1.7. Вплив l-аргініну на печінкові судини

У регуляції тиску в артеріях печінки бере участь оксид азоту. На перфузованій печінці щура в умовах in situ було показано, що NО бере активну участь в регуляції портальної циркуляторної системи печінки; інгібітор синтезу оксиду азоту L-NNА зумовлює розширення судин печінки на введення аргініну [30].

Показано, що попередник синтезу NO L-аргінін і донор оксиду азоту SIN-1 у дослідах in vivo і на ізольованій печінці збільшували печінковий кровотік у 1,5 – 2 рази у порівнянні з контролем. Блокатор NOS N-омега-нітро-L-аргінін суттєво підвищує ворітній тиск у вені і зменшує печінковий кровотік. Ефект блокатора NOS знімався при додаванні аргініну. З цього випливає, що NO у судинному руслі печінки, зокрема у його ворітній ділянці, здійснює судиннорозширювальну дію і сприяє підтриманню базальному тонусу ворітних судин [40].

Було також встановлено, що L-аргінін (15 ммоль/кг) підвищує об'ємну швидкість проходження крові через печінку, а селективний інгібітор NOS аміногуанідин дозозалежно (15-25 ммоль/кг) знижує швидкість проходження перфузата через печінку, викликаючи вазоконстрикторний вплив на ці судини. До того ж, що аміногуанідин пригнічує вазодилатацію судин печінки, стимульвану ацетилхоліном. Отримані дані підтверджують відомості про те, що оксид азоту регулює тонус судин печінки [51].

Shimamura et al. [52] було показано, що L-аргінін підвищує частоту спонтанних скорочень ворітної вени у дозі від 10 мг/кг. Однак введення інгібітора NOS N-ω-циклопорил-L-аргініну не впливало на спонтанні скорочення. Зроблено висновок, що ефект скорочення здійснюється безпосередньо за допомогою підвищеня концентрації внутрішньоклітинного Са² при введенні L-аргініну. Тобто це свідчить про те, що скорочення ворітної вени щурів не залежить від NO, а пов'язане з інгібуванням АТФ чутливих К⁺-каналів.

Проте, на сьогодні існують дані, які стверджують, що звуження ворітних судин щура і підвищення частоти спонтанних скорочень повздовжніх м'язів може здійснюватись не лише за рахунок виділення оксиду азоту або інгібування АТФ-залежних К⁺-каналів, але і за допомогою якогось іншого механізму, не пов'язаного з ЕЗРФ [23].

РОЗДІЛ 2

МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ

2.1. Катетеризація судин

Дослідження проводили на 10 білих лабораторних щурах масою 200 – 300 г, обох статей, наркотизованих уретаном (1 г/кг) в умовах гострого експерименту.

Під час оперативної частини досліду здійснювали трахеотомію та катетеризацію однієї із сонних артерій, ворітної вени та гілочки однієї із брижових вен.

Зробивши розріз шкіри по середній лінії на шиї, відвернули краї рани від лінії розрізу назовні. Препарувальною голкою роз’єднували сполучну тканину і м’язи так, щоб утворився підхід до передньої стінки трахеї.

Обережними рухами препарувальної голки вздовж артерії поступово звільнили її від оточуючих тканин й підвели під неї лігатуру та закінчили її препарування на ділянці довжиною 1-2 см. Підведеною лігатурою перев’язували сонну артерію ближче до голови. Після цього підводили другу лігатуру проксимальніше першої, відразу за нею накладали затискач Діффенбаха й, зробивши ножицями косий надріз артерії, швидко ввели крізь нього в судину катетер по напрямку до серця. Злегка затягнули другу лігатуру на артерії разом з катетером. Зняли затискач з артерії та просунули катетер глибоко в артерію на 5-8 мм., проксимальну лігатуру затягнули міцніше. Для більшої надійності катетер підв’язали до сонної артерії також і дистальною лігатурою.

Катетер до введення в судину має бути заповнений фізіологічним розчином з гепарином 10:1, приєднаний до одного кінця катетера краник повинен бути закритим.

Наступним етапом була катетеризація портальної вени. У даному випадку вводили катетер з голкою на кінці (також заповнений розчином гепарину). Ворітний катетер фіксували лігатурою до брижі біля місця введення його у портальну вену.

Ще один катетер з голкою на кінці вводили в брижову вену. Для цього катетер вводили в гілочку брижової вени. Використовували виключно для внутрішньопортального введення препаратів.

У дослідах реєстрували системний артеріальний тиск (САТ) та тиск крові у ворітній вені (Твв). Датчики тиску електроманометра, до яких під’єднуються катетери, мають два триходові крани. Ці крани відкриваються і через камеру датчика пропускається дистильована вода із скляної посудини для промивання і заповнення камери датчика рідиною. Бічний кран, що з’єднує датчик із скляним резервуаром, закривається (передній кран з’єднує камеру датчика з атмосферою) і після увімкнення і прогріву електроманометра ручкою “0” на його передній панелі виставляється стрілка індикаторного приладу в нульове положення по кожному каналу окремо. Потім перевіряється підсилення. Для цього, натиснувши кнопку “калібровка 100”, положення стрілки на шкалі приладу доводиться ручкою “підсилення” до значення 100 мм рт. ст. (обидва канали при цьому працюють у діапазоні 0 – 200 мм рт. ст.). Далі вмикається реєстратор і записуються нулі тиску та калібрувальний сигнал.

Потім катетери з’єднуються з датчиком тиску. Для цього вільний кінець катетера з краником і передню штуцерну трубку датчика тиску за допомогою шприця з голкою заповнюють розчином гепарину і катетер надягається на штуцер датчика (камера датчика при цьому повинна бути відкрита на атмосферу). Передній кран виставляється в положення, при якому камера датчика роз’єднана із атмосферою і з’єднана із катетером, тобо із судиною тварни.

Тиск у ворітній вені та системний артеріальний тиск вимірювали за допомогою електроманометра ЕМТ-31(“Elema – Schönander”, Швеція). Показники записували на реєстраторі H.071.6M (“Виброприбор”).