2. Емпірико-сенсуалістична філософія (ф. Бекон, Дж. Локк). Суб’єктивний ідеалізм (Дж. Берклі, д. Юм).

Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу. Природознавство, на його думку, є справжньою наукою, а фізика, котра спирається на чуттєвий досвід – найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Основною філософською працею Ф. Бекона є «Новий Органон», в якій він з’ясував матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання. Бекон, з притаманною йому іронією, критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів Середньовіччя, які, на його думку, нічого для науки та філософії не дали, бо вони підмінювали суть справи красивими фразами і видавали їх за саму сутність предмета. Схоласт «...плете яку-небудь наукову тканину, безперечно дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту і ні на що не здатну», – так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів. На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень. Ці заблудження Бекон назвав «примарами» – нереальними пересудами людського пізнання, які «осаджують розум людей» і стримують науковий прогрес. Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

Методом, здатним забезпечити істинне знання без догм і пересудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступовим без пропусків сходженням від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших аксіом.

Джон Локк (1632-1704) відомий як творець класичного сенсуалізму, творець трактату «Досвід про людський розум». За своєю сутністю філософія Локка має антидекартівське спрямування.

Локку першому вдалося довести, що мислення загального ґрунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов’язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, у комбінуванні емпірично створених суджень. Він заперечує існування «вроджених ідей» і стверджує поняття «рефлексу». Продуктивним методом створення наукових знань визнається дедуктивний метод Декарта. Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу «чистим аркушем», на який лише досвід накладає свій відбиток. Основна теза Локка – «Людина – чиста дошка» («Tabula rasa»). Він розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній – як діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, – рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід призводить до виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність чогось, властивостей твердого чи м’якого, корисного чи шкідливого тощо. Для виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не становлять собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у тварин, комах). Міркування – це певна властивість людської душі, тому їх не можна визнати первинними, як вважав Декарт. Складні ідеї, як, наприклад, поняття субстанції, виникають на базі сприйняття сукупності таких простих ідей, як вага, форма, колір тощо. Сукупності простих ідей повторюються, внаслідок чого виникає уявлення про щось таке, що є носієм цих ідей.

Представниками сенсуалістичної філософії, крім Дж. Локка, були й інші філософи. Наприклад, Джордж Берклі (1684-1753) послідовно досліджує можливості чуттєвого пізнання дійсності, наслідуючи головні принципи філософії Локка, водночас висвітлюючи слабкі місця сенсуалізму. На основі роздумів про властивості субстанції як носія властивостей речей Дж. Берклі робить висновок, що субстанція принципово не дана чуттям. Натомість він схиляється до думки, що саме людські чуття є основою, субстанцією речей, які сприймаються як сукупність різних властивостей. У своїй першій праці «Досвід нової теорії зору», спираючись на наукові дослідження роботи ока, оптичні пояснення процесу бачення, Дж. Берклі робить висновок, що людське око принципово не здатне щось бачити без відповідних ідей речей. У праці «Трактат про принципи людського знання» Дж. Берклі робить остаточний висновок, що субстанцією може бути лише дух чи суб’єкт, який сприймає чуття. Щоб довести це, він використовує аналіз різних чуттєвих властивостей людини і стверджує, що чуттєве сприйняття кольорів, руху, смаку, форм речей неможливе без відповідних ідей, котрі повинні бути присутніми до самого сприйняття речі чи виникати водночас із чуттями. Вказуючи на суперечливість ситуації, коли ідея може існувати до сприйняття речей (бо мати ідею фактично означає наявність чуттєвого сприйняття), Дж. Берклі проголошує помилковою думку про можливість існування матеріальної, немислячої субстанції.

Девід Юм (1711-1776) також продовжує традиції англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб’єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові або божестві), Д. Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа.

Д. Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпіричним шляхом, відкидаючи гіпотетичні тлумачення. Тому він визначає, що людина може оперувати лише змістом наших чуттів, а не поняттям про їх субстанцію. Наше сприйняття світу не дає можливості довести ні його існування, ні його відсутності. Така агностична позиція обґрунтовується у відомих творах Д. Юма «Трактат про людську природу», «Дослідження людського розуму» та інші. Усі «духовні сприйняття» він розділяє на два різновиди: перший охоплює більш сильні і визначається терміном «враження», які діють під час бачення, тактильного відчуття тощо; другий – ідеї (уявлення), які він визнає менш сильними і точними. Усі наші ідеї чи враження є копією чуттєвих комбінацій. Визнаючи за думкою лише здатність розділяти та об’єднувати, Д. Юм стоїть на позиціях чітко окресленого сенсуалізму.

Керуючись позицією Дж. Локка, Д. Юм вирізняє чуття, які утворюються різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану суб’єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або об’єднує їх.

Д. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього належить лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він розглядає як утворення схем суб’єктивних дій розуму з об’єднання чи розділення вражень.