65. Політика і політична організація суспільства та роль їх у визначенні суспільних процесів. Структура політичної організації. Демократія і тоталітаризм.

Політ. сис-ма суспільства вкл. у себе:

Политий. відносини - між індивідами, соц. і етнічними групами, націями держави, державою і громадянами, громадянами й організаціями, які стосуються влади, вироблення й здійсн. політики.

Політ. діяльність - форма функціонув. політ. віднош.. усвідомлена цілеспр. діял. соц. суб'єктів по реалізації своїх політ. інтересів.

Політ. організація суспільства - стрижневий ел-т політ. сис-ми. Включ у себе : держ. і її органи, політ. партії, сусп-політич. організації і рухи, трудові колективи зі своїми органами самоврядування. Вона являє собою сукупність установ і організацій, діяльн. яких носить політичний хар-р, тобто спрямована на здійснення політ. інтересів класів, соц. груп, нац. сукупностей. Ведучим ланкою є держава як апарат законодавчої, виконавч. і судової влади, здійс. свою діяльн. в інтересах пануючих у суспільстві соц.-класових сил.

Політ. свідомість - відображення політ. життя суспільства в ідеях, поглядах, представленнях, традиціях, соц.-политий. почуттях людини, соц. групи, нації, народу. Це розуміння суспільством самого себе як политич. цілісності.

Політ. культура - характериз. якісний стан політ. віднош. і діяльн. у суспільстві, розкриває ступінь, соц.-культурного розвитку людини і міру його активності в перетвор. політ. дійсності.

Політичні і правові норми - виступають регулятором політ. сис-ми. Діють і реалізуються у вигляді принципів і тверджень, регулюють діяльн. політ. інститутів і громадян як суб'єктів політ. життя. Правові норми - сукупність стверджень чи санкціонованих державою загальнопринятих норм політ. поводження, виконання яких забезпеч. певними засобами держ. впливу. (кримінальне, адміністр, державне і цивільне право)

Засоби масової інф. - засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політ. спілкування держави і суспільства, людини, політ. інституту, междунар. організ. та ін. держави.

Функціі політ. сис-ми суспільства - визначення цілей і задач суспільства, мобілізація ресурсів, інтеграція суспільства за допомогою влади і політики, регулюв. соц.-політич. діяльн., легітимизация (досягн. відповідності реальної політ. життя офіційним нормам)

Демократія - регулярні вільні, чесні, прямі вибори, чи зміна підтвердження повноважень уряду тільки в результаті виборів, захист прав як отд. особистостей так і меншостей. Буває парламентська і президентська.

Тоталітаризм - тотальний контроль над усіма сферами життя суспільства й особистим життям громадян. Монопольний контроль над виробництвом і ін. сферами громадського життя. Безконтрольна централізована влада, Могутній апарат соц. контролю і примуса з необмеж. ф-ціями. Наявність ідеології. Порушення прав і воль громадян.

Правова держава - альтернатива тоталітарному. В основі лежить принцип волі вибору народом свого соц. і політ. пристрою. Спирається на конституцію, що чітко визнач. взаємні зобов'язання керуючих і керованих. Усяка влада обмежена законом.

В Україні високий рівень безробіття, внутрішній борг, корупція - глибокий економіч. і політич. криза. Осн. проблема створення правової держави - розривши між законодат. і исполнит. владою, параліч судової влади.

Макиавелли - рухома сила сусп. розвитку - матеріальний інтерес.

66. Право і правосвідомість. Ідея правової держави. Право і закон. Право і справедливість. Конституція і її роль в суспільстві. Особливості конституції України. Проблема прав людини в сучасному світі.

Ідея правової держави, розглядається як результат суспільного договору між самостійними, незалежними один від одного індивідами, які володіють рівними правами і свободами.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демократична програма, обстоюючи рівність громадянських прав людини не розв’язує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні їхнього права на самостійний економічний, політичний і культурний розвиток Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність націй й гарантує їй розвиток національного ринку та збереження національної культури, не може не бути водночас правовою, демократичною державою і не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що гарантує суверенітет особи.

