14. Особливості філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм. Проблема методу пізнання.

Історичні умови формування філософії Нового Часу: - затвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі;

- наукова революція XVI-XVII ст., становлення наукового природознавства Філософія Нового Часу утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи надбання епохи Відродження. Найсуттєвіша особливість філософії Нового Часу: орієнтація на природознавство; тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне завдання своє вбачає а розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнанні, концентруючи основну проблематику навколо методології наукового пізнання і гносеології. На цій основі в філософії ХУП ст. формуються два протилежні напрямки: емпіризм І раціоналізм. Емпіризм - Проголошує, що основний зміст наукове пізнаній отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було у чуттєвому досвіді суб'єкта Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенсетивного досвіду ((лат.) - почуття, відчути). Ідеалістичний емпіризм обмежує досвід сукупністю відчуттів або явлень, заперечуючи, що у основі досвіду лежить об'єктивний світ (Берклі, Юм, Мах, Авенаріус, Богданов, сучасний логічний емпіризм і т.д.}. Матеріалістичний емпіризм вважає, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивно існуючий світ (Ф.Бекон, Гоббс, Локк, французский матеріалізм XVIII ст.)

Обмеженість емпіризму, вважають деякі сучасні філософи, полягає у метафізичному перебільшенні ролі чуттєвого досвіду і недооцінка ролі наукових абстракцій і теорій у пізнанні, в запереченні активної ролі і відносної самостійності Раціоналізм - наголошує, що основний зміст наукового пізнання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенсетивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Раціоналізм виникає як спроба пояснити логічні особливості істин математики і математичного природознавства (в XVII ст. Декарт, Спіноза, Лейбніц, у ХУШ ст. - Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель). Обмеженість раціоналізму, вважають деякі сучасні філософії, полягає у запереченні досвідного походження всезагальності і достовірного знання, абсолютизує безумовний характер цих логічних ознак, не знає діалектики переходу від меншої всезагальності І необхідності до більшої і необхідної.

Раціоналізм має різноманітні прояви у різних областях знання. У психології, наприклад, на перший план висуває інтелектуальні психічні функції, зв'язки, наприклад, волю до розуму (Спіноза); в етиці - раціональні мотиви і принципи моральної діяльності; в естетиці раціональний (інтелектуальний) характер творчості. У всіх випадках раціоналізм означає віру у розум, в очевидність розумного споглядання, в силу доведеності.

Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знані визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Англієць Френсіс Бекон (1561-1626) вважається засновником емпіризму. Головне завдання філософії визнає як пізнані природи і оволодіння її системами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму.

Свою позицію Бекон пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання:

1) шлях павука (абстрактний раціоналізм спроба людського розуму виводити істини з самого себе),

2) шлях мурахи (однобічний емпіризм зведення пізнанні до нагромадження голих фактів);

3) шлях бджоли (перетворення емпіричних фактів за допомогою раціональних методів у наукову істину - справжній шлях науки).

Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи метод наукової Індукції - метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень ((лат.) - наведення).

Француз Рене Декарт ((1596-1650) латинізоване ім'я Ренатус Картезіус) вважається основоположником раціоналізму. .Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Свою методологію він будує принципах раціоналістичної дедукції ((лат.) - виведення), а експеримент визнає лише як передумову пізнання, і має підпорядковуватися раціоналістично-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах:

1) вихідний пункт наукового пізнання - визначення принципів або начал. За істинні можна вважати лише ті положення, не викликають ніякого сумніву І не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву!

2) вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему треба ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей;

3) "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію;

4) орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення І вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок.

Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні, прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.