7. Політична теорія в.Липинського.
Особливе місце в історії української політико-ідеологічної думки належить В. Липинському (1882 — 1931).
Як відомо, очолюючи кафедру української державності в Українському національному університеті (Берлін), вчений здійснив філософське обґрунтування принципів політики українського державотворення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Він був провідником ідей консерватизму та елітизму в соціальній організації суспільства (обґрунтованих свого часу Ж. Сорелем, В. Парето, Р. Міхельсом), що використовувалися для осмислення проблем українського державотворення, його занепаду та перспектив відродження.
Ключовими поняттями політико-ідеологічної доктрини В. Липинського стали поняття: «традиція», «аристократія», «нація», «демократія», «охлократія», «класократія». За їх допомогою вчений обґрунтовує ідею принципової незавершеності історії, відкритості її в майбутнє, значення свідомої волі, спрямованої на державотворення, накреслення орієнтирів та проектів конструювання «української трудової монархії».
В. Липинський висуває ідею класу як формуючої націю (українську) сили, згуртованої не тільки економічними інтересами, а й віковими традиціями, культурою — «клас хліборобів». Цей клас мав бути творцем нової еліти — «селянської аристократії». Концепція державотворення у В. Ли-пинського, таким чином, має характер свідомого елітаризму: активна меншість «дає провід і править», тоді як пасивна більшість залишається об'єктом керування. Еліти змінюють одна одну під впливом існуючих передумов, об'єктивних і суб'єктивних факторів (прав володіння, управлінських здібностей, стихійного прагнення до влади). Ці якості визначають творчий характер еліти, різні типи якої складаються з «войовників», «продуцентів» та «інтелігентів». Віддаючи перевагу класу хліборобів, В. Липинський піддав нищівній критиці інтелігенцію за схильність до саморуйнування, безпринципність тощо. Він наголошував на думці, що для виконання державотворчих функцій найбільш придатна саме «хліборобська аристократія» — перехідний тип між «войовниками» і «продуцентами». Аристократія — найкращі представники своєї верстви, активніша її частина (за терміном В. Липинського — «класократія»). Класократична організація суспільства здатна забезпечити поєднання порядку і хаосу, традиції і прогресу, авторитету сильної влади зі свободою економіки і культури, самодіяльності широких верств нації, бути перешкодою на шляху революційного хаосу (охлократії). Проблеми побудови незалежної держави в Україні вирішуються за допомогою формування національної еліти, підвищення політичної активності та культурності мас.
В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. На його думку, Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як гадав В. Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. За В. Липинським, можливими формами політичної організації українського державотворення є: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою (законом обмеженою) монархією. Найбільш придатною для України, вважав вчений, є остання форма.
В. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, гадав він, гасла демократії й громадянського суспільства можуть стати фатальними, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.
За переконанням В. Липинського, основною умовою створення української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-надцніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити й виховати власних «панів», тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам. Вчений обстоює ідеї єдності, віри й справедливості, любові до людей і землі як найбільш фундаментальних цінностей українського духу, що має втілюватись у державність.
Як показують сучасні українські дослідники спадщини В. Липинського, він відштовхувався від елітистських положень щодо біологічних законів нерівності та «асиметрії природного життя, які виявляються також у житті суспільства». З потреб соціальної взаємодії органічно виростають різні верстви, групи й класи. Аналогічно тому, як із зернинки виростає рослина з корінням, стовбуром, гілками й кроною, так само органічно відбувається й диференціація соціального життя, формуються верстви, які беруть на себе функції.організації управління суспільними справами. Тобто міркування українського соціолога аналогічні традиційним тезам елітизму, але «прив'язані» до умов України. Тому вони містять і певні особливості, породжені часом і місцем походження.
Попри очевидні ознаки патріархально-романтичного утопізму, консервативних орієнтацій українського прихильника елітизму, в його соціальних концепціях помітний вплив популярних тоді марксистських витлумачень суспільних відносин, що відбилось, зокрема, в його концепції «класократії», в якій ірраціонально-віталістичні установки його світогляду поєднувалися з частково марксистськими економічно-детерміністськими поглядами на суспільне управління, владу, панування. Недаремно видатний український соціолог М. Шаповал називав його «марксистом-монархістом»
І все ж таки специфічний елітизм В. Липинського виступав на перший план. Це стосується, насамперед, його протиставлення еліти — масам. Він розрізняє три типи еліт за способом організації управління суспільством: охлократію, класократію і демократію. Організація управління вирізняється, в свою чергу, способом відносин між активними і пасивними елементами в суспільстві. Різні типи еліт можуть перебувати при владі за різних політичних режимів. Зокрема, монархія може правити під час панування і охлократичної, і класократичної, і демократичної еліти. Симпатії В. Липинського на боці класократичного типу еліт, коли соціальні групи визначені, сформовані, існують «органічні класи», які склалися в результаті розвитку матеріальної культури. Стосунки між елітою і масою визначаються їх належністю до певного класу й становищем, яке вони в ньому займають. Для класократичного суспільства характерна спільна для всіх віра в божественні закони, спільна мораль громади, яка заохочує трудову активність, високий рівень розвитку техніки й духовності, і, що особливо важливе, — високий моральний авторитет «національної аристократії», яка у своїй діяльності керується встановленими законами. В. Липинський усіляко підкреслює «органічність», «природність» таких форм відносин у суспільстві, коли легітимна еліта керує масами за згодою останніх на ґрунті спільних моральних засад. Такі відносини він хотів бачити в Україні.
Провідна верства, тобто еліта, за В. Липинським, відрізняється від маси здатністю до усвідомлення власних інтересів, до сприйняття державотворчих форм, до перетворення ірраціональних бажань в ідеологію, накреслення національних завдань. Адже «стихійне хотіння даної групи, не усвідомлене нею, поки ця група не має свідомості себе і своїх бажань, то її хотіння дрімає і ніякими проявами руху, проявами сили не дає про себе знати,... аж поки в певний історичний момент певна частина цієї групи не усвідомить собі свого стихійного, досі неусвідомленого хотіння. З того моменту досі пасивна група стає групою активною, її хотіння, досі не усвідомлене, хотіння стихійне, сліпе стає свідомим хотінням, свідомою волею, здатною творити діла».
Не важко побачити в цьому уривкові переплетення традиційних західноєвропейських елітистських визначень «політичного класу» з марксистським вченням про класову свідомість, про перетворення з «класу-в-собі» в «клас-для-себе». Отже, мав рацію М. Шаповал, коли звинувачував В. Липинського в тому, що він «виробляє програму українського монархізму на класовій основі». Певний еюіітизм був притаманний працям В. Липинського, проте домінували все ж такі ідеї традиційного елітизму, намагання в елітистському дусі представити соціальні суперечності й протистояння тогочасного українського суспільства знайти вихід зі складної історичної ситуації для України.
Отже, теорію еліти В. Липинський нерозривно пов'язує зі своїм вченням про націю і державу. Він виступає продовжувачем макіавеллівської традиційної європейської соціологічної думки, у якій в особі таких теоретиків, як Г. Моска, В. Парето, Ж. Сорель, відстоювалась ідея, що невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є існування вищої, привілейованої верстви суспільства. Попри той факт, що український соціолог не посилався на праці своїх попередників і однодумців, можна розглядати його в одному ряду з видатними теоретиками елітизму. Тим більше, що навіть понятійно-термінологічний зв'язок вказує на приналежність В. Липинського до прибічників сучасного макіавеллізму.