44. Категорії форма і зміст, структура і елемент, система і функція. Структуралізм і пост структуралізм.

Зміст. і форма - це філ. категорії, у взаємозв'язку яких зміст, будучи визначальною стороною цілого, представляє єдність усіх складених елементів об'єкта, його властивостей, внутр. процесів, зв'язків, протиріч і тенденцій, а форма є спосіб існування і вираження змісту. Термін "форма" уживається також для позначення внутрішньої організації змісту і зв'язаний з поняттям структури. В взаємовідношенні змісти і форми зміст представляє рухливу, динамічну форму цілого, а форма охоплює систему стійких зв'язків предмета. Форму предмета можна визначити як вираження стійкості змісту. Форма і зміст діалектично взаємозалежні і взаємозалежні. Кожен елемент цілого є собою тільки при обліку його зв'язків, тобто форма укладена в самому змісті. Організація елементів у свою чергу визначає їхнього зв'язку, тобто зміст включається у форму. Процес ламання старої форми й утворення нової являє собою стрибок, перехід речі в нову якість.

Елемент і структура.

Коли мова йшла про діалектика форми і змісту, малася на увазі взаємозв'язок між елементами тіла, їх взаємодій і змінами, з одного боку, і щодо стійкою системою зв'язків, що утворять структуру тіла, - з іншої. При більш детальному дослідженні змісту тіла виникає необхідність у виявленні відносин між окремими моментами змісту і його структурою, зокрема між елементами, що утворять річ і стійку систему зв'язків, у якій вони знаходяться. Діалектика цих відносин відбивається в категоріях елемент і структура.

Елемент має відносну стійкість, якісною визначеністю, він зв'язаний з іншими елементами. Нарешті, оскільки структуру утворять необхідні, загальні, стійкі відносини, зв'язки, обумовлені природою взаємодіючих елементів, відбивані категорією "закон", остільки структуру можна представити як сукупність законів, що виражають зв'язок елементів у цілісній системі. Структура в буквальному значенні цього слова є будівлю системи і поза системами вона не існує.

Говорячи про будівлю якого-небудь об'єкта, ми в першу чергу виділяємо елементи, з яких він складається, їхнє просторове розташування і характер їхнього зв'язку. Можна узагалі відвернутися від якості елементів, характеру їхніх зв'язків і уявити собі просторову конфігурацію, де вузловими струмами будуть елементи системи (будівля кристала, молекули...). Але така схема швидко вичерпує свої пізнавальні можливості. У дійсності взаємодія елементів у рамках тієї чи іншої структури здійснюється строго вибірково. Елементи взаємодіють один з одним не цілком, а однієї чи декількома сторонами. Тому структура у визначеному змісті незалежна від елементів. У цьому випадку можлива заміна елементів на якісно інші, але що володіють подібними властивостями. Це ізоморфізм, процес широко відомий і постійно протікає в природі.

При дослідженні широкомасштабних процесів, що розвиваються, надзвичайний інтерес може представляти історія зміни структури системи і структура процесу розвитку. Поняття структури тісно зв'язано з організацією. Поняття організації містить у собі як структурні, так і динамічні характеристики системи.

Система і функція....

Система (С.), сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним, кіт-я утворить визначену цілісність, єдність. Перетерпівши тривалу історичну еволюцію, поняття С. із сірий. 20 в. стає одним із ключових филос.-методологич-х і спец.-науч-х понять. У совр-м науковому і технич-м знанні розробка проблематики, зв'язаної з дослідженням і конструюванням С. різного роду, проводиться в рамках системного підходу, загальної теорії С., у кібернетику, системотехніці, системному аналізі і т.д.

Функція (Ф.), відношення двох (групи) об'єктів, у кот-м зміні одного з них супроводжує зміна іншого. Ф. може розглядатися з т.зр. наслідків (сприятливих, неьлагоприятных - дисфункциональных чи нейтральних - афункциональных), викликуваних зміною одного параметра в інших параметрах об'єкта (функціональність), чи з т.зр. взаємозв'язку отд. частин у рамках деякого цілого (функціонування). Поняття Ф. введене в науч-й оборот Лейбницем.

Частина і ціле

Любою предмет складається з частин, однак спроби зрозуміти сутність того чи іншого чи предмета явища на основі аналізу частин і наступного підсумовування їхніх властивостей уже давно зазнали невдачі. Т.е. ціле має властивості, не властивим його елементам. Отут існує деякий якісний стрибок (біологія). Категорії частина і ціле характеризують також процес пізнання, що звичайно починається з цілого, переходить до розчленовування цілого на частині і завершується відтворенням об'єкта в мисленні у формі конкретного цілого.

Проблема відносини цілого і частки була висунута в античності (Платон, Аристотель), вона розглядалася у всіх філософських навчаннях. Довгий час існувало два підходи: механістичний (сума частин) і духовно-містичний (цілісні продукти духовної діяльності). Це привело до формулювання антиномій частки і цілого: ціле - сума всіх частин; ціле більше суми частин. Частини передують цілому; ціле передує частинам. Частини обумовлюють ціле і навпаки. Ціле пізнається через знання частин і навпаки.

У середені ХХ ст. у європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм і виступала своєрідним опонентом екзистенціалізму. Його основні представники: К.Леві-Стросс; Ж.Лакан; М.Фуко; Р.Барт. Структуралізм - це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні ХХ ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури. Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша - власне філософські ідеї самих учених-структуралістів; друга - структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки. Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, Алі сюди належати також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єкта структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, Яким несвідомо підкоряється Людина. У зв'язку з цим Лакан проводити думку про подібність між структурами мови і механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає в пріоритеті символічного над реальним. Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, у яких типові відношення зв'язують різнорідні парі елементів; 3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для цього етапу характерним є прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку. Другий етап пов'язаний з поширенням методів методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його крапки зору, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Він формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального почав, втрачену сучасною європейською цивілізацією, Алі збережену на рівні первісного мислення. Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікації; по-другу, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знакову-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму. Постструктуралізм (неоструктуралізм) - це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Головними його представниками є: Ж.Дерріда, Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр, Х.Блум, Ж.-Ф.Ліотар та ін. Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, тому приведемо концепції деяких вчених. Сьогодні найвідомішим і най популярнішим філософом і літературознавцем Франції є Ж.Дерріда та його вчення про деконструктивізм. Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. У його працях синтезуються найрізноманітніші тексти - філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають при цьому, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літературою. Головними об'єктами критичного аналізу в нього стають тексти західно-європейської метафізики. Дерріда піддає критиці перш за всі самі основи філософії, її підвалини. Він визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб'єктивності й гуманізму. Головною її вадою, на його думку є догматизм. У своїй деконструкції традиційної філософії Дерріда звертається до психоаналізу Фрейда, виявяючи цікавість до несвідомого. Алі на відміну від класичного психоаналізу несвідоме в Дерріда - це явище, що немає якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізи і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум'яття і безладдя. Концепція Ж.Дерріда була зустрінута неоднозначно у філософському і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і чимало опонентів. Цим вона і викликає до собі особливу цікавість. Неоднозначно сприймається також концепція філософа і соціолога Ж.Бодрійяра. Він розробив теорію історичного розвитку способу позначення. З його крапки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження. У системі розгляду поструктуралізму слід також виокремити "філософію становлення" Дельоза, "теорію поезії" Блума. У цілому поструктуралізм як філософська течія є суперечливим і складним для сприйняття, проте він загострює питанняпро шляхи розвитку і частку філософії.