3. Еволюція політичних поглядів м.Грушевського.
Ідею національного самовизначення українців ґрунтовно обстоював геній української історичної думки, автор знаменитої десятитомної «Історії України-Руси» Михайло Грушевський (1866 — 1934). Самостійність і незалежність українців він розглядав як тенденцію, випестувану національною історією. Логіка обґрунтувань означеної тенденції розгортається у М. Грушевського за такою схемою: 1) прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення; 2) вони пов'язані не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу; 3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу; 4) відсутність «політичної самостійності» можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадянського ладу, раціонального державного управління. Оскільки ж досягти цього надто важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю; 5) багатонаціональна держава, в якій нації прагнуть здобути самостійність, має на це лише ображатись; 6) у боротьбі за незалежність нація повинна виховувати «керманичів», які не схиблять у виборі орієнтацій, не зрадять ідеї державності; 7) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною як з морального, так і з економічного погляду.
Політико-ідеологічні пошуки М.С. Грушевського були не чим іншим, як пошуками компромісів. Очевидно, брали гору поміркованість вченого і той історичний досвід українського державотворення (боротьби і страждань), яким він глибоко володів як теоретик, фундатор української історичної науки. Виходячи з цього, вчений стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних планів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого. Будучи соціалістом за світоглядом, М. Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності взяв на себе непосильне й непотрібне завдання — перебудувати Росію на федеративних засадах. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам обернулись серйозними політичними втратами. Утішаючись можливими перемінами, М. Грушевський як теоретично, так і практично упустив головну орієнтацію українства — незалежність, до ствердження якої народу знадобилося ще майже століття. М. Грушевський постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, котра займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку. Саме з діяльністю М. Грушевського пов'язаний державотворчий період 1907—1918 pp. з попередніми періодами державності України, а саме: з українською княжою середньовічною державою (Київська і Галицько-волинська) та козацько-гетьманською з її засновником Б. Хмельницьким. Так він обґрунтував неперервність українського державотворення, українського державотворчого процесу, що зрештою завершився новою державною формацією — Українською Народною Республікою. М. Грушевський писав із цього приводу: «Ми вважали потрібним скінчити гру з федералістичним терміном, під яким приховувалося фактичне заперечення в теорії чи фактичне нищення в дійсності всякого універсального самовизначення українського народу, його державності і державного самопорядкування». Він наголошував на тому, що Україну повинен будувати власними руками її трудовий народ без сторонніх впливів і втручань. І в процесі цього будівництва вона в будь-якому випадку повинна залишатися окремішньою. М. Грушевський і очолювана ним Центральна Рада не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, а й надали відповідну легально-державну структуру українській державі. Варто замислитися над думкою М. Грушевського і про те, що національність подібна до здоров'я, змушує займатися собою тоді, коли в ній відчуваються негаразди й недоліки, коли нема для національності свободи існування й розвитку. На жаль, цією порадою великого історика й народознавця ми поки що повною мірою не скористалися. Однак без ідей М. Грушевського нам було б важко побудувати незалежну Україну. Розвій України — запорука воскресіння його ідей, історіософського бачення України, зокрема гострої потреби реформування економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби пов'язати це реформування «з національним будівництвом так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою». Звичайно, все це, на думку М. Грушевського, потребує багато часу та великої, динамічної, акумульованої й концентрованої енергії. Саме тому вчений наголошував: «Мусимо згромадитися коло сієї мети всі, скільки є свідомих і відданих інтересам нашої батьківщини. Збиратися в тісну й компактну фалангу». Ці слова можна розглядати як своєрідний заповіт сьогоденному і майбутньому українському державотворенню.
Отже, незважаючи на федералістську платформу, політичні ідеї М. Грушевського не можуть бути відсторонені через недостатньо політично-незалежницьки спрямовані, частини ідей, концепцій. Вони входять в ідеологічний арсенал українського державотворення як його важлива складова, невичерпна скарбниця бачення майбутньої України як співдружньої з народами країн слов'янського кореня і всього світу. Хоч політична та ідеологічна непослідовність М. Грушевського, його загравання з більшовиками потребують виважених оцінок його поглядів та ідей, особливо наприкінці життя.