13. Філософія доби Відродження: гуманізм та антропоцентризм, натуралізм, пантеїзм.

XV-XVI ст. в історії філософії прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від renaissance - відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих змін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи.

В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. Спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимось повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці (схоластика - спроба раціонального обгрунтування і систематизації християнського віровчення), несе на собі відбиток середньовічної культури і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентрчним, в центрі уваги якого була людина (італієць Піко делла Мірандола (1463-1494) був впвнений, що Бог створив людину і зробив її цетром Всесвіту і кінцевою метою світобудови). Характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація нам мистецтво. За допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його цінність. Людина усвідомлюється і змальовується як вища цінність і онтологічнв реальність.

Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.

Пріоритетом серед духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородства. метою життя виступає творчість, пізнання. служіння людям, суспільству, а не Богу. Тобто, однією з характерних рис епохи Відродження є також гуманізм.

Світоглядною спрямованістю епохи Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання.

Взагалі гуманізм (лат. humanus - людяний) погляд, який розглядає людину, як віщу цінність, захищаючи її свободу і всебічний розвиток. Саме в епоху Відродження зародився гуманізм як ідейний рух. Гуманістами епохи відродження вважаються Петрарка, Данте, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Бруно, Рабле, Монтень, Копернік, Шекспір. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю реальністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Гуманісти проповідували індивідуальне вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення природи як начала несамостійного. Природа трактується пантеїстично (грецьке "пантеїзм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. (Парацельс (1493-1541): природа як живе ціле, що пронизане магічними силами; Д. Бруно (1548-1600): природа і є Бог у речах).

Деяким філософам епохи Відроження були властиві натуралістичні погляди: природа розглядалася в її цілісності ( М.Кузанський (1401-1464), Д. Бруно: безкінечність Всесвіту та множинність у ньому світів; Парацельс).

Гносеологія епохи Відродження була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму (догматизм - спосіб мислення, який оперує незмінними поняттями, ігнорує принцип творчого розвитку). Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання проявився у Кузанського , він у природі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум, інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання і Дж.Бруно.

У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. Авторитет теології не заперечувався , але обмежувалася сфера його впливу. Але в основному філософи Відродження стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору зводилася до таких понять:

1. можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є;

2. дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння;

3. заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини;

4. визнання і утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки: 1) Ла Боесі (1530-1563) виступав проти абсолютизму влади. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету; 2) Нікколо Макіавеллі (1469-1527) обгрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Ідеалом держави вважав республіку як виразника народного суверенітету.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму (Томас Мор (1478-1535) "Утопія", Томазо Кампанелла (1568-1639) " Місто Сонця"). Утопісти вважали, що приватна власність спричиняє усі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Вони сформулювали основні риси майбутнього суспільства ( планове суспільне господарство, обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами, всі дорослі члени беруть участь у політичному управлінні, усі діти мають право на безплатну освіту та ін. Але утопісти пропагують надмірно сувору мораль, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стан, іделізують середньовічне ремесло.

Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.