4. Інноваційна діяльність в Україні та розвинутих країнах

Сьогодні світовий ринок високих технологій складає близько двох трильйонів доларів, з яких на США припадає 39 %, Японію – 30 %, Німеччину – 16%. На одного вченого у світі припадає 10 менеджерів, які відбирають перспективні науково-технічні досягнення, своєчасно патентують винаходи, займаються просуванням наукоємних товарів на ринок. У нашій країні на 10 вчених припадає лише один менеджер.

Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво та продукцію. Тому найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримання здатності національної економіки до інноваційного розвитку й ефективного використання найновіших технологій. Цей процес відображається динамікою показника наукоємності виробництва.

Наукоємність виробництва визначається як відношення витрат на дослідження і розробку до обсягу продаж. Саме цей показник використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем наукоємності та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу. Щоб віднести галузь промисловості до наукоємної, названий показник має перевищувати середній рівень.

Питомі витрати на інноваційну діяльність у Франції і Німеччині склали в 2002 році 140 дол. на одного науково-технічного працівника, у США і Японії – відповідно 118 і 124 дол. (в Україні – близько 8 дол.).

Останнім часом в Україні намітилася тенденція до розвитку малих підприємств, для яких характерна набагато більша гнучкість порівняно з великими (хоча й імовірність розоритися в них теж набагато вища). На підтримку інноваційних процесів стали направлятися засоби комерційних і фінансових структур, засоби і гранти від закордонних і українських благодійних фондів. Таким чином, відбувається деяка трансформація системи фінансування.

Зміна структури і характеру технологічних зв'язків припускає, у свою чергу, розвиток міжнародної кооперації українських суб'єктів інноваційної діяльності. Цьому сприяє розрив зв'язків із традиційними партнерами і поява нових можливостей, насамперед завдяки відкриттю кордонів і зниженню рівня таємності у вітчизняній інноваційній сфері.

Практика функціонування провідних підприємств розвинутих країн світу свідчить, що на них створена така інноваційна структура і культура управління, в якій напрямки технологічного розвитку інтегруються в загальні стратегічні плани, політика зростання безпосередньо пов'язується з постійною розробкою перспективної продукції і проникненням у нові сфери діяльності. Пошук ефективних організаційних форм управління нововведеннями йде в двох напрямках: виділення і відокремлення підрозділів, що займаються нововведеннями й довгостроковими проблемами розвитку підприємства; створення механізму інтеграції та координації діяльності підрозділів у ході розробки і впровадження нововведень. Щодо становища інновацій в Україні можна говорити про позитивну в певній мірі тенденцію.

Інноваційна активність підприємств стримується відсутністю власних коштів, певними труднощами з матеріальними ресурсами, недостатністю заходів щодо державної підтримки вітчизняного виробника за досить активного проникнення іноземних фірм на національний ринок.

Головним чинником створення інноваційної моделі розвитку промисловості, її економічного зростання повинні стати науково-технічні інновації. Саме такий принцип покладено в основу державної політики з метою обґрунтування інноваційної моделі структурної перебудови економіки України, її зростання.

Для піднесення промислового виробництва головним є професійне узагальнення накопиченого світового досвіду в сфері інноваційного менеджменту, обґрунтування стратегії його інноваційного розвитку.