4. Еволюція політичних поглядів в.Винниченка
Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. «Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними колективами, які зв'язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто які тримають їхній колектив у покаліченому стані», — писав учений.
Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму й людинолюбства — хоч багато в чому й утопічного, але не авантюрного — В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади.
На його думку, доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала. В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав «колектократизацією». Його суть в об'єднанні, «себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця... Не націоналізація, а
соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше ... організація кооператорів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства...».
Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. На його думку, остання має цілий ряд переваг, найголовніша з яких полягає в тому, що кожен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе, а отже — продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за частини. Він пропонує прийняти низку законів, які сприяли б цьому заходові. Наприклад, закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик. Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств. Закон про участь робітників у прибутках підприємств і т. д. Його «соціалізм» бачився сонячним, радісним і щасливим, але, беручи безпосередньо участь у його побудові в Україні (як один з керівників держави), В. Винниченко припустився ряду фатальних для держави помилок, спричинених не лише певними теоретичними неузгодженостями, але й романтичною вдачею і безмежною довірливістю.
Письменник і політичний діяч, політолог і практичний політик, голова Генерального Секретаріату першого Уряду суверенної України, заступник Голови Центральної Ради, голова Директорії, В. Винниченко у 1919 р. емігрував, а у 1920 р. повернувся в Україну, вступив до КП(б)У і був введений до складу її ЦК. Згодом В. Винниченко вийшов зі складу компартії та радянського уряду. Далі еміграція. Літературні та драматичні твори В.Винниченка висвітлюють життєві проблеми творчої людини в революції, національні особливості українців, їхні життєві орієнтири. Найбільш об'ємно політико-ідеологічні погляди В. Винниченка викладені в книзі «Відродження нації» (1920). В. Винниченко — активний прихильник незалежної суверенної України. Гостро критикував систему більшовизму, особливо сталінізм. Не сприймав він і політику, яку проводили більшовики в Україні.
«Проводирі більшовицького руху на Україні, — писав В. Винниченко, — занадто недооцінили сили національної свідомості в українських масах і занадто перецінили ... своє національне чуття. От тут і виявився отой самий «мозговик», що й у меншовиків, у есерів, у кадетів. На папері й у заявах «право самоозначення», «вплоть до отделения», а в емоції — самий примітивний, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстливий. Спочатку він ніби ховався за «мозговика», за «право самоопределения вплоть до отделения», він побоювався національної свідомості українців. І через те в початках було підробляння під українську державність ... . Але це все, як і все те, що й раніше говорилося великими й малими руськими більшовиками, було тільки тактикою, а найбільше — сухим, інтелектуальним принципом. Ніколи в цих тактичних чи принципових виступах більшовизму в національному питанню не видно було живого, активного, гарячого чуття, яке б робило ці принципи дієвими, втіленими вживу плоть і кров, як це було в них у соціальних питаннях. Руський більшовизм, як і руський демократизм, не мав сильних, болючих, життєвих імпульсів, для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розв'язання. У всій більшовицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливістю, а то й гидливістю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенне. Під час революції з'явилась ніби деяка гарячність у тій прихильності. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Більшовикам треба було схилити до себе симпатії національних груп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів, — меншовиків, есерів, Тимчасового Правительства, — вони вживали гострої критики позицій цих течій у національному питанні й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, «вплоть до отделения»15.
Згодом В. Винниченко поступово відійшов від політики і займався переважно письменництвом. З 1937 р. він розгорнув дипломатичну акцію за проголошення України суверенною державою під протекторатом Ліги націй.
Політико-ідеологічна спадщина В. Винниченка, як і М. Грушевського, має непересічне значення й поза всяким сумнівом, в переосмисленому, модернізованому вигляді є глибоким джерелом формування сучасної ідеологічної доктрини України.