3. Основні принципи компетенції Європейського Союзу

Разом із положеннями про категорії компетенції ЄС Лісабонський договір 2007 р. здійснив систематизацію основних принципів компетенції Союзу, регу­люючих питання її набуття і впровадження в життя. Ці принципи тепер об'єднані у спеціальну статтю, яка посідає одне з перших місць у новій редакції Договору про Європейський Союз — статтю 5. Перший принцип отримав назву «принцип наділення компетенцією» (п. 2 ст. 5). Він вперше чітко зазначений в установчих документах ЄС, хоча фактично діяв спочатку. Зауважимо ще раз, що відповідно до згаданого вище «принципу наділення компетенцією», що вказує на договірне походження Союзу, компетенція ЄС походить від держав-членів. Саме держави-члени «надають компетенцію Союзу» (або, в іншому формулю­ванні, «наділяють Союз компетенцією»), роблячи це за допомогою установчих документів («Договорів»), що укладаються і змінюються за їхньою згодою. З даного принципу виходить, що у своїй діяльності Союз не повинен перевищувати компетенцію, надану йому державами-членами, і зобов'язаний додержуватися цілей, котрі ці держави зафіксували в «Договорах».

У даний час принцип субсидіарності отримав подальший розвиток не тільки в рамках «оновленого» ЄС, але й пряме або непряме закріплення в ряді європейських конституцій (Німеччина, Італія, Франція, Польща та ін.), а також у Європейській хартії місцевого самовря­дування в рамках Ради Європи. У своєму широкому значенні він закріплюється й у ст. 1 Договору про Європейський Союз, згідно з якою ухвалення рішень у рам­ках ЄС повинне бути якомога ближчим до громадян. У вузькому сенсі принцип субсидіарності, як уже наголошувалося вище, чудово відображений у згадуваній ст. 5 Договору про Європейський Союз (п. З ст. 5). У даному випадку йдеться про застосування зазначеної вище концепції до тих сфер суспільного життя, у яких держави-члени надали Союзу компетенцію невиняткового характеру. Перш за все маються на увазі сфери сумісної компетенції ЄС і держав-членів. Нага­даємо, що в рамках цієї найширшої за предметом категорії компетенції Союзу законодавство й інші обов'язкові правові акти можуть видавати як європейські, так і внутрішньодержавні органи політичної влади. При цьому акти останніх не повинні суперечити документам Європейського Союзу, що мають верховенство (примат) над внутрішньодержавним правом.

Але хто в конкретних випадках повинен ухвалювати рішення, наприклад, при потребі розробки нових заходів у сфері захисту споживачів або охорони навколишнього середовища? Принцип субсидіарності, який закріплений у п. З ст. 5 Договору про Європейський Союз, встановлює, як відповідь, такий критерій: Союз може скористатися своїми повноваженнями лише тоді, коли цілі відпо­відного заходу не можуть бути достатнім чином досягнуті державами-членами самостійно (зусиллями центральних, регіональних або місцевих органів влади), але через масштаби або наслідки заходу можуть бути краще реалізовані на рівні Союзу в цілому.

У законопроектах ЄС повинне міститися обґрунтування їх відповідності принципам субсидіарності та пропорційності. Ці проекти повинні супроводжу­ватися спеціальним документом («карткою») пояснення, де вказані фінансові та юридичні наслідки ухвалення акта ЄС, а також інші якісні та кількісні показники, що підтверджують необхідність його ухвалення саме на рівні Союзу.

