52. Наука і гуманізм. Етика вченого: проблеми, дискусії, їх розв’язок.

Питання про етичність науки є досить спірним. Вчені повинні співвідносити свою активність із станом суспільства. В цьому плані звертають увагу на ядерну, біологічну та хімічну зброю, на дані по маніпуляції з генами людей та тварин, на внесення в банки даних в комп’ютери вичерпної інформації про кожного члена суспільства. Це значить, що вчені беруть на себе значну відповідальність за свої винаходи. Вони стають етиками, так як відповідальність – це етична конструкція. Перед тим, як створити щось, здатне загрожувати людству, потрібно добре подумати. А прийнявши рішення, не потрібно втікати від відповідальності. Справжній учений не стоїть в стороні від етичних проблем Формування будь-якої етики не може залишати осторонь внесок Сократа, який ототожнює сутність людини з її душею, визначаючи її як розум, тобто здатність розуміти й хотіти добра, і тому — як інтелектуальну та моральну особистість людини. Таке нове поняття “душі”, а значить людини, стало орієнтиром західної культури. Сократівська етика будується на трьох фундаментальних поняттях: а) самоконтролі, тобто самостійності розуму; б)самовладанні, тобто перевазі розуму над почуттєвими імпульсами; в) свободі, тобто здатності розуму панувати над інстинктами. Ці три поняття виражають мудру віру в розум, що дає підстави кваліфікувати сократівську етику як раціональну. Категорію розуму Сократ застосовує до всіх, навіть до богів, роблячи їх моральними і тому зобов'язаними керуватися певними правилами поведінки і моральними цінностями. Отож, мораль стоїть на вершині поведінки людини. Західна культура ще й нині характеризується сократівською етикою, що набула дальшого поглиблення та розвитку в доробку філософів, які з давнини і до наших днів пропонують етичні теорії, котрі зазвичай виражають особливі культурні та соціальні потреби. В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають визначати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину. Якщо говорити про становлення і утвердження статусу проблем етики науки в структурі філософії науки, то треба означити 70-ті роки як той час, коли проблеми етичного смислу наукових досліджень в певних галузях природознавства привернули увагу світової наукової спільноти. Це було пов’язано з розвитком молекулярної біології і генної інженерії. Етичні проблеми, які виникли в зв’язку з названими галузями біології, було визначено як "виклик біології по відношенню до філософії". Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми роками об’єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами. На початку ХХІ ст. наука , як ніколи раніше, глибоко втручається в природу речей, в людську природу. Зрозуміло, що відповіді про міру такого втручання є для людини життєво важливими. Очевидно, що потрібно визначити ті етичні орієнтири, які дозволяють або забороняють людині, вченому конструювати світ у відповідності зі своїм проектом, спираючись на науку. В свідомості світового наукового співтовариства утвердився статус етичних проблем науки як таких, що є результатом впливу науки на суспільство і природу. Яскравий приклад – дослідження відомого західного філософа науки Е. Агацці. Глибокі ідеї в цьому відношенні сформульовані К. Аппелем. І в вітчизняній, і в західній філософії науки визнається, що в реальній науці дослідницька діяльність спрямовується певними світоглядними і методологічними орієнтирами, вірою в істинність ідеалів науки, моральними принципами. Усвідомлення вченим необхідних норм реалізується в факті відповідальності вченого – “загальнолюдського характеру” в “елементарній відповідальності як персональній етиці” вченого – за бездоганність наукових результатів. Новітні технології, які розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, є знаряддями створення цього технологізованого середовища як штучного світу людської життєдіяльності. Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад – до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв’язати проблему трансплантації органів. Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліну, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби.

Ще більш значні, ніж у генній інженерії, є технологічні можливості білкової інженерії – конструювання білків з будь-якими наперед заданими властивостями, які можна використовувати для виконання теж наперед заданих життєво важливих функцій. Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології можна оцінити як в принципі необмежені. Але чи означає це, що існує “наукова санкція” необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підґрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою, то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука , відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу перетворення природи, в тому числі і біологічного в людині, в інтересах і за бажанням людини. Хоча наука розглядається як причина сучасних проблем людства, вихід з екологічної кризи не можна знайти, не спираючись на сучасну науку і новітні технології (зокрема, біотехнологію). Отже, проблема полягає в тому, на яких світоглядних засадах використовувати науку. І крім того, шукаючи продуктивні науково-технологічні ідеї щодо розв’язання екологічної проблеми, треба оцінити яким є тип раціональності, що відповідає сучасному етапу . На думку В. Зінченка, розв’язуючи глобальні проблеми, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” відповідно до міркувань І. Пригожина, що потрібно зробити всі науки гуманітарними. Пошук такої науки в сучасній філософії науки відбивається в дослідженнях нового типу наукової раціональності , орієнтація на який не спричиняє кризового стану культури, природи і людини. В. Стьопін впевнений, що наука збереже свій пріоритетний статус. Але тип наукової раціональності зміниться. Збережеться основна орієнтація науки – на пошук істини і ріст наукового знання. Але характер об’єктів, що їх створює наука, приведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько–світоглядних засад – їх поле розшириться. Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси. По-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу – як глобальну екосистему. По-друге, вивчення системних об’єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій діяльності. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркації передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи. По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії. Якщо рух до постнеокласичної науки пов’язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання, то в екології це, відповідно, усвідомлення природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального відношення. Видатний німецький філософ О. Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму.