5. Політична доктрина м.Міхновського.

Значним доробком української політичної думки XX ст. є самостійницька теорія М. Міхновського (1873 - 1924), суть якої він виклав у своєрідному катехізисі самостійників «Десять заповідей УНП».

Ставлення до цього маніфесту завжди було далеко не однозначне. Одні захоплювались ним як найбільш чітким документом і практичною програмою національного визволення, інші — таврували як вияв крайнього націоналізму, ворожого народам, на яких розповсюджується його чинність. Більшість же просто не мали змоги з ним ознайомитись. Російська радянська влада замовчувала, приховувала, шельмувала цей документ, перекручувала його окремі положення, спотворювала їх суть і спрямованість. Практично невідомим він був і для широкого українського загалу. Таким чином, це — документ великої політико-ідеологічної ваги, хоч і дуже суперечливий. З урахуванням соціально-історичних, культурних і духовних змін від часу його написання, ряд положень мають сенс і в наші дні.

У своєму прагненні дійти до народних мас, української інтелігенції М. Міхновський, як і інші самостійники, змушений був долати не лише опір царської бюрократії, а й стикатися з відвертою неприязню українських соціалістів і лібералів. Він був «незручним», незрозумілим навіть для С. Петлюри, В. Винниченка, М. Грушевського. Логічно поставити запитання: а що було незрозумілим у поглядах М. Міхновського? Хоч більша частина «заповітів» не викликає сумніву й сьогодні, деякі з них не можуть бути прийняті, оскільки не відповідають ідеалам сучасної цивілізації. Можна зрозуміти психологічно позицію М. Міхновського, який бажав звільнення України від колоніалізму і категорично заперечував колабораціоналізм. Але незрозумілим було інше: чому зненависть до політичних та економічних панівних еліт держав-гнобителів українського народу треба переносити на усі народи цих країн?

Сила будь-якої теорії, ідеології, якщо вони орієнтовані на гуманізм, в людяності, в пошуку компромісу, коли мова йде про розв'язання кризи. Безумовно, не можна нехтувати докорінними інтересами країн, народу, але не можна насаджувати норми ксенофобії, шовінізму в будь-якій формі.

Фактично В. Липинським, Д. Донцовим і М. Маіхновським завершуються концептуальні побудови універсальних політико-ідеологічних моделей українського державотворення. Радянський період історії України до мислителів подібного спрямування був немилосердним. Він у зародку знищував усе, що могло б розгорнутися в теорію. І хоч оригінальні політико-ідеологічні ідеї висловлювали В. Чорновіл, В. Стус, Л. Лук'яненко, Є. Сверстюк, В. Лісовий і багато інших духовних провідників українства, їхні ідеї залишались лише ідеями — концептуально не оформленими; важливими, своєчасними, але — не завершеними. Грандіозний обсяг інформації, поточна політична боротьба, вузька спеціалізація та інші фактори кінця XX — початку XXI століття свідчать, що час учених і політиків-універсалів закінчується. Колективний розум починає домінувати на Землі.

6. Політична доктрина д.Донцова.

Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова (1883 — 1973). Доля цього талановитого українського вченого й патріота драматична. Він народився в Мелітополі, навчався у Царсько-сільському ліцеї, потім закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1905 р. входщъ у політичне життя як член УСДРП, співпрацює у партійних виданнях («Слово», «Наша дума»), як публіцист цікавиться питанням україно-російських відносин. У перших журналістських працях поділяв ідеї К. Маркса про революційність національних рухів. Бере участь у другому студентському українському конгресі у Львові (1913). У рефераті «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» викладає антиросійські погляди й орієнтує український національний рух на Захід. Розірвавши з соціал-демократією, Д. Донцов очолює «Спілку визволення України» (1914), та згодом залишає її через політичні розбіжності.

З 1914 по 1917 р. він очолює інформаційну службу в Берліні й бюро народів Росії у Берні. У 1917 р. повертається до Львова, де закінчує докторську дисертацію. З відновленням діяльності Центральної Ради з'являється в Києві, вступає до партії хліборобів-демократів, що перебувала в опозиції до Центральної Ради. Після гетьманського перевороту П. Скоропадського його призначають директором українського телеграфного агентства. Як відомо, уряд гетьмана проіснував недовго, а під час правління Директорії Д. Донцов виїжджає до Відня, а потім до Берна. На початку 20-х pp. стає ідеологом «інтегрального націоналізму», друкується в періодичній пресі Німеччини, Польщі, Швейцарії. З 1922 по 1939 р. живе у Львові, стає впливовою постаттю як редактор «Літературно-наукового вісника», а також журналу «Заграва».

Після окупації радянськими військами Галичини виїздить до Данцига, а в 1941 р. переїздить до Берліна, згодом — до Праги, де пише статті про Східну Європу, роз'їжджає по американській зоні в Німеччині, а також буває в Парижі, Англії, США. У 1947 р. переселяється до Монреаля, де викладає українську літературу в місцевому університеті. Канадський період Д. Донцова пов'язаний з публіцистичною діяльністю і співпрацею з бандерівською пресою. Незважаючи на те, що Д. Донцов неодноразово міняв свої політичні погляди, він зробив значний внесок у розробку ідей українського націоналізму, пропагував ідеї незалежності України, яку мають здобути для країни вибрані її представники, еліта, фанатично віддана національній ідеї.

Ідеї про устрій нової України Д. Донцов виклав у працях: «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Похід Карла на Україну» , «Мазепа і мазепинство», «Українська державна думка і Європа», «Головні підстави української культури», «Націоналізм», «Політика принципіальна і опортуністична», «Де шукати наші історичні традиції», «Від містики до політики», «Клич доби» та ін.

Політико-ідеологічна концепція Д. Донцова включає три вихідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Усі ці елементи знайшли своє послідовне втілення у величезній кількості праць і зокрема, у «Підставах нашої політики» й «Націоналізмі». Ідеалом, державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє».

Запропонована Д. Донцовим селянська демократія не мала нічого спільного з демократією «пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби...», як вважали деякі критики вченого, вона була «демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу». Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя, «за ідеал суспільного устрою і селянської демократії вважай Північну Америку».

Системний виклад націоналістичних ідей Д. Донцова міститься в його головній праці «Націоналізм». У цій книзі, зокрема у розділі «Чинний націоналізм», викладено суть і логічні сходинки утвердження «вольового націоналізму» — вимоги впровадження нової національної ідеї (зміцнення волі нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого — як мети, боротьби — як засобу); прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості; виховання духу романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея; формування ідеології непримиренності, фанатизму, брутальності та аморальності, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації), що дає національній ідеї вибухову силу в історії; утвердження права сильних націй організовувати й вести інші народи для зміїщення й розвитку людської цивілізації; опора на ініціативну меншість, що вживає творче насильство для суспільного поступу. «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема, — писав Д. Донцов. — Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути». Подібні ж погляди обстоювали Микола Міхновський (1873- 1924), Микола Сціборський (1897- 1941), Степан Бандера (1909 - 1959), Ярослав Стецько (1912 - 1986). Погляди і роль Д. Донцова неоднозначні, інколи його ідеї мають антисемітський характер. Тому в кожному випадку треба їх оцінювати критично, конкретно-історично.