69. Історичні форми людських спільнот. Етнос і нація. Особливості формування української нації. Національна ідея.

Першою специфічно людською формою спільності, що прийшла на зміну первісній череді, є рід - кревне-родинне об'єднання людей, основний осередок суспільства. Рід складала група людей, об'єднаних узами кревного споріднення, колективним працею і спільним захистом загальних інтересів, а також спільністю мови, удач, традицій.

Об'єднання декількох пологів складало плем'я - тип етнічної спільності і соціальної організації людей. Його характерні риси: загальна територія, звичайно обмежена від сусідніх племен природними рубежами; економічна спільність і взаємодопомога членів даного племені, що виражалася, наприклад, у колективному полюванні; спільність мови, свідомості; спільність походження і родинний^-кревні-родинні зв'язки. Внаслідок утворення союзів племен, що супроводжується посиленням міжплемінних господарських і культурних зв'язків, військових зіткнень, міграції населення, викликаних збільшенням чисельності людей, виникнення приватної власності відбувалися поступове змішання племен, заміна колишніх кревних-родинних зв'язків територіальними і поява нової форми історичної спільності - народності.

Народності звичайно складалися з декількох племен, близьких по своєму походженню і мові.

Народність - це мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей.

Становлення держави сприяло зміцненню народності. Але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державою ні територіально, ні по мові. Нації виникли як з родинних один одному племен і народностей, так і з людей неспоріднених племен, рас і народностей.

У процесі виховання й утворення людини відбувається формування смаків до національного мистецтва, шанобливості до національних звичаїв і вдач, традиціям, почуття гордості героями своєї історії, культури, пам'ять про які живе в душах людей, передаючи від покоління до покоління. Це сприяє єднанню народності і нації як особливої спільності. Виховне значення патріотизму величезне: це школа, у якій людина розвивається до сприйняття ідеї про людство, усвідомлює необхідність дбайливого і максимально обережного відношення до усього національного, починаючи від природи і кінчаючи витонченими сферами мистецтва і легко уразливим почуттям національного достоїнства.

Національна самосвідомість і націоналізм. Загальний клімат національних відносин у величезній мері залежить від цивільної зрілості кожної людини і глибини розуміння корінних інтересів свого народу і суспільства в цілому Це основа національної самосвідомості. Національна самосвідомість є почуття і саме - усвідомлення духовної єдності свого народу і притім саме його культурної своєрідності - його звичаїв, традицій, вірувань.

Національна самосвідомість володіє величезною регулятивною і життєстверджуючою силою: воно сприяє зімкненню людей даної національності, виступаючи в ролі свого роду захисного механізму, що дозволяє преемственно зберігати її цілісність і социокультурную визначеність у спілкуванні з іншими націями і народностями.

Зміст української національної ідеї: має зовнішність задовольнити суспільство в політичному відношенні - Україна має бути незалежною демократичною. Необхідно дивитися хто є провідником НІ, вона може відіграти прогресивну (демократія) і реакційну (фашисти) роль. Треба підтримувати такі національні ідеї, які включають в себе національні цінності і не суперечать загальнолюдським. Природно, що разом з іншими історичними народами світу, національна ідея, яка постійно кликала українців до волі, привела нам до незалежності. Вона зуміла створити в нас достатньо суспільної енергії та сили, щоб вперше за шість століть примусити наших великих сусідів без насильства признати нас вільним народом в наших етнічних кордонах, допомогла позбутися тиранії і дала можливість нам самим вирішувати власну долю.

У листі В.Липинського до пана Богдана Шемета наголошувалось, що націоналізм буває двоякий: державнотворчий і державноруйнуючий - такий, що сприяє державному життю даної нації, і такий, що життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого - націоналізм жидівський, польський, український. Перший - націоналізм територіальний, другий є націоналізм екстериторіальним і віросповідним. Перший називається патріотизмом, другий - шовінізмом.

Ви мусите знайти спільну політичну мову, створити разом з іншими націями на Українській Землі окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

Дослідження української ідеї покликане визначити культурний, історичний, світоглядний контекст цього явища, з’ясувати його ідейні витоки, простежити логіку розвитку і видозмін національної ідеї. Важливо також в контексті сучасних філософських понять і уявлень дати нове розуміння української ідеї як ідеї суспільної свідомості, ідеї, що перебуває в центрі певних культурно-історичних процесів.

Ідея “народності” стала підгрунтям для формування української державності, поява в самосвідомості суспільства української ідеї як імператива культурного і політичного усамостійнення. Своє втілення ця ідея набула в ціннісно та концептуально новому образі України.

Так, все існуюче має живлення в різних ідеях, так і сама державність України кровно потребує своєї національної ідеї. Не великодержавної чи великоукраїнської, а національної, як генератора енергії самої української нації. Така ідея об’єднує переважну більшість населення, його волю, впевненість у собі, відповідальність і здатність виконання прямої цілі - розбудови заможної України. З часом вона, безумовно, перетвориться на загальнонаціональну, оскільки нестиме у собі загальноприйняті цінності.

Для впровадження ідеї відродження України виникає необхідність в національно-культурному ядрі, мозковому центрі нації, біля якого гуртувалися в національно свідомі державники і політично культурна еліта нації. За їх допомогою і така ідея виробить національний характер українців і перетворить їх етнографічне малоросійство на українську націю - славну спільноту сім’ї і слов’янської.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демократична програма, обстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв’язує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні їхнього права на самостійний економічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність націй й гарантує їй розвиток національного ринку та збереження національної культури, не може не бути водночас правовою, демократичною державою і не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що гарантує суверенітет особи.

Якщо подивитись з цієї точки зору на процес становлення і розвитку правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, індивіда як необхідних умов для формування національної держави то в історичному плані можна виділити кілька періодів.

