20

План

Вступ

1.Основні етапи та особливості розвитку інституту комунальної власності в Україні

2.Вплив інституту комунальної власності на формування місцевих бюджетів

3.Перспективи формування місцевих бюджетів шляхом вдосконалення інституту комунальної власності в Україні.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Наявні у територіальних громад матеріальні та фінансові ресурси сьогодні є абсолютно недостатніми для самостійності і це викликано великою мірою подрібненістю територіальних громад сіл, селищ і міст. До того ж, в Україні має місце різке посилення нерівномірності розвитку окремих регіонів. Показники рівнів розвитку відрізняються у 10-15, а то й більше разів. Ці розбіжності у рівні забезпеченості фінансовими ресурсами поміж територіальними громадами можуть виникати внаслідок такого суб’єктивного чинника, який полягає в тому, що органи місцевої влади можуть докладати неоднакових зусиль щодо використання наявних фінансових ресурсів. Виходу з такого становища може сприяти використання стимулів до об’єднання об’єктів комунальної власності територіальних громад.

Питання пов’язані із впливом інституту комунальної власності на формування місцевих бюджетів знаходяться в центрі уваги таких вчених як: Лук’яненко І. Г, Бурaковський І. В, Василик О. Д. ,Павлюк К. В. , Огонь Ц.Г, Куценко В.І,Фатеев М.И. та інші.

Метою даної роботи являється дослідження впливу інституту комунальної власності на формування місцевих бюджетів.

Під час дослідження даної теми поставлено такі завдання:

1. Визначити основні етапи та особливості розвитку інституту комунальної власності в Україні.

2. Охарактеризувати вплив інституту комунальної власності на формування місцевих бюджетів.

3. Запропонувати перспективи формування місцевих бюджетів шляхом вдосконалення інституту комунальної власності в Україні.

Об’єктом цього дослідження є інститут комунальної власності в Україні.

Предметом наукового дослідження виступило теоретичне обґрунтування впливу інституту комунальної власності на формування місцевих бюджетів.

При дослідженні даної теми були використанні такі методи дослідження як: аналітичний, історичний.

1.Основні етапи та особливості розвитку інституту комунальної власності в Україні

Комунальна власність стала спеціальним об’єктом дослідження відносно недавно, хоча її окремі аспекти розглядали ще в дореволюційній вітчизняній та зарубіжній літературі, присвяченій місцевому самоврядуванню (Л.Л.Веліхов). Увага до проблем комунальної власності помітно зросла в сучасній літературі у зв’язку з формуванням української моделі самоврядування.

Слід зазначити, що дослідження проблем розвитку інституту комунальної власності, представлені в сучасній науковій літературі, недостатньо висвітлюють питання аналізу сутності комунальної власності, особливостей її розвитку в Україні в умовах ринкової економіки.

Комунальна власність – це публічна форма власності, яка належить територіальним громадам та їхнім об’єднанням.

До останньої чверті XVIII століття українські і російські міста фактично не мали власності. Поняття міська власність і міські фінанси з’являються лише в «Жалуваній грамоті» 1785 року, що поклало початок самостійній господарській та фінансовій діяльності міст.

У дореволюційній Україні і Росії комуналізація була мало розвинена. Але після 1905 року ситуація змінюється. Київський всеросійський з’їзд міських діячів одноголосно висловився за комуналізацію. У результаті до 1914 року комуналізованими виявилися майже всі водогони й майже 50% електричних станцій.

З комунальних підприємств дореволюційної України і Росії, за даними 1917 року, відзначимо аптеки (в 62 містах), біржі праці (в 6 містах), бойні (у більшості міст, але часто досить примітивні), лазні (в 27 містах), заводи гончарні, вапняні, цегельні, ливарні, миловарні, салотопні, солеварні (в 104 містах), каменоломні (в 50 містах), пральні (в 14 містах), хлібопекарні (в 34 містах), друкарні (в 9 містах), млини (в 54 містах), склади дров’яні, сінні, вугільні, лісові, гасові, брукового каменю (в 450 містах).

На початку ХХ століття, на відміну від ХІХ, вирішальне значення у фінансовому становищі міст мали вже не податки, а доходи з комунальної власності. В 1914 році вони становили половину всіх доходів, причому більша їх частина надходила з міських підприємств, які перетворилися на головне джерело поповнення міських бюджетів. Таким чином, з кінця ХІХ століття російські міста вступили на той шлях, яким вже давно йшли європейські муніципалітети: створення власних підприємств за рахунок довгострокових облігаційних позик. Комунальні підприємства були комерційними за своїм характером: вони не тільки обслуговували потреби міського населення, але й приносили досить значні доходи в міську касу. У результаті до початку Першої світової війни багато міст Росії стали не тільки великими власниками, але й ефективними підприємцями.

Розвиток міського господарства був перерваний Першою світовою війною, що призупинила виконання багатьох господарських починань і проектів, а революції, що пішли за нею, направили його іншим шляхом. Прихід до влади більшовиків наприкінці 1917 року означав ліквідацію не тільки приватної, але й комунальної власності [4].