Другий період (з кінця ХУШ ст.) - загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави - безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.

Третій період (ХХ ст.) - загроза індивіду, що входить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави - соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку.

У національній державі кінця ХХ ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну єдність. З іншого боку, для того, щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і частиною цілого, і індивідуальністю.

Загальними і головними гарантіями, що забезпечують суверенітет і автономію індивіда, є конституціоналізм як відкрита форма демократизації, соціалізації і раціоналізації держави. Саме конституціоналізмом, сутністю якого є самоуправління індивідів, завершується еволюція державності до державі.

В Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки нам належить пройти, пережити нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людині, що пов’язується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

Правосвідомість - це представлення і поняття, що виражають відношення людей до діючого праву, знання міри в поводженні людей з погляду прав і обов'язків, законності і протизаконності; це правові теорії, правова ідеологія. Правосвідомість є ідейним вираженням об'єктивних суспільних відносин, що мають характер правових відносин, що відбивають у свою чергу пануючі в суспільстві економічні і соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а останнє реалізується в праві і правосудді. Як і право, правосвідомість історично виникла і розвивається на визначеній економічній основі і зв'язано з появою суспільних класів і держави.

За словами И.А. Ільїна, правосвідомість їсти уміння поважати право і закон, добровільно виконувати свої державні обов'язки і приватні зобов'язання, будувати своє життя, не роблячи злочинів. Основу правосвідомості складають почуття власного достоїнства, совість і внутрішня дисципліна волі, взаємна повага і довіра громадян друг до друга, до влади, а влади - до громадян. Історія знає гострі конфлікти правосвідомості кращих, прогресивних людей суспільства з діючими нормами права.

Правосвідомість суть та форма суспільної свідомості, у якій виражаються знання й оцінка прийнятих у даному суспільстві як юридичні закони нормативів соціально-економічної діяльності різних суб'єктів права - індивіда, організації, підприємства, трудових колективів, посадових осіб і т.п.

Правосвідомість займає як би проміжне положення Між політичною і моральною свідомістю. На відміну від політичної свідомості воно відноситься до держави не як до об'єкта боротьби за політичну владу, а як до зовнішній регламентуючій силі, що вимагає безумовного підпорядкування, але разом з тим отримані при цьому і визначеній оцінці.

У повсякденному житті ми забуваємо про обмеження правил і норм поводження, але вони все-таки залишаються для нас непорушними. На стадії правосвідомості вони виявляються і виступають уже як усвідомлені регулятиви.

Правосвідомість багато в чому орієнтується на раціонально-моральні оцінки. Між моральністю і правом існує найтісніший зв'язок: право в самому собі має і моральний зміст. Як моральне, так і правова свідомість - це різні грані єдиного-цільного духовного життя людини і суспільства.

Право - необхідна умова існування людей у суспільстві. Якщо ти хочеш бути вільним, ти повинний обмежити свою волю щоб надати волю іншим. Отже, повсякденний-практичний рівень правосвідомості прагне оцінити діючі закони з позиції їхньої відповідності моральним вимогам, а теоретичне правове мислення розглядає діюче право з позиції його соціального і політичного змісту, його відповідності раціональним вимогам, об'єктивно обумовленим реальним процесом суспільного і політичного життя.

Природно, людина як розумна жива істота може якось жити поза правосвідомістю і відповідного поводження, тобто жити поза правовим виміром. Він, за словами И.А.Ільїна, може обійтися без права в його щирому і глибокому значенні; він буде його Заміняти різного роду сурогатами: традиціями, страхом, хитрістю, обманом і наполегливістю, нахабністю, а в критичні моменти прямим насильством і т.п.