Перший період (ХVI-ХVIII ст.) - загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального насильства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, “державну монополію” на владу.

Другий період (з кінця ХVIII ст.) - загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави - безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.

Третій період (ХХ ст.) - загроза індивіду, що виходить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави - соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку. У національній державі кінця ХХ ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну єдність. З іншого боку, для того, щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і частиною цілого, і індивідуальністю.

Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що пов’язується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

Особливості формування української нації (Ф.У.Н.). Цей етап розвитку українського етносу відноситься до періоду бурхливого розвитку капіталізму (кін.18-19 ст.). Значно прискорило Ф.У.Н. скасування в 1861 кріпосного права, унаслідок чого відбулися кардинальні зміни в соціальній структурі населення України - поява вільного селянського населення, виникнення українську робітничу клас через міграцію безземельних селян у міста, збільшення кадрів національної інтелігенції, зародження українського середнього класу, а також поява серед українців великих підприємців.

На формування української нації вплинув цілий ряд факторів. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її в харчовий і сировинний придаток Росії обумовили зміцнення внутрішньо-економічних зв'язків у ній біля своєї сільськогосподарської спеціалізації. Поява значної маси незайнятих селян привело до активізації міграційних процесів, перемішування населення. Міграційним процесам сприяло розширення транспорт-й, особливо залізничної, мережі.

Негативним фактором, який робив важким Ф.У.Н., була відсутність власної держави, національних інститутів керування суспільством, у руках яких були б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Розділена між Російською й Австровенгерскою імперіями, Україна була позбавлена в той час можливості досягти територіальної консолідації.

У східноукраїнських містах панувала російська колоніальна адміністрація.

69.1 Визначення, які в літературі можна знайти, тісно пов’язані з різноманітними теоріями нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновниками психологічної теорії нації . французький філософ та історик Е.Ренан і австромарксист О.Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, “психології народів”. Так, в ренанівському трактуванні “нація - це душа, духовний принцип”, що формується шляхом “узгодження” та “солідарності”, утворюваної чуттям минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою “сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру”.

Виникнення культурницької теорії нації пов’язане з іменем К.Ренера (Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як, суб’єктивну єдність чи культурний союз, породження свідомістю етнічної приналежності людини.

Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі культурницькі елементи як психологічної, так і культурницької теорії. Дослідники-прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у більшості етнологічних концепцій, як і в попередніх, недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку націй.

Засновником “історико-економічної” теорії нації є теоретик марксизму К.Каутський. У праці “Ознаки національності”, він писав, що ознаками нації є загальна територія і мова, а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознакми нації, найого думку є спільна територія і спільна мова. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку К.Каутського продовжує існувати.

У розвитку соціально-етнічних спільностей, зокрема націй, національних та міжнаціональних відносин спостерігаються дві взаємопов’язані тенденції. Перша - етнічна диференціація, тобто процес виділення, обособлення тієї чи іншої соціально-етнічної спільності, що відображає її прагнення до утвердження національної не6залежності, суверенітету. Друга тенденція - це інтеграція, яка передбачає злом національних перегородок, розвиток, розширення зв’язків між різними націями, соціально-етнічними спільностями, поглиблення економічних, культурних відносин між народами.

Видатні інтелектуали, дослідники і філософи, серед яких Дмитро Донцов, Лев Гумільов, Юрій Бойко, розмірковуючи про сутність людських спільнот, відносяться до них як до природних, живих одиниць, що мають час народження, етапи розквіту і закономірне зникнення. За час свого існування ці живі динамічні утворення, що набули свого первинного імпульсу до життя від самої природи, по-різному використовують його.

Юрій Бойко визначає, що історія людського суспільства є “безкінечним національним розвитком” “від народності до вищого її виразу, який звемо нацією”. В сучасній науці до визначення поняття нації як спільності простежують два підходи: як до етносоціальної спільності - це перший, і як до етнонаціональної - це другий підхід.

Більш визначається національна спільність - це “сформована на певній території, міжпоколінна стійкість людей, які мають спільні, відносно стабільні особливості культури і психіки, а також самосвідомість”. Тобто “усвідомлення своєї єдності і відмінності від усіх інших подібних спільностей” а характерною ознакою нації.

Так нація виступає як вища форма існування етносу, що підіймається на основі попереднього типу етносоціальної спільності (етносу) внаслідок розвитку суспільних відносин, утворення національного ринку і стирання суттєвих релігійних відмінностей (відмінностей в культурі, мові і свідомості).

Не всі народності обов’язково трансформуються в національні спільності. З більш ніж 4000 етносів, які існують у світі, лише біля 800 “досягли”, за даними ЮНЕСКО, стадії нації, а решта перебуває на національному рівні розвитку - у формі народностей і племен. Національні спільності сильно відрізняються за чисельністю, ступенем консолідованості та чіткістю етнічної самосвідомості, характером розселення, наявністю чи відсутністю у них державності. Поряд з давно сформованими, зрілими, національними спільностями існують такі, що перебувають у процесі формування, зберігають племенний поділ і мають подвійну, загальноетнічну і племінну самосвідомість.

Система ознак нації така - спільність походження, території, мови культури, єдність самосвідомості, наявність державності, спільного ринку, розвиненість соціально-економічних відносин. Ці ознаки й досі прийняті в етнографії. Але якщо на них подивитися з точки зору їхньої значущості у внутрішньому розкритті етносу (нації), то можна побачити, що не всі з них є структуроутворюючими. Більшість спрямована не на розкриття внутрішньої сутності нації, а лише на створення певних умов для цього. До таких можна віднести і єдиний ринок, що сприяє економічному єднанню, і територію, що полегшує встановлення контактів, і державу, котра впливає на політичну та ідеологічну консолідацію нації.