Знову комунальна власність з’являється після прийняття Декларації про державний суверенітет України і початку ринкових реформ. У наукових працях багатьох учених представлено різноманітні дослідження процесу формування інституту комунальної власності. Однак відсутність системного підходу до цієї проблеми викликала необхідність узагальнити погляди науковців та виділити основні етапи становлення інституту комунальної власності.

В основу періодизації етапів становлення інституту комунальної власності покладено історико-правовий аналіз нормативно-правових документів, які по-різному розглядають сутність комунальної власності і способи її формування.

Процес створення комунальної власності описується за допомогою терміну «комуналізація». Комуналізація в українській економіці здійснювалася як:

– роздержавлення, коли державне майно передавалося в комунальну

власність;

– власне комуналізація, коли соціальні об’єкти приватизованих

підприємств ставали комунальним майном.

Існує така періодизація етапів становлення інституту комунальної власності:

1 етап (1990–1991 рр.) – створення інституційно-правових передумов становлення інституту комунальної власності. Нормативно-правова база. Закон СРСР «Про загальні засади місцевого самоврядування й місцевого господарства в СРСР» (9 квітня 1990 р.); Закон УРСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» (7 грудня 1990 р.) ; Закон УРСР «Про власність» (7 лютого 1991 р.) .

Характеристика етапу. Децентралізація радянської політичної системи. Відродження місцевого самоврядування й комунальної власності як його економічної основи. Комунальна власність розглядається як різновид державної власності. Суб’єкт комунальної власності – адміністративно-територіальна одиниця в особі районних, міських, селищних і сільських рад народних депутатів.

2 етап (1991-1996 рр.) – формування комунальної власності на основі роздержавлення майна, яке належить державі. Комунальна власність виокремлюється юридично та економічно, стає самостійною формою власності. Нормативно-правова база. Постанова Кабінету Міністрів України № 311 від 5.11.1991 р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)»; Конституція України (1996 р.). Характеристика етапу. Саме з прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 5.11.1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» фактично почало здійснюватися формування комунальної власності в Україні. Цією постановою був затверджений перелік об’єктів державного майна, які передаються у власність адміністративно-територіальних одиниць.

До комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць України перейшли підприємства та організації 14 галузей народного господарства, а також майно виконкомів місцевих Рад. Серед переданого майна – підприємства промисловості (будівельних матеріалів, поліграфічної, харчової промисловості тощо), агропромислового комплексу, зв’язку, будівництва, міського дорожнього господарства, міського транспорту. До комунальної власності також було віднесено і більшість об’єктів житлово-комунального господарства, народної освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізичної культури і спорту, установ культури, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування.

Розподіл власності на загальнодержавну і комунальну був проведений переважно формально. Перелік переданого майна був занадто вузьким: до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць з усіх об’єктів, які за певними критеріями відносяться до комунального майна, було передано тільки 60 тис. підприємств, що склало близько 31% їх загальної кількості [8].

На початковому етапі цього процесу при вирішенні питань розмежування комунальної власності між рівнями управління на місцях нерідко виникали конфлікти; вищі Ради і виконкоми виявляли односторонній підхід до прав нижчих, передаючи в їх відання лише об’єкти хоч і соціального значення, але фінансово затратні, збиткові, що не сприяло зміцненню фінансово-економічної основи місцевого самоврядування .

Переважна більшість сільських адміністративно-територіальних утворень отримала в комунальну власність мізерні частки майна або взагалі нічого не отримала.

Особливістю даного етапу є паралельний «плин» декількох процесів: формування комунальної власності за рахунок її виділення із усього масиву державної власності й формування приватної власності за рахунок приватизації як державної, так і знову створеної комунальної власності [4, с.22].

В 1996 році приймається нова Конституція України, яка передбачає виключну власність українського народу (суб’єкт – народ); державну власність (суб’єкт – держава); власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальну власність (суб’єкт – територіальна громада).

Таким чином, на другому етапі комунальна власність відокремлюється як економічно, так і юридично, стає самостійною формою власності.

3 етап (1996-1998 рр.) – передача із приватної власності в комунальну об’єктів соціальної сфери. Нормативно-правова база. Постанова Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1996 р. № 1443 «Про поетапну передачу до комунальної власності об’єктів соціальної інфраструктури».

