Розділ XI. Про те, як велося Дон Кіхотові у козопасів

Дон Кіхот і Санчо Панса рушили своєю дорогою і вирішили заночувати в козопасів. Коли всі сіли вечеряти, Дон Кіхот посадив коло себе джуру і сказав: «...Ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним: я, твій пан і прирождєний сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання — воно всіх рівняє».

Промова перед козопасами. Блаженний той час, щасливий той вік, що мудреці старожитні золотим прозвали - не тим, що золото, так високо в наш залізний вік ціноване, легко тоді здобувалось, а тим, що люди тогочасні не знали двох слів: моє й твоє. У ту священну добу все було гуртове; щоб собі поживку щоденного дістати, не треба було нікому особливо трудитися: простягни тільки руку до могутнього дуба, і він щедро пришанує тебе своїм стиглим, смаковитим овочем. Чисті криниці та ручаї бігучі давали всім досхочу погожої, прозорої води. В розколинах скель та в дуплах дерев закладали свої республіки мудрі й працьовиті бджоли, що всякій охочій руці постачали без жодної плати рясні здобутки солодких трудів своїх. Пишні коркові дуби люб'язно й безхитро скидали з себе широку й легеньку кору, аби люди могли вкривати хати свої, поставлені на нетесаних палях єдино для обезпеки від неласкавості неба. Всюди тоді панували мир, лагода і приязнь. Тяжкий леміш кривого плуга не важився ще краяти й вивертати благословенних надер праматері нашої: вона без жодної насили плідним своїм і безмежним лоном годувала, насищала і вдовольняла дітей, що в ту пору нею володіли. Невинні та вродливі пастушки ходили ще тоді горами-долами простоволосі, з заплетеними косами чи й так, а всієї одежі в них було, аби те прикрити, що веліла й велить прикривати честивість; не знали ще тоді тих окрас, що тепер, тих пурпурів, блаватів та витворних узорчатих єдвабів, хіба тільки лопушину зелену чи віночок плющевий, та в тих оздобах красували вони й лишали незгірше наших великих пань, що з цікавості пустої та безділля прибираються в не знать які витребеньки. Ніжні сердечні почуття висловлювались тоді так само просто й щиро, як і виникали, не шукаючи пишних фраз, щоб ціну собі підбити. Брехня, омана й хитрощі не домішувались тоді до щирої правди. Непохитно стояло правосуддя; безпечне од підкупництва й догодництва, що тепер так йому загрожують, так над ним довліють і тяжіють. Суддя не крутив іще законом по своїй уподобі, бо, власне, нікого було судити та й нізащо. Дівчата, як я вже казав, ходили з цнотою своєю де хотя, без догляду й дозору, не сподіваючись ніякого лиха од чиєїсь хтивості чи сласноти, як же й губила котора віночок, то лише самохіть і з доброї волі. Не так воно діється в наші осоружні часи, коли жодна з них не може бути безпечна, хоч сховай її і замкни в якомусь новому лабіринті на кшталт крітського, бо пошесть любовна носиться в повітрі, промикається проклятими лестками крізь найменшу щілину й шпарину і зводить хоч яку неприступну. Щодалі світ усе більше злом і кривдою повнився, і для їх оборони заведене було мандроване рицарство, що має дівиць захищати, вдовиць опікати, всім сиротам і нужденним запомогу давати. До сього ж то ордену, братове козопаси, належу і я; спасибі вам, що ви мене й джуру мого так щиро привітали й пригостили. Хоч вед-луг права природнього всяк живущий повинен мандрованим рицарям добра зичити, однак ви вчинили теє, навіть закону сього не знаючи, прийняли мене й пришанували; за ту вашу великую ласку немалу складаю вам подяку.

Розділ XII. Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом

Розділ XIII, де завершується повість про Марселу і оповідається про інші події

Розділ XIV, де наводяться розпачливі вірші небіжчика пастуха та оповідається про деякі неспогадані події

Надійшла звістка із села, де помер пастух Хризостом — багатий гідальго, який навчався в Саламінському університеті. Він і його товариш Амбросіо переодяглись у пастухів, аби ходити по пустельних місцях за Марселою, єдиною донькою багатого селянина. Ця красуня перебралася на пастушку і пішла із сільськими дівчатами пасти череду. Юнацтво навколишнє хмара-хмарою почало за нею по полях і лугах уганяти. Прохали-благали дівчину заміж іти, але вона про те й чути не хотіла. Хризостом так у Марселу закохався, що аж молився на неї. Тож і помер, як думали пастухи, від кохання. Уранці Дон Кіхот і Санчо Панса вирушили на похорони Хризостома. По дорозі вони зустріли невелике товариство. Один зі шляхтичів, Вівальдо, здивований обладунком Дона Кіхота, поцікавився, хто він такий. Дон Кіхот відповів, що він — мандрований рицар. Шляхтичі запросили його приєднатися до них, але Дон Кіхот сказав, що тимчасово не може їхати до Севільї, поки не очистить навколишні гори від розбійників і лиходіїв. Подорожні розпрощалися з рицарем і рушили далі.