Принципово новою гарантією дотримання принципу субсидіарності, вклю­ченого Лісабонським договором 2007 р. у згаданий Протокол, стало наділення парламентів держав-членів специфічним правом вето на законопроекти ЄС, яке вони можуть здійснювати тільки на колективній основі. У цілях реалізації цього права кожному національному парламенту надано два голоси. Якщо представницький орган країни однопалатний, то обидва голоси подаються від імені парламенту в цілому (наприклад, Державні Збори Угорщини або Палата Депутатів Греції). У державах-членах, що мають двопалатні парламенти, по од­ному голосу надано кожній із палат окремо, думки яких можуть і не збігатися (наприклад, Національні Збори і Сенат Франції, Палата Общин і Палата Лордів Великої Британії). Отже, тоді загальна кількість голосів парламентів 27 держав- членів Союзу складає 28 х 2 = 56.

Яким же чином національні парламенти (палати) можуть використовувати вказані голоси і як повинен здійснюватися їх підрахунок? Згідно з «Протоколом про застосування принципів субсидіарності та пропорційності» 2007 p., всі націо­нальні парламенти (палати парламентів) уповноважені офіційно висловлювати свої думки, які констатують «недотримання» будь-яким новим законопроектом ЄС принципу субсидіарності. Викладення таких думок, що оформлюється моти­вованим висновком відповідного парламенту (палати), — право, а не обов'язок представницьких органів держав-членів.

Саме при підрахунку кількості негативних висновків національних парла­ментів (палат) вступають у дію голоси, надані їм новим «Протоколом про засто­сування принципів субсидіарності та пропорційності». Якщо негативні висновки винесли національні парламенти (палати), тобто є висновки про невідповідність конкретного законопроекту ЄС до принципу субсидіарності, що представляють у сукупності одну третину і більше від загальної кількості голосів (56 х 1/3 = 20 го­лосів), автор законопроекту зобов'язаний провести його повторне вивчення. За підсумками повторного вивчення законопроект може бути змінений або відкликаний, але може бути і залишений у колишньому вигляді (у всіх випадках рішення автора законопроекту повинне бути мотивованим). Якщо законопроект належить до питань судової або поліцейської співпраці у кримінальних справах (включаючи проекти з гармонізації кримінального і кримінально-процесуального права держав-членів), то для настання згаданого вище наслідку достатньо однієї чверті від загальної кількості голосів національ­них парламентів або палат (56 х 1/4 = 16 цілих голосів).

Нарешті, для більшості законопроектів ЄС, які прийматимуться за прави­лами «звичайної законодавчої процедури» (законодавчий акт видають спільно Європейський Парламент і Рада Європейського Союзу за пропозицією Комісії), «Протокол про застосування принципів субсидіарності та пропорційності» пе­редбачає ще одну ситуацію. Ця ситуація може мати місце, коли висновки про недотримання законопроектом ЄС принципу субсидіарності відображають по­зицію понад половини всіх національних парламентів (палат), тобто більшість наданих ними голосів (56 х Б + 1 = 30 голосів).

У подібних обставинах, якщо Комісія як автор законопроекту не погодиться з думкою національних представницьких органів і залишить проект («пропо­зицію») у незмінному вигляді, то вона повинна, як і в попередніх ситуаціях, об­ґрунтувати свою позицію.

На додаток до цього, законодавчі інститути ЄС (Європейський Парламент і Рада) в ході першого читання будуть зобов'язані провести спеціальне вивчення питання про відповідність проекту Комісії до принципу субсидіарності. Якщо будь-який із них визнає на цьому етапі, що принцип субсидіарності не дотри­маний, то подальший розгляд законопроекту припиняється.

Зі сказаного вище випливає, що колективне право вето національних парла­ментів на законопроекти ЄС не відповідає, на думку частини з них (1/3,1/4 або більшості), принципу субсидіарності, не має абсолютного характеру. Суб'єкти законодавчої процедури Європейського Союзу мають право не погодитися з цією думкою і прийняти запропонований акт.

Проте явна зневага думкою національних парламентів може бути недо­цільною з політичних причин. Тому, ймовірно, при виникненні згаданих ситуацій законопроекти ЄС щонайменше піддаються перегляду з метою врахувати по­зицію представницьких органів держав-членів.

9