Характеристика етапу. В Україні формальний акт приватизації підприємств на першому етапі набув самодостатньої цінності, а успіхи приватизації вимірювались переважно числом приватизованих підприємств, величиною виручених від цього коштів. У перебігу приватизації в Україні не розглядалася проблема її економічної ефективності. Постановка питання про ефективність приватизованих підприємств стала домінуючою стосовно підприємств, що мають значну кількість установ соціально-культурної сфери. Неефективність утримання цих об’єктів приватизованими підприємствами призвела до необхідності переведення даного майна в комунальну власність. Комуналізацію соціальних об’єктів варто вважати найбільшим інституціональним перетворенням у соціальній сфері за останні роки, для чого є такі причини:

1) вона сполучена з докорінними змінами відносин власності, із принциповими змінами в схемах фінансування соціальних об’єктів; з перерозподілом повноважень і відповідальності між державними органами влади та органами місцевого самоврядування; з необхідністю відновлення в цьому зв’язку нормативно-правової бази;

2) комуналізація визначає рівень фінансування, умови утримання об’єктів, а також якість послуг, наданих житлово-комунальним сектором, дитячими дошкільними установами, організаціями охорони здоров’я, культури, відпочинку й спорту, що дуже важливо для нормального життєзабезпечення території;

3) масштаби, темпи, соціальні й фінансові наслідки комуналізації серйозним чином впливають на проведення житлово-комунальної реформи та інших реформ «соціального блоку», що актуально сьогодні у зв’язку з формуванням у нашій країні цивілізованої, демократично влаштованої держави;

4) переведення соціальних об’єктів із зони нестійкого й близького до банкрутства стану нових акціонерних товариств у зону бюджетно недостатнього, але все-таки відносно стабільного стану адміністративно-територіальних утворень значною мірою допомогло вберегти країну та її населення від соціально-інфраструктурної катастрофи.

Комуналізація була спрямована на те, щоб переключити кошти підприємств із невластивої для них і економічно недоцільної діяльності з утримання відомчої соціальної інфраструктури на вирішення виробничих та інвестиційних завдань. Передбачалося, що місцева влада зможе більш ефективно управляти переданими їй соціальними об’єктами. Держава зі свого боку обіцяла компенсувати додаткові фінансові витрати місцевих і регіональних бюджетів.

Однак проблема полягала в тому, що органи місцевого самоврядування не завжди бажали й бажають такої передачі. Тим самим уперше в України з’явився прецедент примусового надання власності іншій особі незалежно від бажання цієї особи. Пікантність ситуації визначається ще й тим, що цим новим власником стали органи місцевого самоврядування, які формально не входять до системи державного управління. До кінця 1997 року в цілому по Україні в комунальну власність була передана більша частина соціальних об’єктів: близько 80% усього житлового фонду, 76% ясел, дитячих садків, 82% медичних установ. 84% спортивних споруд, 75% таборів для літнього відпочинку дітей, 70% санаторіїв, 60% профілакторіїв [12, с. 45].

Однак оптимістичні кількісні результати за масштабами комуналізації затьмарюються тими проблемами, які виникають у цьому зв’язку у місцевої влади. Однією з них є фінансова дефіцитність утримання соціальних об’єктів. Передача об’єктів соціальної інфраструктури – це дуже складне й болюче питання, що потребує зваженого й різнопланового вирішення.

Об’єктивно оцінюючи ситуацію, що склалася в економіці України, необхідно розглянути кілька альтернативних варіантів подальшої долі об’єктів соціальної інфраструктури:

– передача соціальних об’єктів у комунальну власність;

– передача об’єктів соціальної інфраструктури суб’єктам

підприємницької діяльності, що входять в одну господарську систему;

– приватизація об’єктів соціальної інфраструктури. Якщо підприємство

не ліквідовується, необхідно було передбачити можливість залишити на

його балансі об’єкти соціальної інфраструктури.

4 етап (1998 р. - до теперішнього часу) – оптимізація структури комунальної власності відповідно до потреб територіальної громади. Нормативно-правова база. На розгляд Верховної Ради України представлено 4 законопроекти: «Про право комунальної власності та управління об’єктами права комунальної власності» (14.05.2002); «Про право комунальної власності» (8.09.2004); «Про управління об’єктами комунальної власності» (15.10.2004); «Про право комунальної власності та управління об’єктами права комунальної власності (14.04.2005). Жоден із них не прийнятий. Не прийнято закони: «Про комунальні підприємства»; «Про комунальні цінні папери»; «Про територіальні громади»; «Про адміністративно-територіальний устрій». [12, с.129]

Їх прийняття могло б задовольнити теперішню потребу органів місцевого самоврядування в конкретних механізмах реалізації права комунальної власності.

Удосконалення соціально-економічної ролі комунальної власності в умовах ринкових перетворень. Зміст нових завдань полягає в упорядкуванні використання комунальної власності в інтересах соціально-економічної життєдіяльності адміністративно-територіальних утворень на основі вдосконалення управління їх майновими комплексами. На відміну від майна, питання із землею виглядає складніше. Процес розмежування земель державної та комунальної власності триває давно.

Слід підкреслити, що новий Закон створює передумови для передачі значного масиву державних земель у комунальну власність. Критики нового Закону стверджують, що держава втрачає контроль над земельними ресурсами в містах. Але це означає лише те, що такий контроль отримують територіальні громади, тобто відбувається процес формування та посилення матеріальної бази місцевого самоврядування [13, с.320].