Думка про права людини, - писав німецький філософ Бруно Бауэр (1809-1882), - лише в минулому сторіччі була відкрита для християнського світу. вона не є для людини уродженої, а, навпроти, завойована їм лише в боротьбі проти історичних традицій, у яких дотепер виховувалася людина. Таким чином, права людини - не дарунок природи, вони також не отримане нами від минулої історії спадщина, - вони куплені ціною боротьби проти випадків народження і проти привілеїв, що донині передавалися історією з покоління в покоління. Вони - результат утворення, і тільки той може володіти ними, хто завоював і заслужив".

До Нового часу ідея індивідуальних прав, прив'язаних поставити границі державної влади була відсутня, вона не могла б знайти місця в системі ідей, що тоді панували. Мислителі Нового часу поставили на перше місце волю і природні здібності окремого індивіда як самостійної незалежної одиниці соціальної дії.

Закон (З.), необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами. З. виражає зв'язок між предметами, складеними елементами даного предмета, між властивостями речей, а також між властивостями усередині речі. На підставі пізнання З. досягається передбачення майбутнього, здійснюється перетворення теорії в практику. За допомогою пізнаних З. виявляється можливим керування як природними, так і соціальними процесами.

Закон суспільний (З.С.), об'єктивно існуючий, повторюваний, істотний зв'язок явищ громадського чи життя етапів історичного процесу, що характеризує поступальний розвиток історії. Закони розвитку суспільства є закони винятково діяльності людей, а не щось зовнішнє стосовно неї.

Закон, нормативний акт вищого органа державної влади, прийнятий з встановленням конституцією порядку. З., видаваний у порядку поточної роботи законодавчого органа, володіє найбільш високою юридичною чинністю після конституції. Всі акти, видавані державними і суспільними органами, повинні відповідати закону, не можуть суперечити йому. З. приймаються в нашій країні Верховною чи радою референдумом.

Конституція (К.) - Основний Закон держави, що визначає основи суспільного і державного ладу, систему державних органів, порядок їхнього утворення і діяльності, права й обов'язки громадян.

Ідея прав людини в сучасному світі. У ліберально-демократичному суспільстві ідея прав людини (як громадянина) надзвичайно дорога для кожного. Права людини вказують на безумовність на невід'ємну ознаку суб'єкта права, тобто на щось таке, з чого з внутрішньою необхідністю випливають усі вимоги дійсної справедливості. Громадянин має права на життя, на працю, на захист своєї особистості, на дах, на волю думки і слова й ін.

Дух ліберальної демократії погодиться з правом особистості на розумне волевиявлення своєї людської сутності, духовною задоволеністю, відчуттям волі і почуттям власного достоїнства громадян, що виникають з участі в загальних справах держави. Особистість, за словами К.Ясперса, має такі домагання: на захист від насильства і на значимість його поглядів і волі - демократія. До непорушності прав людини як особистості приєднується його право брати участь у житті суспільства. Демократичний державний устрій, визнаючи людини самостійною, вищою цінністю, пропонує дбайливе відношення до його достоїнства, визнання за ним права на ініціативу, віру в те, що вільна людина в стані зробити вільний вибір. Важливо прикласти зусилля до того, щоб створити правова держава, домогтися максимально можливої соціальної справедливості. Суспільство повинне бути демократичним вільним, звільненим від страху і стереотипів мислення, де якому буде почувати себе громадянином і бути їм, від якого буде залежати найважливіші державні рішення. Вимагаються нові звички незалежності і самостійності і, головне нова система виховання і духовного відродження (Спиркин). При тоталітарних режимах заснованих на всі пронизуючій, нав'язаній зверху ідеології, про права людини в сучасному розумінні цього слова, не може бути і мови. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисту самостійності особистості в цілому. Зараз дуже популярне поняття "суверенітет особистості". Зміст полягає в тім, щоб зв'язати це поняття зі зростаючим впливом міжнародних інстанцій, що захищають права людини від зазіхань з боку держави і готовності визначених сил у мирному співтоваристві надати свій потенціал у підтримку зусиль цих організацій.