10. Філософія Платона: теорія ідей, вчення про суспільство та державу.

Платон (427-347 pp. до н.е.) — перший з античних філософів, чиї пращ збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 p. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона розташовувалася в парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів — "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін.

Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального ("краси" взагалі, "мужності", "добра" тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального реально, а як воно саме існує — нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, е дечим первинним стосовно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого — ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа, з'єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, під час якого формуються загальні поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування.

Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо". Все, що існує, виникло з чогось, але саме тепер того, з чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно — матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала "чиста" ідея.

Взаємодію ідеї і матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію Піфагора, вважаючи, що піфагорейці першими усвідомили роль ідей.

Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував принципові визначення міри прояву ідей в конкретних речах, де фіксація загального визначення ідеальної конструкції займала головне місце. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції.

Ф. П. явл. насамперед оригінальним навчанням про ідеї (об’єкт. ідеалізм). П. шукав якісь стійкі сутності. Ними для нього стали ідеї - ідеальні чи зразки моделі всього реального, що породжують, світу, почуттєвого різноманіття речей. По П. світ почуттєвих речей неістинний, тому що вони знаходяться в безупинній зміні - те виникають, те гинуть. Щирим є світ ідей. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні, не залежать від умов простору і часу. Стосовно почуттєвих речей ідеї є одночасно і їхніми причинами і зразками, по яких були створені ці речі. Одночасно ідеї є метою до якої прагнуть почуттєві речі. Ідеальний світ протистоїть звичайному як добро злу. Верховна ідея - ідея добра (блага). Вона є джерелом істини, домірності, краси і гармонії. Ідея блага вінчає піраміду ідей, тому ідеалізм П. іноді називають етичним. Ф. П. також характ. своєрідн. протиставленням тіла і душі. Тіло - смертне, а душа безсмертна, до народження вона перебувала у світі вічних ідей. Тіло живої істоти створено з часток вогню, землі, води і повітря, запозичених у тіла космосу. Призначення тіла - бути тимчасовим умістищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі створюються з залишків тієї суміші, з якої бог створив душу космосу. Платон поділяє космос на світ умопостигательных ідей; душу світу, об’єднує світ почуттєвих речей; власне світ почуттєвих речей.

У "Гос-ві" у П. зв'язаній індивід. Чеснота і суспільна справедливість - 2 полюси, між якими П. шукає узгодження. Від твердження неможливості справжню Ч особистості сполучити з участю у політ. житті міста, тому що це або змушує поступатися нравст. нормами, або веде до загибелі - П. приходить до розгляду природи Д в контексті навчання про гос-ві в цілому. "Гос." намічає 7 типів гос. Пристрою: 1 - ідеальний тип, коштує вище гос. і законодавства і не має потребу в них. З реально існуючих типів гос-ва П. два вважає правильними (монархія й аристократія), а інші 4 (тимократия, олігархія, демокр. і тиранія) - перекрученими. Проблема виховання в "Гос." - трьом початкам людської душі - прагнення, запал, розважливість - відповідає три класи в держ. (ремісники, воїни, СТРАЖИ), а кожному класу (типу душі) - своя чеснота - помірність, мужність, мудрість. Відпов. усі ці моменти забезпеч. Справедливість, ідеальн. лад у держ., посмертну нагороду; невідповідність - несправедл., різні типи недосконалого держ. пристрою, загробне покарання.