3. Історичні форми світогляду.

Протягом життя змінюється світогляд людини. За аналогією, історія також проходить певні стадії розвитку – йдеться про культурно-історичні типи світогляду. У цьому контексті існує три типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський.

Міфологія була історично першою формою світогляду. Міфи є базисним феноменом людської культури. Утворюючи міфи, люди виражали своє світорозуміння, мовою міфів людина інтерпретувала себе, суспільство, світ. Характерними рисами міфологічного світогляду є: оперування чуттєво-конкретними, наочними образами; антропоморфізм; анонімність; опора на довірливе сприйняття. У міфах поєднувалися земне та космічне, природне та суспільне, родове та індивідуальне, життя та смерть, тобто міфологічна свідомість мала синкретичний характер.

Міфологічний світогляд вважається вихідним для всіх інших типів світогляду. Розпад міфів дослідники пов’язують із процесом осмислення міфом самого себе, тобто рефлексією. Ускладнення суспільного життя, соціально-економічні зміни, раціоналізація міфу привели до формування інших типів світогляду – релігії та філософії.

Релігія, як і міфи, шукає відповіді на «вічні питання»: Що є світ? Якою є доля людини у світі? Чому приходить смерть? і т.п. Особливостями релігійного світогляду є: чіткий розподіл світу на поцейбічний та потойбічний; вплив надприроднього на долю людини; неможливість раціонального пізнання Бога; абсолютна віра у правильність релігійних догм. Релігія – це встановлення зв’язку, єдності світу людей з божественним світом засобами віри, молитви, одкровення, містичних почуттів. Віра є впевненість у тому, на що сподіваєшся, переконаність у тому, чого не бачив. Предмет віри не є самоочевидним, проте сам акт віри його таким робить. Істини релігії не можна аналізувати розумом, вони або приймаються серцем людини, або не приймаються. Релігія має багато форм та різновидів.

4. Особливості філософського світогляду.

З моменту свого виникнення у другій половині першого тисячоліття до нашої ери філософія претендувала на осягнення світу як цілого, на пошуки єдності у багатоманітному універсуму. Філософія як тип світогляду проявляє себе у повсякденній свідомості людей у вигляді максим життєвої мудрості, притч та афоризмів. Не всіх людей можна вважати філософами, а лише тих, хто аналізує не звичайні життєві ситуації, а граничні їх прояви.

На відміну від міфів філософія є особистісною та елітарною формою творчості. Платон і Августин, Р.Декарт і Гегель, А.Шопенгауер і М.Хайдеггер залишили свій неповторний погляд на одвічні людські проблеми в історії філософської думки. Особливостями філософського мислення вважають також: раціональне осмислення й розуміння світу та людини; оперування всезагальними законами, поняттями та категоріями; плюралізм думок та концепцій; системність, творчий та критичний характер.

Природа філософії парадоксальна. Цей тип світогляду в абстрактному вигляді формулює проблеми реального людського життя. Філософія справді працює з граничними абстракціями типу «людина», «світ», «свідомість», «буття» тощо, але ці категорії є такими теоретичними утвореннями, які тією чи тією мірою безпосередньо торкаються кожного з нас, оскільки йдеться про смисложиттєві питання людського існування. В різні історичні епохи філософські проблеми відтворюються по-різному в залежності від рівня розвитку та потреб суспільного життя.

В різні періоди розвитку людства змінювалась постановка традиційних філософських проблем, форми аргументації та відповіді. Проте незмінним залишається лише всезагальний, граничний характер проблем, які вирішуються. До таких вічних проблем та питань філософії можемо віднести питання: Що є першоосновою світу? В чому сенс життя людини? Як слід мислити? Що таке добро? Що таке прекрасне? та ін. Як на початку свого розвитку, так і в наш час, філософія втілює в собі всю сукупність наявного знання, залишається теоретичним сумлінням і критичною самосвідомістю культури.

Особливим різновидом теоретичного осягнення світу є філософування. Це не просто розмова на філософську тему. Філософування – це осмислення найзагальнішого, універсального через призму відношення суб’єкта та об’єкта, ідеального та матеріального, духа і природи. Філософування – категоріальне (понятійне) мислення, що прагне осягнути сутність, головне, загальне, в основі якого лежить відношення «людина – світ», причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності.

Особливістю мислення, і передусім філософування, є його рефлексивний характер. Рефлексія – принцип людського мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення «Я»; це самопізнання і свідомість. Розрізняють три види рефлексії: 1) елементарну рефлексію, яка полягає у розгляді і аналізі знань; 2) наукову рефлексію – критика і аналіз теоретичного знання, які проводяться на основі застосування і з’ясування тих методів і прийомів, які властиві даній галузі наукового дослідження; 3) філософську рефлексію – усвідомлення і осмислення граничних основ буття і мислення, людської культури в цілому.

Розрізняють два способи філософування – софійний та епістемний. Софійний спосіб полягає не у однозначності, завершеності відповіді на світоглядні питання, а у пошуках різних її варіантів. Це досягається шляхом діалогів, суперечок, критичного підходу. Засновником цього способу є старогрецький філософ Сократ, а реалізував його у творах-діалогах його учень Платон. Епістемний спосіб філософування – однозначний, монологічний варіант мислення, метою якого є досягнення істини, знання, однакового для всіх. Цей спосіб започаткував Аристотель, якому приписують слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель прирівняв філософію до науки і назвавши її наукою про суще як таке.