на прийняття адвокатом доручення на ведення справи клієнта, направленого йому особами, що здійснюють дізнання або слідство у цій справі, чи суддею, який братиме участь в судовому розгляді справи (ст. 54 та 60). Право на вибір захисника має бути реальним і службові особи повинні надавати можливість його здійснити. Тиск на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного з метою схилити до відмови від захисника або від конкретного захисника також слід вважати діями, що перешкоджають здійсненню права на захист. 7. Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу (ст. 44 ч. 5 КПК України). Невинесення або несвоєчасне винесення такої постанови (ухвали) є порушенням права на захист, оскільки така дія (або бездіяльність) не дає можливості захиснику вступити в процес або вступити своєчасно і здійснювати захист, а підозрюваному, обвинуваченому, підсудному скористатися правовою допомогою захисника. Однак нерпі ніж скласти таку постанову (ухвалу), відповідні особи зобов'язані впевнитися, що відсутні обставини, які виключають участь у справі захисника (ст. 61 КПК України). 8. Захисник допускається до участі у справі в будь-якій стадії процесу (ч. 4 ст. 44, ч. 1 ст. 46 КПК України). Недопущення захисника, наприклад, коли обвинувачений відмовився від його участі, а згодом змінив своє рішення і зажадав запросити того ж чи іншого захисника для участі в подальших стадіях процесу, є порушенням права на захист. 9. Ненадання своєчасно захисника полягає у діях перерахованих у ч. 1 ст. 374 чинного Кодексу службових осіб, які порушують встановлений законом термін допуску захисника, що робить неможливим для підозрюваного, обвинуваченого, підсудного захищатися за допомогою захисника з моменту, встановленого законом, і спричиняє порушення права цих осіб на захист. Злочинними є умисні чи необережні дії (або бездіяльність) особи, яка веде дізнання, слідчого, прокурора, судді, що призводять до порушення у такий спосіб права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист. Встановлено спеціальні терміни, протягом яких захисник має бути допущений до слідства. Кримінально-процесуальний кодекс (ч. 2 ст. 21) передбачає, що вказані вище службові особи зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити право мати захисника і надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами. Тобто надати можливість скористатися допомогою захисника і для цього сприяти у встановленні зв'язку з захисником або з особами, які можуть запросити захисника (ч. 1 ст. 47 КПК України). У випадках, коли участь захисника відповідно до закону є обов'язковою, ст. 45 КПК України визначає момент вступу захисника у справу. Наприклад, у справах неповнолітніх - з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення обвинувачення, а при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру - з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника та ін. До ненадання своєчасно захисника слід віднести також дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді, котрі своєчасно не забезпечують участь нового захисника у разі усунення попереднього від участі в справі або після прийняття відмови захисника від виконання обов'язків - при неможливості підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у встановлений ч. 4 ст. 46 КПК України термін запросити іншого захисника. 10. Пленум Верховного Суду України в постанові від 7 липня 1995 р. № 10 "Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист" роз'яснив, що судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню у випадках, коли істотне порушення чинного законодавства, яке регламентує право на захист, позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або його захисника в здійсненні цього права і перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об'єктивно розглянути справу і винести законне та обґрунтоване судове рішення. 11. Група осіб, що за попередньою змовою вчиняє передбачений ст. 374 злочин, може складатися з перелічених у цій статті суб'єктів (не менше двох) у будь-якій комбінації. У групу можуть входити й інші особи, але в ній обов'язково повинен бути хоча б один із спеціальних суб'єктів. Кваліфікація злочинних дій особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або судді буде відбуватись за ст. 374, а інших осіб як співучасників за відповідною частиною ст. 27 і 374. 12. Іншими тяжкими наслідками можуть бути самогубство, розлучення, втрата житла, втрата роботи, великі матеріальні збитки тощо. 13. Суб'єктом злочину можуть бути лише особи, зазначені у диспозиції ст. 374 (спеціальний суб'єкт), а у співучасті - й інші особи. Стаття375. Постановлений суддею (судцями) заві-домо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови 1. Постановлення суддею (суддями) завід омо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови - карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. 2. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Список використаних джерел:

1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25. – Ст. 131.

2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. – Т.1 / За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – 3-тє вид., переробл. та доп. – К.: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури. – 2009. – 964 с. 

3. Конституція України

4. Стецовский Ю.И. Право на свободу и особисту недоторканість .

5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – К.: А.С.К. – 2000